Війна знову забрала життя нашого земляка. Після тривалого очікування підтверджено загибель Захисника України Шевчука Миколи Романовича. Новороздільська громада з глибоким сумом і вдячністю попрощалася з Миколою Шевчуком, який віддав своє життя, боронячи незалежність і свободу нашої держави.
Микола Шевчук народився 16 грудня 1991 року. Усе своє дитинство провів у селі Лисків Жидачівського району. З першого класу навчався у Новороздільському ЗЗСО № 3 імені Андрія Гергерта, а згодом продовжив навчання у ліцеї № 6 – отримав фах електрозварника.
У 2010 році пройшов строкову військову службу – на Чернігівщині в «Десні». Пізніше проживав у місті Новий Розділ. Із 2015 року працював на підприємстві ТзОВ «Леоні» у місті Стрий, де здобув повагу колег та зарекомендував себе як сумлінний, відповідальний працівник. Микола був бригадиром, неодноразово бував у відрядженнях в Румунії, в Словаччині.
Тут же, на «Леоні», Микола зустрів і свою долю – Галину. Разом працювали, часто спілкувалися, згодом дружба переросла у міцні почуття. «Щастя любить тишу – одна з улюблених фраз Миколи», – згадує наречена Галина. Ось так тихо і жили, спілкувалися, кохали один одного, та не судилося долею довго бути разом.
Мама вже говорила про онуків, а син виважено відповідав: «Важкі ж часи, то ковід наводив жаху, а потім війна – якщо я піду і загину, то ж дітей сиротами лишу». «Хоч би сиротинок лишив по собі», – гірко ридає мама.
Так, демографічна криза – ще одна «війна», яка тихо й непомітно, але безжально знищує українців. Нас стає все менше, і через війну, і через виїзд з країни, і через різке падіння народжуваності. Так, важкі часи. Але діти – наше майбутнє, те, заради чого і віддають життя найкращі наші сини і дочки.
Микола був дуже доброю людиною, так відгукувалися про нього всі – мав усюди друзів, завжди приїжджав у рідне село, провідував і допомагав бабусі – його і хоронили у рідному селі, все село вийшло провести свого Воїна в останню життєву дорогу.
М. Шевчук став на захист України у серпні 2024 року. Служив гранатометником 2-го штурмового відділення 1-го штурмового взводу 1-ї штурмової роти військової частини А7400. Навчання проходив у Старичах, потім перекинули на Суми, і на Курський напрямок
Нічого мамі не розповідав: завжди одне – «Мамо, у мене все добре».
А вже з Галиною ділився більш сокровенним. Одразу сказав: нас заберуть на Курськ, але ніколи не ділився деталями, та й загалом телефонував рідко. Але нагадував: «Галинко, як зі мною щось станеться, то не забувай моїх батьків. Сама розумієш – це Курськ, пекло, тож я можу звідти і не вернутися».
18 січня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Дар’їно Курської області, воїн загинув внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Відтоді він вважався зниклим безвісти. Мама з нареченою Галиною їздили на всі акції і шукали, де могли. Вони до останнього вірили, що Микола в полоні, що живий, навіть не уявляли, що його немає. Все чекали, коли зателефонує і скаже – мамо, я вже в Україні.
Тим паче, мамі одразу за кілька днів прийшла смс з усіма даними синами, мовляв, у полоні, щоправда, російською мовою, і неодноразово підтверджували, навіть називали місце, мовляв, в сізо в Таганрозі. Потім зрозуміли, то були шахраї, але серце до останнього відмовлялося приймати гірку правду. Їх сім воїнів вийшли того 18 січня 2025-го на позицію, з них уже шість похоронено.
Лише після проведення ідентифікації стало відомо, що Герой назавжди повертається додому.
17 червня зателефонували про співпадіння ДНК, похоронили 29-го – тих довгих важких 12 днів чекання, відчаю, коли чекали сина на щиті, а до того довгих півтора роки очікували повернення з полону.
Після заупокійного Богослужіння та чину похорону рідні, друзі, побратими, представники влади, духовенства та мешканці громади віддали останню шану Герою.
Похоронили Захисника на кладовищі у селі Лисків Журавненської громади.
У Миколи залишилися мама Надія і тато Роман, брат Тарас, наречена Галина, велика дружна родина.
Щиро співчуваємо рідним, близьким, друзям і побратимам Миколи. Разом із ними розділяємо біль непоправної втрати та схиляємо голови перед подвигом воїна, який віддав життя за Україну.
Віра ВЛАСЮК
