Минулої суботи ми, троє однокласників – я, Влодко Павлів та Юрко Мінів,- зібралися разом, аби привітати один одного із 70-річчям нашої рідної першої школи. І перші тости, мовлені щиро, без пафосу, можливо, неоковирно, але від душі, присвячувалися нашій шановній ровесниці, першій у Новому Роздолі середній школі №1, яку було засновано у далекому 1956-му – році нашого народження.
А потім ми згадували ті незабутні 10 років нашого навчання у школі і своє позашкільне життя – розмаїте, сповнене пригод і нових вражень та випробувань, нового досвіду пізнання себе і навколишнього світу. Згадували про однокласників і однокласниць, про вчителів і вчительок, про історії нашої шкільної «біографії», які найбільше запам’ятались.
І, кожен додаючи слово до слова, гуртом склали ювілейне привітання від нашого класу: «Здрастуй, перша школо! Твої ровесники – випускники 1973 року- вітають Тебе із 70-річчям! Іншої в нас нема і не буде, тому Ти – найкраща! Дякуємо за все і вибачаємося за все, чим Тебе засмутили! Завжди вірні…». Коли прочитали остаточний варіант, тішилися, немов діти…
А далі докладно і “без цензури” обговорювали товстезний пласт пласт нашого буття – і про шкільні роки, і про перші кроки самостійного життя, про самоствердження і про важливі відповідальні віхи у наших біографіях: коли ми створили сім’ї, стали батьками – і життя набуло нових сенсів, і коли ми стали громадянами Незалежної України, активно долучившись, починаючи з 1986 року, до процесів національного відродження Держави, і коли, попри непрості обставини, намагалися (і намагаємось) гідно нести свій життєвий хрест, сповнюючи своє призначення.
Найбільше ми говорили про широкомасштабну підлу російську агресію. Із скорботою згадали десятки тисяч полеглих українських воїнів, а в їх числі і наших знайомих та випускників нашої школи (іменем одного з них – Володимира Труша – названо Новороздільський ліцей – так тепер називається Новороздільська СШ №1). Ми їх вшановували Хвилиною мовчання і хтось з нас тихо промовив рядки з відомої пісні гурту «Kozak Sistem»: «Українське сонце зійшло, Хай яскраво світить воно. Дорого заплачено, Ми їх не пробачимо»… І ми повторили ці пронизливі слова за ним, і відчули як до горла підкочуються клубки…
Обговорювали і ганебні явища, породжені у роки геноцидної російської агресії недолугими рішеннями керівників центральних гілок влади (мабуть, згодом, коли російських варварів – вбивць буде переможено українським військом і прийде час з’ясовувати істинну природу цих «рішень», окремі з них будуть кваліфіковані як злочинні і винуватці постануть перед судом).
І про безприкладний героїзм сотень тисяч українських бійців, які у надважких умовах стоять на смерть, захищаючи кожну п’ядь рідної землі від російських нелюдів – окупантів. Гинуть, отримують важкі поранення, «букети» хворіб та нервово – психічних розладів, але не здаються. Хтось із нас ні з того, ні з сього вимовив хрипким голосом: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». (Ів. 15,13)» – і ми відчули, як наші серця огортають гарячі хвилі захоплення тими, невідомими світлими героями, хто здатен на такий вчинок
Ми про все відверто говорили, перебиваючи один одного, впродовж усього вечора у квартирі нашого однокласника, нам не хотілося розходитися, а хотілося полегшити біль наших душ, адже нам випало жити у найтрагічніші (і найгероїчніші) часи нашої новітньої історії, коли, без перебільшення вирішується питання існування Держави та українського народу. Випало, як мільйонам співвітчизників, спільними зусиллями, хто в тилу, а хто на фронтах, захищати Вітчизну від ворожої орди, і жити з незламною вірою в перемогу і готовністю, якщо і нам випаде нагода , рішуче вступити у смертельний герць з москальським окупантом…
Іван БАСАРАБ
