Цей текст я написав декілька тижнів тому, через два дні після повідомлення Ігоря Мацкули на своїй сторінці у Facebook, у якому є хитромудрі репліки та натяки на мою адресу. На мою – це точно, оскільки повідомлення супроводжувалося моїм коротким коментарем на камеру цього …пана. Написав швидко, а потім подумав чи варто відповідати. Бо ж добре знаю цього Ігоря та його чи то приятеля, чи то колегу, чи то спільника, яких у місті поза очі називають “Солодкою парочкою”. Думав думав аж ось прочитав інші чергове повідомлення цього Ігоря Мацкули, теж із прихованими підтекстами та “шпильками”, але вже на адресу інших осіб. Уявляв собі їхній емоційний стан, мабуть, схожий на мій. Фу, неприємне се відчуття. Аж днями прочитав чергове повідомлення І. Мацкули, у якому він так підленько і цинічно, ніби поміж іншим, образив гідність однієї шановної у Новому Роздолі людини. Дами. І тут моє терпіння вичерпалося.
Тому й вирішив таки надрукувати текст, який написав через два дні після згаданого повідомлення Ігоря Мацкули на своїй сторінці у Facebook і досі “тримав в шухляді”. Вирішив надрукувати на знак солідарності з тими, кого він дозволяє собі так ницо ображати…
Сьогодні, ідучи містом, декілька разів відчував на собі зосереджені погляди знайомих та незнайомих перехожих. Дехто із знайомих підходили, привітно ручкалися, і витримавши нетривалу паузу, немов про щось роздумуючи, ішли далі. Інші, якось немов ніяковіючи, при зустрічі казали, мовляв, так, ми читали писанину Мацкули у фейсбуці і дивилися “кіно”, де я щось пояснював голосу за кадром. Далі додавали декілька “незлих тихих слів” на адресу оного, мовляв, та чого такому – сякому дивуватися, не зважай, і прямували у своїх справах.
Незнайомі ж не казали нічого, а просто, ще раз зиркнувши у мою сторону, теж ішли хто куди.
Також цього дня зателефонували декілька приятелів з давніх – давен, коли ми, діти перших мешканців Нового Роздолу, яких згодом хтось влучно назвав “дітьми асфальту і вулиць”, залишені напризволяще батьками, які сумлінно трудилися по змінах на сірчаному комбінаті та інших підприємства, будуправліннях та установах, у всіляких іграх та розвагах, де проявлялися наші характери, “зав’язували” на перших кварталах молодого міста “дружбу навіки”. І дорослішавши, з кожним роком вона проходила суворі випробування на справжність: в вуличних бійках, в багатьох різних ситуаціях, де ти, якщо друг, мав не підвести товариша навіть якщо тобі робили боляче або намагалися перетягнути у свою “команду”. І якщо ти зламався, порушив клятву вірності перед друзями, проявив боягузтво, когось видав старшим, батькам чи вчителям, тобі цього не прощали (можливо, інколи давали ще один шанс на спокутування) і відкрито давали зрозуміти, що ти у “команді” зайвий. Ще через рік – два дорослішання дехто з особливо буйних з нашого кварталу потрапляв “на зону”: переважно за бійки, рідше за крадіжки – про таких, зокрема, йдеться у рядках пісні теперішнього культового поета та співака, який зараз перебуває у лавах ЗСУ, Сергія Жадана “…а я по малолітці сидів за “хуліганку”. Дивно, але ми їх не засуджували, а вважали “мужиками”, які постоять за своїх. Утім, бувало, що дехто повертався вже іншим, не таким, як ми собі уявляли.
Отаким був і зворотній бік дитинства мого покоління, якому зараз років від 65-ти до 70-ти з “хвостиком”.
Так от один з тої “команди”, мій давній приятель, прочитавши у дописі Мацкули слово “Смоктуновський” на мою адресу, сказав по – мобільному коротко: “Ванюха, шо там цей мацюк верзе. Колись за таке . в тюрмі б’или. Може, підсобити, брате?”. “Так тож в тюрмі, – жартома відповідаю, – якось дам собі раду сам.”. “Як знаєш– , по паузі мовить друг і додає, – якщо що – дзвони...”
У ці хвилини відчуваю піднесення, бо переконався – колишніх справжніх друзів не буває.
Згодом зателефонував ще один приятель юних літ, який по закінченні школи поступив у Кам’янець – Подільське десантно – саперне училище (якась схожа назва), потім служив по різних гарнізонах “необятной Родіни”, далі – у НДР (була така держава у “соціалістичному таборі”, і врешті решт у чині капітана пішов на заслужений відпочинок із набором болячок бувалого військового – і відтоді живе у Новому Роздолі. Друг Влодко ледь стримував обурення: “Друже, він повинен відповісти за цей перебор із “Смоктуновським”. Так не можна навіть, якщо ти щось і справді начудив із коштами на висвітленням діяльності міської ради. Може, відреагувати якось?. “Та ні друже, дякую, все гаразд”, – мовлю Влодкові і бажаю, щоб він ще довго топтав землю…
От такі от справи. Одним словом, якщо чесно, вже другий день поспіль перед очима з’являється це пекуче слово “Смоктуновський”, яке враз і водночас викликає і широкий усміх, і …тиху печаль. А за мить зринає на хвилі пам’яті образ розгубленого мегапопулярного актора театру і кіно срср Інокентія Смоктуновського, який запам’ятався мільйонам глядачів роллю дрібного службовця Дєточкіна у кінострічці “Стережись автомобіля!” Запам’ятався передовсім фантастичним акторським виконанням ролі злодія, який викрадав у багатіїв і начальників автомобілі “Волга”, продавав їх на “чорному ринку”, а усі кошти перераховував у … дитячий притулок. Звісно, доблесна радянська міліція викрила крадія, а найгуманніший радянський суд виніс справедливий вирок, щоправда, врахувавши гуманні мотиви скромного радянського чиновника Дєточкіна…
Прокрутивши в уяві найцікавіші фрагменти із культового фільму із Смоктуновським у головній ролі, якось невловимо мій піднесений емоційний стан змінився на похмурий. І вже невдовзі перед очима почали зринати дещо інші асоціації, дотичні до слова “смоктуновський” . Із вульгарними відтінками, які вкладають у значення цього слова представники специфічних кіл нашого соціуму. Отож бо. Власне, вони й навіювали печаль. Щоправда, в наступному реченні повідомлення Мацкули зазначено: “Приватне підприємство присмокталося до нашого міського бюджету на суму приблизно 410 тис. гривень в рік. За роки війни це 1 200 000 грн”. І це колюче значення слова “присмокталося” теж навіювало печаль. Бо воно явно перекручувало суть, на яких умовах співпрацюють “приватне підприємство” та міська рада.
Не хочу, щоб це сприймалося як виправдання, але змушений пояснити читачам, на яких засадах грунтуються відносини ПП “Редакція газети “Вісник Розділля” і Новороздільської міської ради. і це не є “присмоктуванням” до міського бюджету. Отже, щороку міська рада укладає з ПП “Редакція газети “Вісник Розділля” Договір на висвітлення діяльності Новороздільської міської ради. Можу припустити, що якби у місті видавалася інша газета, то міськрада уклала б схожий договір з нею. У Договорі вказано як вартість квадратного сантиметра газетної площі, так і зобов’язання сторін. І де тут Ігор Мацкула угледів “присмоктування”? Зрештою, під час його нещодавнього візиту у редакцію я намагався докладно пояснити механізм співпраці редакції і міської ради. Та ба….Він по – своєму “накатав” текст повідомлення. Що ж це його право і нічого тут не вдієш. “За це ми і любимо демократію…” – так років надцять любив висловлюватись Ігор Мацкула, пояснюючи свої гострі репліки на адресу одного депутата….
Іван БАСАРАБ
