Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що у Новому Роздолі Олексія Михайловича як відомого наставника відділення футболу місцевої ДЮСШ знає декілька поколінь новороздільців. Зокрема, і колишніх учнів, які тут займалися під його наставництвом, а також і їхніх батьків та родичів. Звісно, пам’ятають його і поважного віку вболівальники нашої знаменитої команди «Хімік», оскільки впродовж декількох років з моменту її створення на початку 60-х Олексій Дмитрович був гравцем клубу. Нагадаємо, що у складі «Хіміка» він у 1965 році став Чемпіоном Львівської області з футболу.
Внаслідок чисельних травм наприкінці 60-х він змушений був полишити команду, тож , на жаль, не спізнав чергового тріумфу рідного клубу – здобуття титулу володаря Кубка Львівської області у 1969 році.
А далі розпочалася нова сторінка у спортивній біографії гравця “Хіміка”. Починаючи з 1970 року, коли вже був студентом ІІІ курсу заочної форми навчання Львівського інституту фізкультури, Олексій Дмитрович влаштувався на посаду тренера відділення футболу Новороздільської ДЮСШ. До слова, це сталося завдячуючи кар’єрному росту Валерія Котова, тренера відділення футболу, якого підвищили на посаду заступника директора ДЮСШ, тож він і запропонував своє місце Олексію Михайловичу. Утім, Валерій Федосійович працював у школі недовго, оскільки його запросили очолити спорткомітет Новоукраїнської районної ради Кіровоградської області, звідки він родом.
Власне, відтоді Олексій Михайлович незмінно працював тренером ДЮСШ понад півстоліття. В перші роки тренування і заняття відбувалися на стадіоні СШ №2. А згодом – у спортзалі ДЮСШ. Відтак, вкладаючи душу і тренерські знання, пан Олексій наполегливо і терпеливо прищеплював підопічним «ази» футбольної майстерності, розвивав помічені у них хисти до манери гри. Впродовж десятків років виховав плеяду талановитих гравців різних генерацій, зокрема, і найвідомішого з них – Андрія Баля, який починав свій «зірковий» шлях у великий вітчизняний, європейський та світовий футбол у Новороздільській ДЮСШ, а саме в групі Олексія Михайловича.
Докладніше про те, як йому вдалося залучити учня 4-го класу Роздільської середньої школи Андрія Баля, його, на два роки молодшого, брата Ореста, та інших відомих футболістів з нашого міста, зокрема, Володимира Казбана, Романа Вербовського та Григорія Козловського до занять у Новороздільській ДЮСШ – у інтерв’ю.
Наша тривала і цікава розмова відбулася перед відкриттям урочистої церемонії завершення ХІІІ Всеукраїнського дитячого турніру з футболу пам’яті заслуженого майстра спорту Андрія Баля у просторі рідної школи найтитулованішого футболіста Розділля та Стрийського району. Насамперед репортер попрохав Олексія Дмитровича розповісти, з чого розпочалася його «тренерська біографія» у ДЮСШ.
Пропонуємо запис розмови:
-Добре пригадую далекий 1970-й. А свою тренерську роботу у дитячо –юнацькій спортивній школі я розпочинав, як, власне, кожен наставник, із пошуку учнів для набору в групи. Зокрема, аби набрати необхідну кількість підлітків у футбольну секцію, майже щодня відвідував міські школи, зустрічався з учнями молодших класів і запрошував їх записатися у ДЮСШ. Так невдовзі мені вдалося сформувати чотири групи, у кожній з яких займалося від 20 до 14 учнів.
–А чи пам’ятаєте, за яких обставин залучили у свою групу ДЮСШ уродженця селища Роздолу, на той час учня 4-го класу, Андрія Баля?
-Авжеж, що так. Наше перше знайомство відбулося на уроці фізкультури його класу. Звернув увагу на енергійного учня, який найшвидше бігав та найвправніше перестрибував через спортивні снаряди, зокрема, «козла». Підійшов у паузі до нього, представився і запитав, чи любить він футбол. Андрійко не роздумуючи, відповів: «Ду-у-же люблю!». “Чому ж не запишешся у секцію футболу» -, питаю, додавши, що кілька учнів роздільської школи відвідують Новороздільську ДЮСШ. «Та мене мама не пускає», – посумнівши відповів хлопчина, і повідомив, що вже ходить у місцеву музичну школу навчатися гри на баяні, а також на легку атлетику у ДЮСШ. На тому наша зустріч і завершилася.
Утім, дізнавшись від Андрія адресу, де живе сім’я Балів, поспішив туди, аби перемовитися з його матір’ю і випросити її згоду, аби син займався у мене в футбольній секції. На той час декілька років тому відійшов у Вічність після важкої хвороби глава сім’ї Балів пан Михайло, тому, як кажуть, всі батьківські та материнські обов’язки лягли на тендітні плечі матері Андрія та Ореста Балів.
Спочатку наша розмова не віщувала нічого доброго: пані Катерина мовила, що футбол і професією не назвеш, що заробіток нестабільний і деякі гравці, відігравши кілька років у футбольних командах, далі не можуть знайти доброї роботи, а дехто тоді і в чарчину заглядає. А от музикант, то інша справа, мовляв, якщо дитина має хист, то по закінченні музшколи може піти і далі вчитися, в музучилище, одне слово реалізувати свій талант, працювати у музичній школі. Якщо ж не піде цим шляхом, то принаймні навчиться грати на музичному інструменті – і буде в родині свій музикант, а може, і по весіллях гратиме. Цілком зрозумілі слова, з якими важко не погодитися. Однак я далі наполягав на своєму, мовляв, заняття футболом гартують тіло і роблять хлопців кмітливими і по – доброму впертими. А ще прищеплюють інші важливі риси, які в житті дуже пригодяться. Одне слово, мені вдалося якось переконати пані Катерину, аби вона дозволила синові відвідувати заняття футболом.
Так я і «завербував» у свою групу Андрія. На заняттях хлопець з головою пірнав у футбол, схоплював на льоту усі настанови, був винятково наполегливим. Вже на перших змаганнях Андрій відразу проявив себе, а згодом щораз повніше розкривалися його лідерські, голеадорські, а також організаторські хисти. Невдовзі він став кращим бомбардиром і капітаном в групі ДЮСШ , а далі, як усі знають, Андрій був визнаним лідером і капітаном у всіх командах, за які виступав – і у Львівському та Київському спортінтернатах, і у львівських «Карпатах», і у київському «Динамо», і у збірній срср.
–Перепрошую, що перебиваю, це Ви чи Андрій залучили до занять у ДЮСШ його молодшого брата Ореста Баля? Принагідно, що скажете про нього як футболіста?
-Можна сказати, що це питання ми вирішили обоє: Андрій розказував вдома братові , як класно у секції, я через Андрія запропонував і йому приходити на заняття. Так в нашій ДЮСШ стали рости як футболісти і вдосконалювати свою майстерність рідні брати – Андрій та Орест. Знаєте, Орест нічим не поступався Андрієві – був здібним, технічним і вмотивованим гравцем та дуже швидкісним та витривалим. У певних футбольних нюансах він у дечому був навіть дещо кращим за брата. Це вже згодом їхні футбольні долі пішли своїми шляхами, а відтак, Андрію, схоже, частіше усміхалась пані Фортуна, аніж Оресту, тож старший брат досяг значних вершин у футболі, яких поки що не вдалося досягнути жодному з уродженців Роздолу і Нового Роздолу. А Орест спочатку грав у одній з команд Вищої ліги (на жаль, зараз не згадаю), потім у Першій лізі, а також у команді майстрів у Словаччині. Зараз працює тренером у команді «Верес» (Рівне).
–А чи підтримували Ви зв’язки з Андрієм, коли він вже став знаменитим футболістом, жив у Києві, грав за «Динамо» та збірну срср?
-Звичайно, Андрій завжди пам’ятав, звідки він походить, де починалася його перша «футбольна кузня»: тому за слушної нагоди навідувався у рідний Розділ, зустрічався з гравцями, з якими займався у ДЮСШ, у спортінтернаті у Львові, які походять з Нового Роздолу, не забував і мене як першого тренера. Пригадую, коли він приїхав з чемпіонату світу, який українцям запам’ятався тим, що Андрій Баль забив гол знаменитій збірній Бразилії (цей гол був єдиним, який збірна срср забила «пентакампіонам» за всю історію світових Мундіалів!), то зателефонував мені і запросив до себе в гості у Київ. Знаю, що Андрій був дуже приязним і до інших земляків, декого підтримував, а декого і виручав при потребі. Достойна людина і великий футболіст…
–З почутого виходить, що саме завдяки Вашій переконливій розмові з матір’ю Андрія він почав відвідувати секцію футболу у ДЮСШ, де стрімко розкривався його потужний талант футболіста, а згодом розвинувся у спортінтернатах та командах вищої ліги чемпіонтатів срср. Тож Вас можна вважати «хрещеним батьком» Андрія Баля як «зірку» вітчизняного та європейського футболу. Подейкують, що у схожий спосіб Ви залучили до занять футболом і інших новороздільських школярів, які згодом стали відомими футболістами. Можете підтвердити такі чутки?
-Еге ж, було таке. Зокрема, якось мені сказали, що вчиться в СШ №2 учень Володимир Казбан, 1959 року народження , який чудово грає в футбол, однак батьки – відомі фахівці РДГХП «Сірка» – не дозволяють синові відвідувати секцію футболу ДЮСШ. Я, звісно, зацікавився і почав шукати знайомство з його батьком. Одного дня дізнався, що пан Віктор пішов на підльодну рибалку на «старе озеро». Тепліше одягнувся і пішов туди. Там вперше і познайомились. Утім, батько Володимира тоді не надто підтримав моє прохання: мовляв, це буде відволікати сина від навчання та і дружина не схвалює захоплення Володі футболом. На прощання, аби не розстроювати мене, сказав: «Ну, гаразд, я вдома поговорю з сином…». Я вислухав – ми розійшлися. Минуло трохи часу, я прийшов на квартиру Казбанів, щоб продовжити розмову, але мені господиня сказала, що пан Віктор перебуває у лікарні з апендицитом. Я навідав його і там, побажавши здоров’я, знову повернув розмову про запис Володі у футбольну секцію. Цього разу пан Віктор погодився , але додав, що вдома про це ще раз поговорить «зі своїми». А через тиждень – другий Володимир почав відвідувати секцію, з перших занять було помітно, що у ньому криється потужний потенціал футболіста, вражали і фізичні дані, вольові якості. Через декілька років, коли Володимир вчився в 10 класі, його запросили грати за команду дублерів львівських “Карпат”. До речі, тоді з ним у “Карпатах” виступали також вихованці нашої ДЮСШ Андрій Баль та Віктор Мурзак. А в 1976 році Володимир Казбан, на той час вже студент Львівського інституту фізкультури у складі юнацької збірної клубів срср, у якій капітаном, до речі, був Андрій Баль, стали переможцями традиційного турніру у Сан – Ремо (Італія), який неофіційно вважався клубним чемпіонатом Європи. Згодом Володимир певний час і надалі виступав за львівські «Карпати», житомирський «Спартак» та інші клуби.
Дещо простіше було із залученням у відділення футболу ще одного відомого новороздільського футболіста Романа Вербовського, 1963 року народження. Він активно займався у секції плавання нашої ДЮСШ. А коли захворів на запалення легень, то про це мені сказав його батько, у якого я працював на пилорамі у селищі Роздолі, додавши, що мабуть, синові з плаванням треба «зав’язувати». От я і запропонував, аби Роман записався до мене у секцію футболу. Батько, порадившись вдома із дружиною та спитавши сина, чи він не проти «піти на футбол», погодився. І знаєте, Роман виявився вродженим футболістом – нападником з низкою усіх необхідних якостей – рослий, міцний, технічний, непоступливий, постійно націлений на ворота суперника. Після завершення занять у ДЮСШ Роман Вербовський поступив у киїівський спортінтернат, а по закінченні навчання його відразу запросили грати за команду Другої ліги срср «Буковина» (Чернівці), у складі якої він став чемпіоном. Наскільки мені відомо, після цього його запрошували у одеський «Чорноморець», утім, через певні обставини Роман був змушений полишити «великий футбол». На жаль, бо він був яскравим і оригінальним гравцем. Через декілька років після важкої хвороби Роман Вербовський відйшов у Вічність.
Схожа історія була і з залученням у відділення футболу ДЮСШ ще одного мого вихованця – новородільця Григорія Козловського,1971 року народженняі, натепер відомого мецената, підприємця та президента футбольного клубу “Рух” (Львів). Він навчався в СШ №4, дуже хотів займатися футболом у ДЮСШ, проте його матінка не дозволяла. Отож і мені довелося провести з нею відповідну “агітаційну” розмову, після якої Григорій почав відвідувати мою групу в ДЮСШ. Згодом Григорій Козловський виступав у складі юнацького і дорослого складів “Хіміка” як воротар. Невдовзі він поступив на навчання у Львівський торгово – економічний інститут, де впродовж навчання надійно захищав ворота інститутської футбольної команди та команди Другої ліги срср “Скала” (Стрий).
–ВІдомо, що у Новороздільської ДЮСШ з часу її створення у 1968 році (перший директор – Іван Павлович Лоб) під орудою тренерів сформувалося чимало відомих футболістів, які виступали і виступають за команди вищих дивізіонів Чемпіонатів України. Чи можна вважати, що у цьому плані наша дитячо – юнацька спортивна школа за цим показником є однією з кращих ДЮСШ у Львівській області, можливо, і Західній Україні?
-Безумовно, що так і було. І вихованець нашої ДЮСШ Андрій Баль заслужено перебуває на вершині піраміди відомих новороздільських футболістів. Така вже статистика, а факти, як казав класик, уперта річ. Зокрема, у різні часи у прем’єр –лізі та вищій лізі України, виступало 5 колишніх вихованців нашої ДЮСШ. А на сьогодні таких двоє – це Степан Григоращук (мій вихованець), який виступає за «Епіцентр» (Кам’янець – Поділський) та Віталій Роман( його перший тренер Віталій Поворозник), який виступає у складі черкаського «Лівого берега».
На завершення хочу відзначити, що спільна ініціатива новороздільських ентузіастів футболу – вчителя біології Роздільської середньої школи (тепер – ЗЗСО І-ІІІ ступенів) Ігоря Мартинюка та тренера ДЮСШ (а донедавна багаторічного директора дитячо- юнацької середньої школи) Ярослава Вацика, яку 24 роки тому підтримав Андрій Баль, – проводити у Роздолі Всеукраїнський дитячий турнір на призи братів Андрія та Ореста Балів, це дуже важлива справа для популяризації футболу. На жаль, 11 років тому після передчасної смерті старшого брата цей турнір перейменовано на меморіальний турнір пам’яті Андрія Баля.
Дуже вдячний усім причетним. Бажаю Турніру пам’яті Андрія Баля довгих років життя і вищих статусів. Також вітаю ініціативу мешканки Роздолу, колишньої очільниці селищної ради, а тепер спеціаліста відділу звернень громадян Стрийської районної держадміністрації, депутатки Стрийської районної ради Марії Рогулі занести Меморіал Андрія Баля у Реєстр культурної нематеріальної спадщини України, яку підтримала влада Стрийщини.
Розпитував Іван БАСАРАБ
