Про це йдеться у повідомленні Alla Gurina на своїй сторінці у Facebook:
“Я попадаю перший день в лікарню у Львів. Поруч мене хлопець у якого ампутація двох ніг по пах. До нього приїжджає дружина:
І виходить. Через 15 хв заходить медсестра і кладе йому 3 тис грн на стіл і каже:
– Я вибачаюсь, я не знаю, що робити з цими грошима. Ваша дружина сказала, що це за догляд за вами. Я не знаю що з ними робить.
– А де вона?
Він їй дзвонить. Кімната закрита, все чутно.
– Ти де?
– Ігор, вибач, я не знаю, що з тобою робити, мені здається я з тобою не справлюсь. Я буду чесна з тобою. Все, пока!
І я лежу і бачу, як в чувака нема дві ноги і його щойно кинула дружина. І добре, що у них нема дітей.
І на таких контрастах я щодня ціную те, що маю – іншу ногу, дружину, дитину.
***
Коли я займають у тренажерному залі UNBROKEN, саджу свою доцю у крісло колісне і катаю, щоб вона не скучала. Люди на мене дивляться з осторогою:
– Не роби так, це – погана прикмета.
І от відтоді, де б я не ходив, я запитую:
– Ви тримали у руках протез?
Я хочу, щоб його потримало 5000 людей і віддам у якийсь музей. Знімати всі ці забобони.
***
Коли я перший раз приїхав з війни – мене охопила апатія, адже я зрозумів, що я повернувся в ІЛЮЗІЮ, МАТРИЦЮ. Там на фронті – справжнє життя. Все, що є Україна і є наша нація – формується там. А ми тут, у класній ілюзії, п’ємо каву, ходимо у білих кросівках, посміхаємось. Робимо вигляд, ніби війни не існує.
Я був на війні, я знаю, що таке смерть і що таке життя. Я знаю запах смерті. Я бачив людей, що не хочуть жити і тих, хто вгризались у кожну можливість вижити.
***
Сьогодні важливіше ходити до психологів тим, хто не були на війні, ніж тим, хто там був.
***
Я найбільше боюь, що коли почнуться вибори, а підготовка вже почалась – хлопцям медійним заносять або обіцяють великі гроші інколи лише за те, щоб він сказав, що ось цей чувак – класний. Хоча це не так.
***
Ми коли купуємо новий телефон – він має 100 відсоткову робочу батарею. І з людьми так само.
Коли я їхав на війну, я вже мав операції на ногах через спортивні травми. Я вже їхав не на 100 відсотків з зарядженою батареєю. А що казати про військових, яким 50-57 років?
На війні “зарядка” тотально знижується, бо це погане харчування, хронічний недосип, стрес, навантаження щодня важкостями, суглоби просто розхідний матеріал, вилітає спина. Якщо людина воює з 24 року – знайте, там вже нема ні спини, ні колін.
Її батарея вже десь 30 відсотків.
Хто отримав тяжкі поранення – то це ще нижчий показник.
Ми тут маємо сформувати такі умови, щоб вони могли накопити цю батарею максимально скільки можуть накопить. Тоді зявиться бажання іти на роботу, брати відповідальність за когось, організовувати якісь бізнеси. Бо зараз дають гранти, але ніхто не хоче робить. Це – виклик. З них ще й більшість тотально фінансово не грамотні, транжирать виплати на дрібниці.
А ще й потім розрив в коштах, які отримував бойові, був героєм, багато що отримував безкоштовно, повертаєшся у реальний світ і тобі пропонують 25 тис грн заробітної плати. І це такий ментальний провал.
Я захотів щось робити лише на 8 місяць своєї реабілітації.
Є візуальні цілі хлопці, але ментально – пошматовані.
Я чув, як хлопці готові були б ногу чи руку віддати, лиш би ментально стати знову нормальним. Таблетки і психологи не помагають.
І хочу нагадати, що члени сімей військових – це ті самі ветерани, бо вони стягують не менше. І це перші психологи, які працюють з ними. Не реальне навантаження і вони теж варті пільг тих, що ветерани.
Від 6 місяців до півтори року треба, щоб відновитись і захотіти жити.
Я раніше мав тотальну агресію до всього несправедливого, що довкола. Я досі коли бачу, як з вікна вилітає окурок, зупиняю машину, піднімаю і закидаю назад в вікно машини. Бо інакше ця людина ніколи не зміниться.
Ставтесь до нас так, як хочете, щоб ми ставились до вас. У ключі всього – ПОВАГА.
Володимир Рудковський, “Будда”, ветеран.
