Минулого тижня у віці 89 років відійшов у Вічність Петро Хіцяк. Для більшості мешканців Нового Роздолу, яким не надто відомо, наскільки вагомою фігурою у середовищі науковців, які працювали у місцевому відділенні ВНДПІ “Сірка”, був Петро Васильович, бодай коротко згадаємо, завдяки чому він, починаючи з 60-х років, здобував визнання і авторитет у цій специфічній науково – дослідницькій спільноті.
Насамперед відзначимо, що це стало можливим тому, що у 1953 році згідно з рішенням уряду срср одночасно розпочалося спорудження сірчаного комбінату, а також будівництво міста Новий Розділ для працівників підприємства та їхніх сімей.
На той час уродженець села Лучинці Рогатинського району Івано – Франківської області Петро Хіцяк вже був студентом ІІІ курсу факультету “Технологія нафти і газу” Львівського політехнічного інституту, куди поступив вчитися у 1950 році після закінчення 10-річки у Рогатинській школі №1. Поставний хлопець із шляхетною зовнішністю, виходець із багатодітної працьовитої сім’ї селян – середняків, був наполегливим у навчанні і стриманим у потребах, бо це були сутужні повоєнні часи, тому, бувало, на підтримку студенту збиралася уся дружна родина, а особливо старша сестра Петруся, яка не раз пішки мандрувала до Львова із “продуктовим вузликом” для молодшого брата. Він добре вчився, можна сказати, з головою поринувши у навчальний процес. Згодом, на старшому курсі, перевівся на хімічний факультет інституту на спеціальність “Контрольно – вимірювальні прилади і автоматизація хімічних виробництв”.
Невблаганно спливали студентські роки, наближався розподіл випускників “Львівської політехніки”. А отже, з інституту на хімічні виробництва, розташовані у росії, білорусі, а також у Середній Азії, скеровували молодих, дипломованих спеціалістів, натомість на Західну Україну за розподілом скеровували молодих випускників з російських вузів та інших республік срср – такою була тогочасна кадрова політика російсько – комуністичної імперії, спрямована на відтік “українських мізків” з Галичини.
Про те, що у Новому Роздолі стрімкими темпами розгортається будівництво “гіганта хімпрму срср” – сірчаного комбінату, – Петро Хіцяк дізнався якось випадково, тож напередодні розподілу вирішив докласти зусиль, аби його скерували на роботу у молоде “місто хіміків”. І це йому вдалося, можливо, цьому сприяло, те, що він походив з багатодітної сім’ї із села, що кілометрів за сорок від Нового Роздолу, можливо, сірчане підприємство терміново потребувало фахівців саме такої спеціальності – одне слово, Петро Васильович поповнив лави славного колективу РДГХП “Сірка”, а згодом його запросили на роботу у ВНДПІ “Сірка”. І саме тут молодий спеціаліст зумів реалізувати свій потенціал, вроджену схильність до дослідницької праці, розкрився його потужний талант екпериментатора та інженера – раціоналізатора.
Аби не склалося враження, що Петро Васильович був “зациклений” винятково на своїй успішній роботі у науково – дослідному інституті, таким собі “білим комірцем”, слід додати, що він відзначався вируючою енергією та активною життєвою позицією. Хтозна, мабуть, цьому сприяла щаслива зірка у його долі – так він називав свою дружину Мирославу, економіста АТЦ -1 РДГХП “Сірка”, з якою познайомився одного разу на танцях і в тут мить на все життя закохався в красиву уродженку с. Рогізно Жидачівського району. Він так чекав наступного побачення з Мирославою, аж серце вискакувало з грудей від почуттів, а зустрівшись, не довго думаючи, на одному подиху Петро Васильович зробив їй пропозицію “руки і серця”. В ту мить йому здавалося, що час зупинився, і очікуючи на відповідь, він переживав неймовірні душевні хвилювання. А коли почув тихе слово коханої “Так!”, то відчув себе найщасливішою людиною на світі. Схожий емоційний стан, як згодом зізналася чоловікові, відчувала і Мирослава Антонівна – цю відому “хімічну реакцію” двох люблячих сердець пережило впродовж століть не одне покоління закоханих.
Невдовзі, напередодні 1960 року, ефектна молода пара справила весілля і їхнє подальше життя набрало нових сенсів. У щасливого подружжя народилися дві донечки – Оксана та молодша на п‘ять років Леся. Батьки вкладали у їхнє виховання всю душу і серце, але ростили їх не розманіженими дівчатками, яким усе дозволено, а терпеливо, ненав’язливо і з любов’ю привчали їх до охайності, відповідальності, працелюбності, справедливості і чесності. Сестрички охоче сприймали таку батьківську педагогіку і зростали допитливими, чемними, добре вчилися і раділи життю. А їхні батьки почували себе на сьомому небі від щастя.
А коли добробут сім’ї Хіцяків з роками помітно зріс, то Петро Васильович, який на той час займав посаду старшого наукового співробітника ВНДПІ «Сірка» приохотив дружину і донечок – школярок до мандрівок визначними місцями України. До покращення матеріального становища спричинилися успіхи Петра Васильовича на науково – дослідницькій ниві у галузевому інституті “Сірка”, його кар’єрному росту також сприяло і те, що у 1974 році з метою набути необхідних додаткових знань Петро Хіцяк поступив у аспірантуру Львівського політехнічного інституту на хімічний факультет до відомого у наукових колах професора Яворського. Через чотири роки він успішно захистив дисертацію на тему “Дослідження можливостей плавлення сірчаних концентратів електричними струмами промислової частоти” і здобув науковий ступінь кандидата технічних наук.
На придбаному сім’єю легковику “Москвич – 412” Хіцяки відвідали чимало історичних місць. Це були пізнавальні мандри рідним краєм, які в добу “розвинутого соціалізму”, атеїзму та інтернаціоналізму, мимоволі прищеплювали їхнім донечкам патріотизм та любов до української історії та культури. Звісно, у допустимих на ті часи межах , аби не накликати зайвої уваги відповідних органів. Звичайно, подружжя з донечками під час літніх відпусток також організовували собі і відпочинкові тури на легковому автомобілі на південь, у Крим, на Чорне та Азовське моря.
А ще Петро Васильович змалку залучав донечок до занять фізкультурою. Особливо їх приваблювало те, що тато займався йогою, виконував “лотос”, стійку на голові та інші фігури. Це й справді захоплювало, тож Оксана, а згодом і молодша Леся, залюбки і наполегливо займалися вправами, яких їх навчив батько. Особливою рисою його характеру було почуття гумору, уміння створити приязну атмосферу, а також залучення дружини і дітей до співу. О, як вони душевно співали, скільки разом вивчили давніх українських пісень, у яких переплелися радість і туга, стрілецькі, козацькі і повстанські ліричні і героїчні мотиви, колядки!
Так змістовно, цікаво, в обстановці взаєморозуміння та поваги до особистого простору, яка панувала в дружній сімְ’ї Хіцяків, непомітно минали роки. Виросли красуні – донечки і з невеликим часовим інтервалом, закінчивши школу, поступили на навчання у вищі учбові заклади Львова. Успішно захистили дипломи, працевлаштувалися у Львові, відкриваючи принади і гострі пороги самостійного життя, набували досвіду, вражень в неймовірно строкатому “університеті буття”, зуміли реалізувати свій потенціал і хисти, а коли їх вразили стріли Амура, закохалися і створили з нареченими сім’ї, народили прекрасних донечок і виховували їх, так би мовити, за “лекалом” своїх батьків. А відтак заслужено, завдячуючи вмотивованою працею, посіли гідне місце під сонцем планети Земля. Одне слово, їм судилися різні, але схожі долі, немов у рядках відомого вірша Богдана Стельмаха: “Мамина світлиця” : “Мамо, Ваші діти як птиці, вдалеч забриніли крильми….”
* * *
Вже певний час їхня “далеч” дуже далека, аж ген за небокраєм, ген за океаном – у Канаді. Але серцем вони завжди в Новому Роздолі, в батьківській світлиці. Таку ж щиру любов до рідної Вітчизни Оксана і Леся прищепили своїм донечкам Роксані та Анастасії, які також живуть за морями – океанами, проте серцем вони також перебувають на “малій Батьківщині” своїх батьків.
А в Новому Роздолі за них молилися і чекали їхні улюблені бабуся Мирослава і дідусь Петро. Попри відстані вони БУЛИ разом, цікавилися справами, вітали зі святами, благали бути уважними і пильними, дбати про здоров’я.
* * *
На жаль, БУЛИ…
Спершу, 8 жовтня 2024 року, покинула білий світ Мирослава Антонівна. Для Петра Васильовича, який з дружиною в любові і злагоді прожив 63 роки, це був неймовірного душевного болю удар, від якого він так і не оговтався. Пригадую, як після непоправної втрати дружини змінився Петро Васильович. Ми ж бо впродовж крайніх декількох років щонеділі зустрічалися з ним на ранковій Літургії у Церкві Різдва Пресвятої Богородиці, сиділи поряд на лаві у храмі і настільки заприязнилися, незважаючи на майже 20-річну різницю у віці, що невдовзі відверто оповідали і про свої сім’ї, дітей, і обговорювали поточні події в Україні, молилися за воїнів – Захисників.
Отже, наступної після похорону Мирослави Антонівни неділі, зустрівшись з Петром Васильовичем на Службі Божій у храмі, помітив, наскільки пригніченим і зажуреним він був. Вислухавши слова співчуття, мій старший товариш тихо мовив, що він наче позбувся опори, тому не може уявити свого життя без Мирослави Антонівни. І відтоді на подальших Літургіях пан Петро неодмінно згадував дружину і додавав, що його не покидає глибока зажура, якої неможливо позбутися. Мої спроби підтримати його у ці важкі хвилини, відволікти на інші теми, не надто додавали “трохи сонця в склянку холодної води” його глибокого смутку, але все таки створювали “місток” до переходу на бесіди, які ми доволі часто вели після Служби Божої.
Петро Васильович, який за віком належав до покоління моїх батьків, був моїм найкращим співрозмовником, думкою і висновками якого я дуже дорожив і в глибині душі тішився, що ми маємо схожі погляди і про «застійні часи», і про сьогодення. Помітив, що і він проявляв жвавий інтерес до “препарування” пережитого. Зокрема, згадуючи Новий Розділ періоду 60-80-х років , мудрий Петро Васильович стверджував, що це був період наче законсервованих часів у сенсі національно – культурного розвитку, який треба було пережити в очікуванні змін, які невідомо коли настануть. Проте не тільки пережити, зосередившись на роботі та сімейних цінностях, вихованні дітей, але й тихо і терпеливо плекати в собі та в своїх дітях почуття національної гідності та любові до рідної землі. Я слухав Петра Васильовича і відчував, наскільки його слова співзвучні з поглядами моїх світлої пам’яті батьків, які виховали мене із сестрою у схожому алгоритмі. Зрештою довгождані зміни відбулися – і наближали їх сміливі і віддані національній ідеї громадяни, які часто зазнавали переслідувань за свої переконання.
Спілкувалися ми і на теми сучасного історичного періоду, відколи Україна здобула Незалежність, розмірковували про актуальні події, політику і політиків. Я був вражений, наскільки близькими є наші погляди, зокрема, і щодо відомих особистостей: хто був справжнім державником і загинув за свою позицію (як от В’ячеслав Чорновіл), хто із сущих політичних діячів і колишніх президентів такими справжніми державниками і залишилися, а хто є радянсько – проросійськими агентами впливу. Нас об’єднувала надія, що Україна вистоїть у цій борні, що здобуде перемогу над російськими агресорами, що державницькі політики прийдуть до влади і зуміють створити умови для побудови успішної, демократичної України…
* * *
На жаль, вже і Петро Хіцяк БУВ…
У четвер, 16 липня, відбувся Чин похорону ветерана ВНДПІ “Сірка”, а відтак Новий Розділ став меншим. Не стало ще однієї Людини з великої літери, скромної і доброї за характером і водночас одержимої прагненням досягти ефективних результатів у вдосконаленні технологічних ланцюгів, спрямованих на підвищення якості продукції сірчаного виробництва, і прагненням принести користь людям. Не стало людини, яка долучилася до формування науково – технічної еліти нашого міста…
Іван БАСАРАБ
