Молитви за мир в Україні особливо щиро звучали сьогодні, 15 лютого, у велике свято Стрітення Господнього, у час пік, який звучить у численних інформаційних приводах, де не лише реальна загроза нової війни, а навіть вказуються дані розвідок з конкретними датами і годинами її початку. Так, можливо, це викликає зайву паніку, але хіба можна бути спокійним, коли є загроза рідній землі? коли сусідом непередбачуваний схиблений карлик? коли звучить слово “війна”, найжахливіший винахід людства, наслідки якого не оминають стороною, напевно, жодне покоління українців уже століттями?
І що краще – жити у невідомості? чи попри можливо і зайву тривогу бути десь хоч трішки готовим до найгіршого?
Тож і звучать молитви – у різних куточках світу, різними мовами, але з одним бажанням – відвернути найгірше – за мир в Україні.
А ще люди освячують свічки-громовиці. У народі дотепер вірують: якщо молитися із запаленою стрітенською свічкою, від її світла втікають злі духи, і саме тому нею освячують помешкання, вона має силу відвертати або оберігати від стихійних лих, особливо від громовиці, і в особливо важких обставинах життя: при хворобі, важких пологах, коли рідні пускаються в далеку дорогу, потрібно стати на коліна в молитві і запалати саме стрітенську свічку для підсилення молитви. Так, сама свічка не є ні оздобою, ні реліквією, і не має надприродних властивостей. Свічка є видимим знаком невидимої Божої ласки. Світло віри, надії та любові до нашого Господа має горіти у наших серцях, як ця стрітенська свічка. Світло свічки – це гарний символ правдивого Божого світла, що ним є Господь наш Ісус Христос. І світло стрітенської свічки є свідченням нашої віри у те, що Господь не допустить найгіршого.
У церкві Різдва Пресвятої Богородиці у неділю, 13 лютого, свою першу Святу Літургію відслужив нововисвячений отець Володимир Радько у місті, де народився (за традицією).
Володимир Радько, 31-річний новорозділець, свого часу – активний учасник молодіжної громадської організації “Українська молодь – Христові!”. Навчався в Українському католицькому університеті у Львові, у Львівській Духовній Семінарії Святого Духа, у Паризькому католицькому університеті, у Семінарії Святого Чарльза Борромео – римо-католицькій семінарії у місті Віннвуд, штат Пенсільванія США, названої на честь святого Карла Борромео, є семінарією Філадельфійської римо -католицької архиєпархії, працював у єпархії Української греко-католицької церкви – єпархії Святого Володимира Великого у Парижі.
До речі, сьогодні, 15 лютого, отець Володимир відзначає уродини. тож приймає щирі побажання парафіян.
Напередодні, 12 лютого 2022-го в храмі Софії—Премудрості Божої Українського католицького університету у Львові диякон Володимир Радько отримав священичі свячення з рук архиєпископа Філадельфійського митрополита Бориса Ґудзяка. Отець Володимир є випускником Українського католицького університету, вищі студії з богослов’я пройшов у Франції та США. Є клириком єпархії святого Володимира Великого в Парижі, проте протягом трьох з половиною років виконував дияконське служіння в Філадельфійській Архиєпархії, де продовжуватиме священичу працю.
Напередодні дня свячень голова Служби комунікацій Паризької єпархії Килина Курочка розпитала о. Володимира про його шлях до усвідомлення священичого покликання, переживання та досвід адаптації і служіння у різних країнах.
Коли Ви зрозуміли, що хочете бути священником?
Я хотів стати священником змалечку. Скільки себе пам’ятаю – завжди про це мріяв. Хоча були часи, коли думки про священство відходили на другий план. Було багато зважувань «за» і «проти». Свого часу я хотів вивчати історію, та врешті вирішив спробувати себе у богослов’ї, але як мирянин, щоб залишити собі шляхи до відступу, якщо священство виявиться не моєю стежкою. Але водночас десь підсвідомо я думав, що, якщо справді Господь мене кличе до священничого служіння, то я мати вже певний необхідний багаж знань з богослов’я. Тепер краще розумію, що богословські знання є лише частиною підготовки до священства.
Які чинники формували Ваш шлях до священства?
Перш за все постаті священників, які віддано служать і служили. Коли я був підлітком, то якось глибоко особисто пережив перенесення мощей блаженного Миколая Чарнецького. Пам’ятаю як прочитав історію його життя, яка мене справді надихнула. Не впевнений, чи саме тоді сказав, що також хотів би бути священником, але добре пригадую, наскільки його історія мене вразила.
І далі на своїй особистій дорозі, особливо за студентських часів, я часто перетинався з монахами з Чину редемптористів. І сьогодні тішуся чудовою дружбою та близькими стосунками зі згромадженням. Їхня відданість та радість у служінні також слугувала для мене натхненням.
Ну і третім фактором, мабуть, найважливішим, що формував моє священство стало те, що я постійно відчував, як Господь мене кличе до цього стану і показує це в різний спосіб.
Господь через різні випробування та непередбачувані ситуації неочікуваними шляхами вів мене туди, де я є зараз. Це усвідомлення мене утверджує в переконанні, що це справді моє покликання.
Ви згадали, що спілкування з редемптористами було одним з тих чинників, які вплинули на формування Вашого священства. Чи не думали Ви про монаше життя? Про те, щоб вступити до їхнього згромадження?
Я думав, і не виключаю такого розвитку подій. Однак, свого часу мені забракло відваги, щоб спробувати. Проте, в одній розмові знайома сестра-редемптористка сказала мені: «Не переживай. Бути редемптористом – це бути місіонером. Так виглядає, що тебе Господь кличе далеко по цьому світі кататися. Тому можеш бути редемптористом в душі». Наразі я обрав цей шлях.
В нашій Церкві священники можуть бути як целібсами, так і одруженими. Як і коли Ви зрозуміли, що маєте покликання саме до неодруженого священства?
В дитинстві я час до часу задумувався про монаше покликання. І тому для мене вибір неодруженого стану не був аж таким громом серед ясного неба. Було багато питань. Багато молитви. Свого часу були спроби побудови стосунків.
Проте, остаточне рішення я прийняв, вже будучи семінаристом, під час нічних чувань у період Великого Посту. Я питав у Господа, у якому стані Він хоче мене бачити. Бо врешті-решт, не так важливо, чого хочемо ми, але що Господь нам пропонує. Він знає нас найкраще і знає, де ми будемо найщасливіші. Ставлячи ці питання і розважаючи молитві, я відчув Його любов і впевненість, а тому зміг прийняти це запрошення. І у цьому стані я щасливий.
Ви вже досить довгий час є дияконом. Чи виникали все ж в сумніви стосовно обраного священичого шляху?
Сумніви були і будуть. Навіть в тих кількох днях, які залишаються до того, коли я отримаю рукоположення – благословенний знак, який, як і хрещення, залишається назавжди — є певні сумніви. Але вважаю, що це нормально, адже ми є вільними.
Сумніви були завжди, але часто вони приходили у моменти різних випробувань. І тоді на підтримку приходила ігнатіанська порада: не приймати рішення, коли ми перебуваємо в полоні емоцій. Потрібно почекати, дати час, спробувати віднайти внутрішній мир, і тоді питати в Бога, що робити далі. Мені така практика допомагає далі залишатися там, де я є, і продовжувати рухатися. В таких моментах, я відчуваю себе щасливим в тому, що я роблю.
Повертаючись до Вашого усвідомлення покликання: Ви – єдиний син в батьків. Як зреагували батьки, коли Ви їм сповістили, що обираєте неодружене священство?
Через те, що думки про неодружене священство чи навіть про можливе монашество не були новизною в моїй історії, мої батьки досить спокійно прийняли це моє рішення. І я вдячний за їхню підтримку. Особливо мамі, що працює в дитячому садочку. Для неї це велика жертва, але попри все, я відчуваю її велику підтримку.
Як і де Ви себе бачите як священника?
Якщо чесно – уявлення не маю. З досвіду мого дияконства і семінарійної формації, я пересвідчився, що можу мати одні плани, але вони можуть не справдитися. Я переконаний в тому, що якщо спробувати Богові віддатися і йти за Ним — а в моєму випадку «йти за Ним» є дорогою священства — то цей вибір перевищить будь-які очікування. Тому, готуючись до того, щоб стати священником за кілька днів, я намагаюся не мати очікувань, а залишатися відкритим.
А чи це не страшно?
Мені страшно, але за роки мого крокування з Богом, я зрозумів, що те, що страшно – це також нормально. Важливо тримати Бога за руку, точніше розуміти, що Він тебе тримає за руку і підтримає, коли стає темно і страшно.
Я також намагаюся робити один крок в день. Я розумію, що таїнство священства створює певну дійсність, але це як у подружжі – як у подружжі треба сказати «так» одне одному, так у священстві – Богові. Кожного ранку.
Священиче служіння – це про постійну працю з людьми. А праця з людьми – досить непроста і виснажлива справа. Що для Вас є джерелом відновлення як духовного, так і фізичного?
Одним з найголовніших джерел відпочинку для мене — це молитва в тиші в каплиці, або в себе в кімнаті при запаленій свічці. Принаймні раз на рік я також намагаюся поїхати на кілька днів до монастиря: вимикаю телефон і беру одну-дві духовні книжки… А інколи і без того. Для мене важливо зустрітися з собою, знайти мир.
Поза молитвою, люблю прогулюватися або вийти на пробіжку. Інколи з музикою, а інколи без. Ще допомагає коло друзів, з якими можна поговорити, які готові тебе підтримати, а інколи і «потрусити», щоб я прийшов до себе. Також люблю подорожувати, зустрічатися з чимось новим. Часом подорожі не є фізично відпочинковим, навпаки фізично виснажливим досвідом, але ця зміна діяльності допомагає наповнити ресурс, відпочити духовно і морально. З буденних речей ще люблю інколи подивитися добрий фільм або просто послухати музику, зʼїсти добрий бургер, що також може підняти настій.
Провівши дитинство у Білорусі, Ви мали досвід навчання та служіння не лише в Україні, але у Франції та Філадельфії… Наскільки легко чи важко даються зміни та адаптація до нових реалій?
Найлегшим переїздом для мене було повернення з Білорусі до України. Я народився в Україні, там пройшло моє раннє дитинство й я приїжджав на канікули. Середовище не було чужим, хоч не можу сказати, що у мене були близькі друзі. Формування кола друзів і знайомств відбувалося вже в університеті, там мені по-новому відкривався український світ.
Переїзд до Франції – це вже була зовсім інша історія. Зміна відбулася у всьому, включно з мовою спілкування, якою я не володів. Полишаючи все позаду, я їхав у середовище, яке було геть незнайомим. В деякі моменти я боровся з поривами втекти у комфортну для себе Україну, в культуру, до якої я належу. Водночас, те, що я служив українцям, пом’якшувало ситуацію. З французького періоду у мене залишилося кілька гарних дружніх зв’язків з українцями, з якими я, певне, жодному іншому місці ніж у Парижі не здружився б.
Переїхавши до Франції я відкрив для себе цілком іншу культуру, у мене з’явилися нові друзі, у яких немає жодної краплі української крові, але які стали мені близькими. Ця перша кардинальна зміна відкрила та зробила для мене світ трішки менший. Я почав бачити себе в іншому контексті під кутами, під якими доти себе не бачив.
Після переїзду до Філадельфії, цей досвід частково повторився – відбувся розрив з тепер вже двома моїми попередніми світами – французьким та українським. У цьому випадку більшим викликом стала велика різниця в часі. Досить складно знайти час, щоб підтримувати віртуальний зв’язок, бо коли на європейському континенті вечір, в Америці – розпал робочого дня. А коли під вечір з’являється час, то в Європі вже сплять. Неможливість регулярної комунікації ще більше витісняє з зони комфорту, змушує шукати нові способи. Однак, так як і у випадку з Францією – я відкрив у собі нові риси, які, мабуть, просто так би не виявив.
Служіння в Філадельфії є особливим, бо можна побачити, як наша Церква намагається бути місійною, ідучи за своїми людьми. Вона не чекає, поки люди прийдуть до будівлі. Для мене це відображення того, яку минулому Церква йшла туди, де були люди, щоб їм послужити. І для мене це є поштовхом не засиджуватися в зоні комфорту, а йти далі.
Впродовж усього свого дияконського служіння, Ви працювали з єпископом, а згодом архиєпископом Борисом Ґудзяком, багато подорожували. Чи бачите себе парафіяльним священником?
Важко сказати. Під час формації я прожив певні моменти парафіяльного служіння: викладав у катехитичній школі, пробував працювати з вівтарниками. І це цікаво. Але й справді, впродовж усієї моєї формації я працював з єпископом і багато подорожував з ним по єпархіях. Це по-іншому сформувало моє бачення свого служіння.
Якщо мене покличе Бог до парафіяльного служіння, то чому б і ні. Я вірю, що не ми вибираємо свою місію в Церкві. Нам її дають, і це треба вміти приймати. Це те, що я досвідчив у своєму дияконському служінні, в своїй подорожі через різні країни: якщо тебе Господь кличе, ти можеш думати, що провалиш завдання, але Господь з твого провалу зробить успіх.
Яку роль у розвитку покликання відіграють Ваші друзі: як і з клиру, так і з мирян?
Вони мені пригадують, що я є людиною, бо часом “виростають крила”. Друзі допомагають мені сміятися з себе, жити реальним життям. А якщо говорити зокрема про друзів священників, то вони показують і підкреслюють, що Господь не кличе досконалих. Він використовує наші слабкості, щоб служити іншим. І це є для мене заохоченням не боятися йти на глибоку воду. Бо є історії святих, які нам розповідають, як вони давали собі раду, а історії моїх друзів показують, як можна давати собі раду з Господом сьогодні. Навіть, якщо часто вони про це не здогадуються.
.
