26 квітня 40 років тому – цей день повертає нас до трагічних подій 1986 року, коли мирний атом став причиною великої біди. Чорнобиль — це не лише історія, це біль, який не минає, і пам’ять про героїзм людей, що ціною власного життя і здоров’я стали на захист світу. Сьогодні ці події відгукуються ще глибше — у час, коли Україна знову бореться і відстоює своє майбутнє.
Сьогодні ми дещо по іншому бачимо і відчуваємо події 40-літньої давності: це свого род була міні-війна, тільки ворог був невидимий і незрозумілий, бо повністю замовчуваний, де переселенці, ніби то виїжджаючи на тиждень-другий під багатообіцяючі промови, вмить позбувалися всього нажитого, не маючи змоги зберегти бодай фотографії, ні на хвилю не задумуючись про прощання навіки з рідною землею… Яке то болісне прощання!
Вечір-реквієм «Чорнобиль — біль і пам’ять України», приурочений до 40-х роковин Чорнобильської катастрофи, присвячений вшануванню пам’яті жертв аварії на Чорнобильській АЕС, відбувся 24 квітня у МБК «Молодість»
Під час заходу до присутніх звернулася міський голова Ярина Яценко. Вона наголосила на важливості пам’ятати уроки Чорнобиля, згадала дитячі спогади 40-річної давності, щиро подякувала ліквідаторам за їхню мужність і відданість. Подяки вручили ліквідаторам І категорії Івану Харишину, Віктору Кондратенку, Мирону Невиняку, Зеновію Пелющаку, ліквідаторам ІІ категорії – Богдану Лютому, Олегу Смольницькому, Михайлу Кучминді, Зіновію Жигалю, Богдану Возному, Богдану Лавренціву, Івану Королю.Учасники заходу вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання, а також долучилися до молитви за всіх, кого торкнулася ця трагедія, за тих, хто сьогодні потребує підтримки, і за мирне майбутнє України.
Особливо хвилюючим і надзвичайно цінним став виступ ліквідаторів І категорії — Віктора Кондратенка, уродженця Гомельської області, який 40 років тому привіз сім’юз Прип’яті у Берездівці, а сам ще понад 32 роки працював у Чорнобильській зоні, та Івана Харишина, який відбув у зону в перші дні, провів там майже 90 днів і багато років очолює Новороздільську міську організацію спілки «Союз Чорнобиль Україна». Вони поділилися особистими спогадами про ті страшні дні, про роботу в зоні відчуження, про ризики, страх і відповідальність, які довелося пережити. Їхні слова — це жива історія без прикрас, сповнена правди, мужності і глибокого болю. Це спогади, які неможливо передати повністю, але які потрібно чути, щоб пам’ятати і усвідомлювати ціну подвигу.Вечір пройшов у проникливій атмосфері пам’яті та вдячності. Ведуча Ірина Сагало з особливою щирістю, глибиною та внутрішньою силою провела захід, об’єднавши слово, емоцію і пам’ять у єдине ціле.
Загалом у Новороздільській громаді практично у всіх закладах культури: Народних домах і бібліотеках проведено низку заходів, спрямованих на вшанування пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, відзначення подвигу ліквідаторів, а також підтримку постраждалих громадян.
Учасники згадали трагічні події 1986 року, вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання та висловили вдячність ліквідаторам аварії на ЧАЕС. Зворушливі виступи та тематичні композиції, перегляди фільмів та книжкові експозиції, розповіді очевидців створили атмосферу глибокої шани і пам’яті.
Уроки пам’яті Чорнобильської трагедії, із зворушливими фактами та спогадами, відбулися в освітніх закладах Новороздільської громади. Бо кожен – і великий, і малий, і очевидці тих днів, і ті, хто про Чорнобиль знає лише з книг та фільмів – мають усвідомлювати важливість безпеки «мирного атому», має пошановувати пожертви ліквідаторів, які також стали «на боротьбу» з невидимим ворогом заради нас.
Чорнобиль залишається символом великої втрати, але водночас — прикладом самопожертви, стійкості та єдності. Ці цінності й сьогодні допомагають українцям вистояти у новітній війні з багаторічним ворогом-сусідом.
Іван Харишин може розповідати багато. І детально: події тих днів, дати, імена-прізвища людей, з якими «служив» у Чорнобилі, номер військової частини – усе це врізалося в пам’ять, ніби було вчора.
Той нічний прихід службовців з військкомату. Коли їхали у невідомість. Коли лишень здогадувалися – в Чорнобиль. Коли реально дізналися, що ж то за біда така – атом, які наслідки зараження, як оберігатися – дізналися лише через місяці служби, а саме, коли прибула комісія із вчених з Ленінграду: от вони і розповіли, що то таке, почали видавати маски, прилади накопичення радіації тощо. А багато речей дізналися вже і після повернення додому. Ч, ще краще – після прийнятого у лютому 1991 році закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», згідно якого ліквідаторами І категорії надавався статус за перебування у зоні за кілька днів. А служили ж місяцями.
6 травня 1986 р. у світлий Великодній вівторок 30 «партизан» з Нового Роздолу у віці 20-35 років були через військкомати доставлені у Самбірський хімічний полк. Перші дні перебування в зоні у солдатів піднімався тиск, були часті носові кровотечі, нудота, біль в суглобах, сухість в роті, млявість Жили в наметах поряд із 30-кілометровою зоною.
Пригадую, – розповідає п. Іван, – на дорогах, у селах – великі плакати з написом «Мірний атом – у каждий дом!». Як цинічно і насмішкувато звучало, як боляче і гірко збувся цей лозунг.
21 травня 1991 р було засновано Львівську обласну організацію «Союз Чорнобиль України», а дещо раніше – 2 травня 1990 р. було засновано в Миколаєві найпершу чорнобильську організацію у Львівській області і організаторами були, зокрема, Олег Смольницький та Іван Харишин. У Новому Роздолі на початках налічувалося майже 200 чорнобильців, зокрема, близько 30 осіб – сімей-переселенців.
Станом на сьогодні у Новороздільській громаді – 93 осіб, які підпадають під статус «чорнобильців». Скільки людей виїхало, хто вже у Засвітах, діти-чорнобильці втрачали статус після досягнення 18-річного віку. Зокрема, у Новороздільській громаді – учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС І категорії – 8 осіб, ІІ категорії – 30 чоловік, ІІІ категорії – 5. Потерпілі від Чорнобильської катастрофи І категорії – 2, ІІ категорії – 16 осіб, ІІІ категорії – 19. Вдови ліквідаторів, дружини померлих учасників ліквідації внаслідок аварії на ЧАЕС – 6. Діти, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи (які народилися у ліквідаторів, до 18 років) – 6 дітей.
Програма соціального захисту населення на 2026 рік, затверджене у Новороздільській громаді, – інформує Олена Спас, – передбачає виділення одноразової матеріальної допомоги на суму 74 тис 800 грн, а саме: ліквідаторам І категорії – по 2200 грн, вдовам ліквідаторів – по 1800 грн, всім іншим – по 1000 грн.
Так, не дуже багато, але допомога є, бо подекуди і цього не отримують.
Так, новий час – нові виклики, нові проблеми і пільги. Жорстока війна уже 5-й рік з рашизмом. Аби тільки повернулися додому живими і неушкодженими наші захисники, аби тілки з часом не обезцінився їх подвиг, і не зазнали скорочень заслужені ними пільги і виплати.
10 років тому Іван Харишин побував на екскурсії у Чорнобильській зоні. Абсолютно нежилій зоні, дикій і зарослій. Де рівень радіації не такий, як був у 1986-му, але все-таки підвищений.
Книга «Чорнобиль. Пам’ять» (книга спогадів ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції з Львівщини) видана у Львові у 2016 р. – її можна взяти у міській бібліотеці. Серед її ініціаторів та спонсорів і новорозділець Іван Харишин, який очолює міську організацію уже понад 30 років.
Подаємо уривки з цієї книги, а саме спогади новороздільців-чорнобильців.
Іван ХАРИШИН, голова Новороздільської міської організації «Союз Чорнобиль України»
89 днів у зоні
До мене прибули вночі. Увійшли до хати.
- Збирайтеся. Їдемо.
- Куди?
- Три дні, і вас відпустять.
Попрощався з дружиною, у колисці додивлявся свої сни тримісячний син.
Хоч і не казали, куди їдемо, але я вже здогадувався. Чорнобиль уже був на слуху. Уже виступив на телебаченні Горбачов, і люди тільки й говорили, що про аварію на атомній станції.
Тиждень нас протримали у Буда-Варовичах, а вже згодом передислокували у село Діброва. Цей населений пункт цікавий тим, що зона його ділить навпіл. Клуб, сільська рада, пошта – це 30-кілометрова зона. А за парканом школа – це вже не 30-кілометрва зона. Дріт, звичайна колючка, розділяє – де «чисто» і де «брудно».
Призначили мене командиром розвідвідділення. Така пропозиція мені сподобалася, бо за вдачею я дуже допитливий, люблю переміщення, нові місця, подобається знайомитися з новими людьми та незнайомою місциною.
Прокидалися ми щоранку о 5 годині. Їздили багато і подовгу. Побували у багатьох районах Білорусі і, звісно, об’їздили всю Київську область. Бачити доводилось усіляке, але ніколи не забуду покинуту птахоферму. Там згромадилося щось до 40 тисяч курей. Їх ніхто не годував, багато вже здохло. Картина ще та, і сморід нестерпний. Чорнобиль наробив великого лиха. Від нього потерпали не тільки люди…
Минали дні, та обіцяне нам – за місяць відпустять додому – не виконували. Додому поїхати нереально, хіба тільки якщо хворий. Серед ліквідаторів наростало невдоволення. Дійшло і до відкритого протесту. Ми вийшли на страйк. Сказали начальству, що на роботу більше не підемо, хочемо додому. Де обіцяна заміна? Протест міг вилитися у серйозну акцію. Тут до нас приїхав полковник, почав щось пояснювати, переконувати, вмовляти. А насамкінець зізнався: «Хлопці, вам ще служити і служити».
Ось так замість трьох днів, як запевняли мене на початку, довелося у зоні відкалатати довгих 89 днів і ночей.
Ігор ВИННИК
Рудий пес з палаючими очима
Працював я у будівельному управлінні №63 тресту «Оздоббуд». Життя було розмірене. На 4 травня 1986 року випав Великдень. Хоч відомо, яким було ставлення тодішньої влади до релігійних свят, але ми на це не зважали. Святкували Воскресіння Господнє як належиться. Жили ми тоді у Новому Роздолі, але святкувати поїхали до родичів у Рогатинський район на Івано-Франківщину. І що ж? Сидимо у хаті, святкуємо. А тут представник військкомату з Миколаєва. Як він мене вирахував? А з ним ще два міліціонери…
- Збирайся, – переступивши поріг хати, каже до мене той з військкомату.
Моя ж дружина відлучилася, пішла в гості до подруги і залишила на мене дітей. Я й кажу воєнкому, що дітей нема на кого залишити. Як я з ним поїду? А діти?
- Віддай дітей сусідам, – суворо промовив воєнком.
Що було робити?
Приписали мені наступного дня до 2 години дня прийти у міську раду. А чого викликають, що їм від мене треба – не говорять. Я не знав, куди йду. Але куди було діватись? У той час усе було набагато суворіше, аніж зараз. Про «відмазатись» від служби не було і мови.
У міській раді відібрали нас 5 чоловік і, нічого не кажучи, не пояснюючи, відправили у Миколаїв. Веліли із собою взяти військові квитки і станок для гоління. З Миколаєва, довго там не тримаючи, спакували нас до Самбора. Там уже картина прояснювалася. Нам видали одномісячні повістки, перевдягнули у х/б, вишикували на плацу і оголосили, що ми їдемо у Чорнобиль. Під музику оркестру винесли прапор частини. Усе б добре, та був серед нас такий Богдан Лаврентів. Він перед тим добряче хильнув, не дуже контролював себе і, віддаючи честь генералові, заплутався у власних ногах та й гепнувся на землю. Усі почали сміятися. Засміявся і генерал. Одним словом, було весело.
Почали вантажити на залізничні платформи техніку. Затим прийшла черга і за нами. Везли нас у звичайних товарняках, без умов і зручностей. Не вистачало навіть місць для сну. Спали на нарах. Нарешті прибули до місця призначення і вивантажилися у Вільче.
Потрапив я у розвідроту. Нашим завданням було зробити заміри і передати дані відповідним службам. Похибка у вимірюванні сягала 60%. Зазвичай обирали три позиції: центр села і дві його околиці. Пам’ятаю, як прибули ми у село Товстий Ліс. Орієнтиром для визначення центру був пам’ятник Леніну. Годину шукали ми той пам’ятник. А його густо закрила бузина. Нарешті відшукали. Поміряли, а там так фонить, що страх Божий. Ми бігом звідти…
Надивилися ми там усілякого. Ніколи не забуду, як край гостинця зустріли ми рудого пса. Глянув він на нас, а очі його горять, наче хто там вгвинтив по жарівці і підключив до батарейки. На березі водойми кінь п’є воду, а шерсть на ньому уся облізла.
Прибували до нас автолавки. Посеред різного краму був і одеколон. От хлопці і накинулись. Дуже швидко командири вилучили з автолавок цей товар. Дозволялося нам працювати за нормативами, коли фон не перевищував 1,5 рентген. Насправді фонило на усі 2,8 рентгена. Тобто нас там і близько не мало бути. А ми були…
Мирон НЕВИНЯК, м. Новий Розділ
Гриби як відра
Забирали нас до воєнкомату, де тільки могли застати. Хто де був, того хапали і наказували з’явитися у визначеному місці. Спершу нас звозили до Миколаєва і розташовували у місцевому клубі цементників. Потім довезли до Самбора, а вже звідти поїздом допровадили на станцію Вільча. То вже Чорнобильська зона. Пам’ятаю, надворі 6 травня 1986 року, холодно. Нам наказано у Буда-Варовичах розбити табір. Що ж, накази треба виконувати. Облаштували приміщення під їдальню, поставили намети, вирили кілька землянок. Через 4 дні, 10 травня – перший виїзд у зону. Почали заміряти радіацію. І тут з’ясувалося, що накопичувачі радіації не працюють. Завдання стояло чітке: заїхати у таке-то село, зняти заміри на краях населеного пункту, у центрі села, переміряти фон на дахах будівель, на подвір’ї, городах тощо. Далі – дезактивація будинків. У селі Мартиновичі брали хімікати. Львівські вчені зробили пропозицію, що найкраще змивати радіацію аміаком. Був розроблений спецпорошок. Але для цієї справи годився і звичайний пральний порошок. Ми його залюбки використовували.
У Мартиновичі нам підвозили обіди. Казанок і ложка – за сідушкою у кабіні автомобіля. Годували ситно. Але, наприклад, морську капусту ніхто не їв. Незвична була ця страва для нас. А даремно, бо вона рятувала від радіоактивного йоду. Тільки хто тоді подібним переймався?
Заміри ми здійснювали перед обробкою і після неї. Усе записували і передавали кому слід «нагору». Якщо на будинку була цілою і неушкодженою стрічка-опечатка, ми приступали до дезактивації. Якщо пломба зірвана –повідомляли відповідні служби. Іноді траплялися казуси. Ось провели дезактивацію, ретельно відмили усе як слід. Знімаємо заміри. Що таке? Радіаційний фон у три рази вищий, аніж до дезактивації. Починаємо з’ясовувати, у чому ж річ?
- Де воду брали? – запитуємо у хлопців.
- У річці, – спокійно відповідають.
Тоді усе зрозуміло, ніяких пояснень більше не треба. Шкода, що змарновано стільки сил.
За нами йшли латиші і знімали грунт до 10 сантиметрів у глибину та вивозили його у могильники. Але могильники обладнали пізніше. На початках ту землю зсипали, де вийде.
Гриби у ті дні повиростали, як відра, полуниця – як кулак. У лісових заростях часто можна було надибати на бочки з брагою. Хто відважувався то пити, мав потім проблеми зі шлунком.
Загалом, якщо бути до кінця відвертим, то настрій у ті дні був не вельми веселим. Думав, що прийде мені у тій зоні кінець. Спершу нам сказали, що будемо служити місяць. Що тут вдієш? Минає місяць, надходить повідомлення – ще один місяць. Люди почали саботувати, чимало відмовлялися виходити на роботу. Нас залякували, погрожували. Аж тут чуємо, що воєнкомів зобов’язують давати нам заміну. На душі полегшало. Але от кажуть, що маємо служити півроку. І знову настрій нікудишній. Та нічого – пережили. А хто побував у тому пеклі, ніколи не забуде.
Чорнобильська катастрофа в цифрах і датах
1977 — запуск першого енергоблоку ЧАЕС
1986 — аварія на 4-му енергоблоці
2 роки — термін роботи 4-го реактора
2 дні — замовчування катастрофи
500 тис. — загиблі (за оцінками незалежних експертів)
600+ тис. — ліквідатори
11 тонн — викид ядерного палива
15 грудня 2000 року — остаточне закриття ЧАЕС
29 листопада 2016 року — встановлення захисної арки
14 лютого 2025 року — пошкодження укриття внаслідок атаки дрона
