Заздалегідь розумів, не напишеться як відчуваю і хочу. Занадто важлива постать у моєму житті. Та совість закликає – ти маєш сказати своє слово про нього.
Японською “совість” перекладається як “сором”. Щось подібне відчуваю в цю мить. Мені буде соромно жити, якщо промовчу в день, коли йому виповнюється – 70. В моєму розумінні 70 – це дата, майже біблійна для людини з християнською мораллю – рубіжна.. А отже – цей ювілей для нього важливий.
Це все я про Івана Басараба, редактора нашого локального видання “Вісник Розділля”. Свій особистісний погляд на цю людину я висловлю в завершальних рядках, а розпочну з його професійної фаховості, з основного, з того – що він залишить нам усім.
Його шлях журналіста – репортера, це своєрідна маніфестація. Маніфестація моральної сили людини, її внутрішньої перемоги над собою і світом – навіть за умови зовнішньої поразки, спричиненої загальною невлаштованістю та неблагополуччям в соціумі .
Зримою канвою його текстів проходить тема важливості збереження честі, гідності людини, її здатності до дружби й любові. Його стислі репортерські звіти, “документалістські” принципи оповіді, природним чином поєднуються з глибоким емоційним та психологічним підтекстом . Це і є особлива манера його письма, вироблений ним самим власний стиль.
Обдарована людина – обдарована у всьому. У своїх професійних проявах Іван різносторонній.
А тепер, як і зазначав у перших рядках тексту, мій погляд на Івана як на особистість. Для мене він завжди поет, хоча давно покинув писати вірші, бо відчув інше призначення. Тому що має свій особливий погляд на світ – дивний, мінливий, ярий, ласкавий, безмежний у вираженні усіх сутностей вінця творіння Божого – Людини. Він цей світ відчуває шкірою і відповідно реагує.
Таке світосприйняття загартувало його принципи і цінності. Як і загартувала Івана в його журналістській практиці. Проте він завжди мав і має певний кодекс честі.
Я ніколи не помічав на його обличчі показної веселості, але так само він не мізантроп, не самозаглиблений інтроверт.
Основний інструмент журналіста – мова. Вона в нього насичена і колоритна. Я багато чого в нього навчився і вдячний долі , що звела мене з ним.
І ось іще – надзвичайно важливе. Він з трепетом зберігає пам’ять про своїх батьків. Певен, вони на небесах пишаються своїм сином.
Іван з повагою ставиться до своїх читачів, тож всі матеріали до друку готує відповідально. Іноді це відбувалося у моїй присутності, знаю, якою ціною даються газетні випуски.
Про себе я називаю його – перфекціоніст, рідкісний, як на сьогодні, тип людини.
Є така думка – людям літнього віку доступні певні відтінки почуттів, повороти ідей, яких не здатні відчути люди, не досягнувши певного віку. Красиві люди літнього віку, чи не найважливіші об’єкти прекрасного у світі.
Зрідка зустрічаючись на вулицях нашого міста, потискаю його руку, вдивляючись в обличчя. А коли він віддаляється, чітко розумію – людське життя у своїй часовій перспективі, це необов’язково рух, подібний до заходу сонця, необов’язково безглузде в’янення. І час – не обов’язково ворог.
Що побажати тобі, шановний ювіляре? Як кажуть, мої роки – моє багатство. Хай доля щедро примножує це багатство у міцному здоров’ї, досягнутих сенсах, у відчутті щастя в кожній миті життя. Ти вказав приклад м’якого лідерства й розважливої мудрості, випередивши свій час.
Сьогодні багато хто подякує тобі , я ж вдячний за справедливість й людяність.
Володимир КУКУРУЗА
