Такий вже офіційний протокол оприлюднення інформації про полеглих у російсько – українській війні, розв’язаній путінським рашистським режимом понад 10 років тому: міська влада Новороздільської територіальної громади подає повідомлення у соцмережах про загибель та прибуття кортежу з тілом, парастас та Чин похорону Воїнів з нашої громади згідно з усталеним лаконічним стилем. От тільки у скорботні тексти вписуються нові прізвища Захисників…
Так було і минулого тижня, коли стало відомо про загибель воїна – новороздільця Володимира Корпана, 1982 року народження– стрільця-санітара 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 1 механізованої роти 1 механізованого батальйону військової частини А0998, який загинув 14 липня у районі населеного пункту Часів Яр Донецької області внаслідок скидання боєприпасу з БпЛА противника.
У п’ятницю,18 липня, Новороздільська міська рада повідомила на сайті та фейсбуці завершальну сумну інформацію – про чин похорону :
“Новороздільська громада провела в останню путь земляка – захисника Володимира Корпана.
Провести в останню путь Героя прийшли рідні, друзі, побратими, небайдужі жителі громади.
Щиро шануємо пам’ять нашого Героя. Безмежна вдячність за вірність Батьківщині. Щиро висловлюємо співчуття родині Захисника. Герої не вмирають… навіки залишаються в нашій пам’яті! ВІЧНА СЛАВА ГЕРОЮ! ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ! СЛАВА УКРАЇНІ!”
Традиційно офіційний скорботний текст був проілюстрований чисельними світлинами…
Власне, якби не світлини з таких сумних подій, які щоразу розбурхують емоції, передають справжнє, реальне горе рідних, близьких, друзів, побратимів полеглого воїна, глибоку журбу громади, то, однозначно, тільки офіційне повідомлення про Чин похорону навряд чи торкнулося б душевних струн тих, хто переглядає соціальні мережі…
Готуючи редакційне післяслово про полеглого Захисника, до емоційного ефекту світлин хотілося додати конкретніших штрихів про Володимира, адже добре знаю його батьків, сестру Наталю, яка зараз живе за кордоном, та і його знав віддавна. Виявилося, що, можливо, саме з цієї причини відчував певну додаткову відповідальність.
І до певної міри відчув полегшення, коли 18 липня, і під час зустрічі кортежу з тілом Воїна, і коли людська процесія від храму Різдва Пресвятої Богородиці проводжала на Малехівський цвинтар у останню путь Героя, серед людського загалу помітив чимало знайомих – і з мого покоління, і дещо молодших, які знали і батьків – світлої пам’яті Миколу і огорнуту горем пані Галину , і Володимира Корпана , і їхні родини. Як знали навіть частинки їхнього приватного життя, як вони, зрештою, знали і наші. У кожного воно складалося по – різному, але ми і досі залишилися об’єднаними невидимим вінцем пам’яті про клаптик нашої спільної життєвої біографії. Ми тепло і тихо віталися і згадували – і покійного, і наше минуле. І щиро співчували рідним воїна Володимира з приводу непоправної втрати…
А наступного дня,19 липня, коли о 9-й ранку звучала Загальнонаціональна хвилина мовчання за воїнів, які полягли в боях за Україну з російськими нелюдами – агресорами, багато з нас згадували імена й тих Героїв, яких ми знали особисто, хто був нашим родичем, близьким чи знайомим. Згадували їхні обличчя та фрагменти з їхнього земного життя, які чомусь найбільше запам’яталися…
Зокрема, згадав назавжди 42-річного Володимира Корпана, яким його запам’ятав : своєрідним, гарячкуватим, іноді непоступливим, але готовим прийти на допомогу. Таким він був “по – життю” – як з позитивами, так і недоліками…
Але не ухилився від виконання свого громадянського обов’язку, хоча, можливо, й міг би, зважаючи, наскільки мені відомо, на страшні поранення, які він отримав від зловмисника, захищаючи свою гідність. І свій життєвий звивистий путь Володимир завершив Героєм, віддавши життя на полі бою з рашистами за Україну, за нас…
Як згадувала під час розмови його матінка Галина, з якою спілкувався на початку цього тижня, Володимир змалку був спостережливим і допитливим, особливо він з цікавістю придивлявся, як тато на кухні допомагає матері готувати страви, а частенько і сам варив смачний борщ.
Коли прийшла пора йти до школи, то батьки Володі навіть не роздумувала, куди йти сину вчитися – звичайно, у СШ№1: бо тут і вони вчилися, а мати чоловіка Миколи, Євгенія Микитівна була вчителькою. До речі, у перший клас Володя йшов із своїми ровесниками з 9-го кварталу, де жили його дідусь і бабуся, Володею Зубрицьким та Андрієм Андросенком (див. на фото). В школі Володя був надійним однокласником, жартівливим, любив займатися спортом, однак більше товаришував з друзями дитинства. Поміж іншим, він і надалі любив спостерігати, як допомагає матері готувати страви його батько. І ближче до завершення навчання у школі, Володя казав батькам, що хоче бути кухарем. «О, вже маємо одного кухаря в сім’ї», доброзичливо піджартовувала з мрії внука бабуся» – , згадує пані Галина. Утім, після закінчення 9 –го класу Володя вирішив обрати іншу професію – поступив навчатися спеціальності столяра СПТУ №6 (ліцей будівництва та побуту).
Отримавши фах, Володимир спробував заробітчанських хлібів і у Білорусі, і в Москві, і в Києві. Згодом одружився з уродженкою с. Гранки – Кути Любою. У подружжя народився син, якого назвали Владиславом (див. сімейне фото). Через деякий час у сім’ї періодично виникали непорозуміння, тож вирішили тимчасово пожити окремо, а невдовзі і розлучилися. Шкода, але таке явища доволі поширене у наші часи…
«Знаю, що син боляче і довго переживав цю драму, як, впевнена, що і дружина теж страждала. Якось у них не склалися стосунки – і відчуваю, що шкодували про це обоє», – сумно продовжує Галина. – До слова, Люба із сином, якому вже 15 років, живе у Польщі. На жаль, на похорон їй не вдалося прибути…».
У військо Володимира мобілізували наприкінці листопада 2024 року. Це він сприйняв належно, повідомивши лаконічно маму: «Що ж дочекався іти на війну, Значить, так мало бути».Пані Галина пригадала також, що декілька років тому Володимир докладно розпитував маму про її старшого брата, світлої пам’яті Василя Нагребного, який 30 квітня 1971 року разом із ровесниками Богданом Спасом та Михайлом Турчином, навчаючись у 9-му класі СШ№3, таємно виготовили і вивісили синьо – жовтий прапор на Малехівській водонапірній вежі. Видно, цей вчинок дядька, який десятки літ однокласники тримали в таємниці, а потім розповіли загалу, дуже зворушив Володимира.
А от служба Володимира у війську почалася, як мовиться, не так, як гадалося. Зокрема, у навчальному центрі у військовій частині медики виявили у Володимира гостре запалення легень. Після лікування із госпіталі його відпустили додому. Так і минали дні, Володимир чекав повідомлення, і тільки в березні 2025 –го він повернувся у лави Збройних Сил, зокрема, у 24 ОМБр імені короля Данила…
14 липня Володимир Корпан загинув на полі бою з рашистами у районі населеного пункту Часів Яр Донецької області внаслідок скидання боєприпасу з БпЛА противника, а 18 липня – у день Чину похорону, провести побратима у останню путь прибув командир підрозділу, у складі якого служив Володимир, новорозділець Олександр Савосін і на цвинтарі передав рідним Героя прапор легендарної бригади.
Прощавай, воїне Володимире. Честь і Слава!
Іван БАСАРАБ
