Олександр Мартинов – учасник бойових дій, особа з інвалідністю внаслідок війни та військовослужбовець ЗСУ, який пройшов пекло боїв під Авдіївкою. Отримавши тяжкі поранення, він залишився на службі й нині захищає небо України.
Нещодавно його родина придбала житло в межах Комплексної програми підтримки ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України на період дії воєнного стану в Україні, розробленої Управлінням з питань ветеранської політики Львівської ОДА. Про це розповіла дружина Олександра – Тетяна Олексів-Мартинова.
– Пані Тетяно, розкажіть про свою сім’ю.
– Мій чоловік із Харкова. Вісім років тому він приїхав у Новий Розділ. Тут ми познайомилися, згодом побралися. У нас зростає семирічний син Давидко.
Олександр працював на заводі ТОВ «ОДВ-Електрик», а у 2023 році був мобілізований до лав Збройних Сил України. За фахом він механік, а у війську служив помічником гранатометника.
У травні 2024 року чоловік отримав тяжкі поранення під Авдіївкою, але вирішив продовжити службу. Він каже: «Хто, як не я, буде захищати Україну!». Нині Олександр – водій мобільної вогневої групи. Захищає небо над Львівщиною.
– Чи розповідав Вам чоловік, як зазнав поранення?
– У травні 2024 року під Авдіївкою точилися запеклі бої. Він разом із побратимами відбивав наступ противника. У їхню позицію влучив дрон, і чоловік зазнав численних уламкових поранень. Були пробиті легені. Один з уламків влучив у каску, яка була на ньому. Ще три уламки застрягли за кілька міліметрів від серця.
У Черкаському військовому госпіталі його прооперували та витягли частину уламків, але ще три залишилися в тілі. Один з них пошкодив нерви руки, тому вона фактично не працює. Олександру встановили третю групу інвалідності внаслідок війни.
Попри все, чоловік вирішив і надалі захищати Україну. Я його в цьому підтримую.
– Як Ви дізналися, що чоловік поранений?
– Він перебував на позиціях під Авдіївкою, і кілька днів із ним не було зв’язку. Це був тиждень перед Великоднем.
З четверга на п’ятницю, близько третьої години ночі, я прокинулася від тривоги. Не знаю, що зі мною тоді відбувалося: серце вистрибувало з грудей, текли сльози, і я чітко відчувала, що з чоловіком щось не так. Я впала на коліна й молилася Богу, щоб він його захистив.
Вранці у п’ятницю я телефонувала командирам, але мені ніхто нічого не сказав. Пізніше з’ясувалося, що на той момент вони вже знали, що Олександр поранений.
У суботу я пішла на роботу, але на душі було неспокійно. І раптом мені прийшло повідомлення від чоловіка: «Я живий!».
Я одразу зателефонувала йому. Олександр уже був у Дніпрі, в реанімації. Дякувати Богові, у бронежилеті була кишеня для телефону, і він залишився неушкодженим. Саме тому чоловік зміг надіслати мені це повідомлення.
Пізніше Олександр розповів, що зазнав поранення вночі у четвер. Лише під ранок вони змогли вийти з позицій. Йому довелося проповзти кілька кілометрів, щоб дістатися до лінії евакуації.
Командир згодом розповів мені, що на лінії евакуації Олександр втратив свідомість і переніс клінічну смерть. У Покровську, у військовому госпіталі, його рятували, потім перевезли до Дніпра. Далі був Черкаський військовий госпіталь, де ми з ним і зустрілися. Згодом він продовжив лікування у Трускавці.
Ми разом пройшли цей надзвичайно тяжкий шлях. Попри все пережите, Олександр нині продовжує службу в ППО.
– Нещодавно Ваша сім’я стала щасливим власником двокімнатної квартири в Новому Роздолі. Вітаємо! Як Ви дізналися про Комплексну програму?
– Коли чоловік отримав посвідчення учасника бойових дій, брат моєї сестри, який уже п’ять років служить у ЗСУ, порадив нам стати на квартирний облік, щоб у перспективі отримати житло.
Згодом Олександр отримав статус особи з інвалідністю внаслідок війни. Фахівці соціального захисту Новороздільської міської ради повідомили нам, що є можливість придбати житло позачергово на умовах співфінансування в межах Комплексної програми.
Частину коштів ми отримали з обласного бюджету, іншу – з місцевого. У результаті придбали двокімнатну квартиру в Новому Роздолі.
Ми були неймовірно щасливі, коли отримали документи на право власності на наше нове житло. Для нашої родини це дуже важлива подія.
– Чи радили б Ви ветеранам скористатися Комплексною програмою підтримки ветеранів та членів їхніх сімей?
– Звичайно! Мій чоловік пішов захищати державу, втратив здоров’я, ледь не віддав життя. Я вважаю, що він заслуговує на підтримку держави.
Якщо держава дає таку можливість, нею обов’язково потрібно скористатися. Я б радила ветеранам та їхнім родинам дізнаватися про програми підтримки та не боятися звертатися по допомогу.
– І наостанок – Ваші побажання ветеранам та їхнім родинам?
– Хочу побажати, щоб нарешті закінчилася війна і Україна перемогла. Щоб наші хлопці живими та здоровими повернулися додому, до своїх сімей. Щоразу ми всією родиною молимося за це.
Коли чоловік пішов воювати, нашому синочку було лише чотири роки. Він щовечора молився за тата. Молитва була короткою, але найголовніше, що він казав: «Боже! Збережи мого татка, нехай він якнайшвидше повернеться з війни і щоб Україна перемогла!»
Для мене це найважливіше бажання – щоб усі Захисники повернулися додому, щоб родини були разом, а в Україні нарешті запанував мир
Автор тексту та інтервʼю головний спеціаліст нашого управління з питань ветеранської політики ЛОДА Інна Борисова.
Як працює програма співфінансування, як родина скористалася цією можливістю та чому важливо не боятися звертатися по допомогу – читайте за покликом: https://loda.gov.ua/news/179527
