Все таки розпочну з того, що батько воїна Василя Мандзюка, Микола Мандзюк – мій однокласник. Він один з перших з нашого 10-а класу 1973 року випуску СШ №1 одружився з дівчиною Іриною з Рудник, яку після закінчення Самбірського педагогічного училища скерували працювати у Новий Розділ у ДНЗ №7 «Сонечко». Я і ще декілька шкільних товаришів були у них на весіллі. Прекрасна сім’я, у яких народилися прекрасні донечка і син. Згодом і діти стали дорослими, створили власні сім’ї, у яких в любові народилися діти. У кожного по – різному складаються долі, життя ж бо прожити – не поле перейти, але це світлі позитивні сім’ї…
Чотири роки тому після важкої форми «ковіду» відійшов у вічність Микола Мандзюк, який до виходу на пенсію працював машиністом тепловоза у об’єднаному залізничному господарстві РДГХП «Сірка». Ми з однокласниками були в нього на похороні.
Минулого понеділка, 26 січня, декілька наших «однокашників» прийшли до Алеї Героїв, щоб провести у останню путь сина подружжя Мандзюків, воїна Василя…
Наступного дня, у вівторок, 27 січня, ми зустрілися з Іриною Мандзюк у редакції, яка завітала на моє прохання, аби у спогадах розказати про сина, який з осені 2022 року пішов на війну захищати Вітчизну від ворожого вторгнення. Було сумно і водночас якось легко під час нашого спілкування, бо ж знаємося майже 5о років. У який момент Ірина, подумавши, сказала, що розкаже і про ситуацію із смертю сина, бо ж дуже і її, і донечці Дарині тривожно на серці з огляду на деякі деталі його відходу у Вічність.
Авжеж, авжеж, у вінок пам’яті треба казати усе, що лежить на душі.
Отож слово матері Героя Ірині МАНДЗЮК:
«Через рік після нашого з Миколою одруження у нашій сім’ї у 1978 році народилася донечка, яку назвали Даринкою. Чоловік дуже тішився, до сліз, бо він казав, що це Господь послав дівчинку на його замовлення. І я так само раділа, але сказала, що наступного разу, на моє замовлення Бог пошле нам синочка. Всевишній послухав наші молитви і через два роки, 22 листопада 1980 року у нас народився хлопчик, якому за спільною згодою дали гарне українське ім’я Василько.
До слова, з неділі на минулий понеділок, коли відбувся Чин похорону нашого сина – воїна, мені приснився сон, від якого я відразу й прокинулася. Йшла я стежиною невідомою місциною, обабіч трави та щось таке відчувала попереду насторожуюче, аж чую позаду голос: « Не йди туди, Іринко…». Повертаю голову і очам своїм не вірю – це мій чоловік Микола, який чотири року тому помер від важкої форми «ковіду» іде разом із сином Васильком, тримаючись за руки, і далі промовляють вже разом: «Зупинися, не йди…».
Тепер я знаю, що це якийсь знак – дякую, мої рідні чоловіче і сину…
Василько ріс добрим, чемним, веселим хлопчиком (ми з чоловіком називали його нашим сонечком), а старша сестричка Даруся всіляко його підтримувала, навчала всіляких дітвацьких ігор, бавилася винахідливо. Дитячі роки минули швидко, і у віці шести років Василько пішов у перший клас, у першу школу (як колись і його батько). В школі був товариським, готовим прийти на допомогу, про що нам не раз казала його класна керівничка світлої пам’яті Катерина Матвіївна Терещак
Після закінчення 9-класу Василь пішов навчатися у профтехучилище №6 на спеціальність автослюсаря з ремонту автомобілів та водія. Щось йому у цій професії подобалося, але згодом сина чомусь не приваблювала професія водія, хоча мав права.
По завершенні навчання у 1992 році Василь влаштувався на роботу за спеціальністю у Новороздільську автобазу. Невдовзі пішов у армію, служив у Мелітополі Запорізької області. З армії повернувся додому у званні молодшого сержанта. Ми дуже раділи, що в нашій сім’ї такий поставний демобілізований військовослужбовець, а також думали, що Василь повернеться працювати на автобазу. Однак він після служби якось змужнів, відчувалося його вмотивування досягти чогось більшого, в ті роки добрим стартом для реалізації таких намірів багато молоді вважали заробітки. От Василь невдовзі і подався на «заробітчанські хліби» – працював і в Україні, і в Москві. Пригадую, що після Москви син поїхав працювати у Польщу.
На той час він вже познайомився з дівчиною Наталею, уродженкою с. Берездівці, яка вчилася у одному з Львівських «вузів», але нам до часу про це нічого не казав. А от повернувшись з Польщі, він почав частіше з нею зустрічатися, вони мали спільні інтереси, були взаємо уважними. І настав момент, як це переважно буває у молодих закоханих, коли вони зрозуміли, що не можуть жити одне без одного. І вирішили одружитись. Слів нема, ми з чоловіком та дочкою Дариною тішилися таким вибором Василя, бо Наталя йому дуже пасувала і характером, і як жінка, та і нам сподобалася. Після весілля Василь з дружиною почали жити у будинку батьків Наталі у Берездівцях. У щасливої сім’ї народилися два синочки – Максим та на три роки молодший Віталій. Дуже чудові наші онуки.
Декілька років тому після закінчення ЗЗСО №3 Максим поступив на навчання у Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С. Гжицького, однак вирішив поки що перервати навчання і працює у Львові. Його молодший брат Віталій також навчається у ЗЗСО №3 у 11 класі, дуже добре вчиться, «тягне» на медаль, проте ще нам не признався, куди піде вчитися після закінчення школи.
На жаль, сімейне життя сина з дружиною, яке так добре почалося, зазнало невдачі, не берусь судити, хто в цьому винен, але років зо шість тому вони розлучилися. Син дуже переживав розрив, але що було робити – така судилася доля. Василько після розлучення і надалі любив їх усіх – звісно, насамперед дітей, але і дружину поважав. Впевнена, що і досі їх любить їх усіх, але вже звідтіля, звідки немає вороття…
* * *
Перед самим вторгнення російських нелюдів в Україну Василь Мандзюк повернувся з Польщі додому в Новий Розділ. Як згадує пані Ірина, був у стані страшної розпуки, коли на світанку 24 лютого 2022 року усі роди російської армії вдерлися в Україну. Він спостерігав за подіями на фронтах, страшні злочини, вчинені росіянами, особливо над мирним українським населення завдавали йому фізичних мук. Адже ще з юнацьких літ, продовжила згорьована матінка, вони з батьком, коли вдома заходила мова про події, що відбувалися в Україні, підмічали у ньому ознаки патріотизму. Як, зрештою, і у Дарини. У ті дні він сказав матері, як тільки отримаю повістку з ТЦК, не роздумуючи піду на війну. Не криючись виходив у місто, бо не боявся натрапити на «тецекашників».
В листопаді 2022 – го у квартиру батьків Василя Мандзюка прийшли представники ТЦК, але оскільки Василь тоді перебував у гаражі, повістку просто увіпхали у щілину вхідних дверей. Коли син прийшов додому, мама показала йому повістку і мовчала. А Василь, не роздумуючи сказав: «Ну, що, матінко, пора йти виконувати свій обов’язок…»
Вже наступного дня він прибув на збірний пункт ТЦК, там сформували групу і повезли на Схід. Почергово Василь побував і в Черкаській області, і в Хмельницькій. Зупинилися переїзди у Харківській області, де Василя скерували у тамтешню військову частину. Три тижні проходив навчальний вишкіл, вивчав з іншими призовниками карти Донецької області, а вже першого січня 2023 року Василя відправили на фронт, зокрема, у місто Соледар Донецької області. Підрозділу, де служив молодший сержант Василь Мандзюк, випало тримати оборону у соляних шахтах Соледару. Стояли, не поступаючись ні на п’ядь оборонного рубежу з місяць, це було справжнє пекло. Багато полягло наших хлопців. Але Василеві тоді судилося жити. Про пережитий пекельний епізод він матері так і не розказав, а про це їй згодом розповів побратим Василя з 2022-го року , медбрат підрозділу Олег Борисенко з Долішнього, який два роки перебував у російському полоні і повернувся в Україну в рамках обміну (до слова, тепер вже 24-річний Олег проводжав 26 січня воїна Василя у останню путь і у своїй промові біля Алеї Героїв оповів громаді, яким відважним, а водночас добрим був молодший сержант Мандзюк, який по – людяному ставився до молодих бійців, за що і він, і інші воїни називали його «батьком»).
Минулого вівторка, перебуваючи у редакції, пані Ірина переказала репортеру цю моторошну історію:
«Одного дня у соляну шахту, якраз неподалік місця, де знаходився Василь з побратимами, влучив КАБ. Пережити жахіття наслідків такої зброї не кожному дано…Декілька побратимів Василя загинули відразу, командиру роти відірвало ногу, а мого сина вибуховою хвилею підкинуло метрів на десять і присипало уламками бетону. Василь отримав важку контузію, декілька разів втрачав свідомість, а опритомнівши, почув, голоси українських військових, які шукають, хто ще вижив. Василь і стогнав, і хрипів, що він живий і потребує визволення з бетонного «мішка», але його не чули. Тоді він вільнішою рукою почав розривати уламки бетону, поламав на руці пальці, але якось йому вдалося просунути руку. Так Василь Мандзюк і махав нею, і молився Господу, благаючи по допомогу. Декілька разів у стані максимального виснаження Василеві вбачався покійний батько, і говорив «Не здавайся…»і ще щось, але син не міг розібрати. І сталося диво – його сіру, мов бетон, і закривавлену руку таки помітили побратими і врятували із смертельної пастки. Потім він сказав матері, що це його врятував Отець небесний і його земний батько Микола. Хоча із важкою контузією, хоча з обмороженими ногами, але живий…»
* * *
Після Соледару Василеві Мандзюку призначили статус УБД, проте з війська не комісували, не скерували на медкомісію, аби перевірити його фізичний стан та за підсумками медичних висновків надати інвалідність та звільнити зі служби. Хоча ВЛК він таки пройшов і йому хтось з медиків сказав, що Василь може подавати довідки на інвалідність. Далі розмов справа не йшла. А Василь так до ладу не відійшов – і від наслідків контузії, через які відчував постійні болі в серці, і від обмороження ніг. Але відтоді він вже не брав участі у бойових діях. У військовій частині у Харківській області, а згодом у Донецькій, Василь виконував різні доручення і функції, які йому призначали старші по званню: обладнував бліндажі, різали дерева, охороняв полігони тощо. Дивно, але у такому стані Василеві пропонували, аби він зголосився іти на «нуль». Звісно, він відмовлявся, бо який з нього вже був солдат.
У ті важкі дні Василь щодня телефонував матері. Щодня…
Продовжує мати воїна Ірина МАНДЗЮК: «Я відчувала його виснаженість внаслідок пережитої контузії, ноги не переставали боліти, тож він пересувався з великими зусиллями. Також знаю, що у його хребті були виявлені 5 гриж, тож одягнути бронежилет було непростим випробуванням. Про це він тільки тихо натякав та казав, що так хочеться додому. Донечка Дарина декілька разів телефонувала у військову частину, цікавилася, чому там так поводяться з воїном, який перебуває у такому плачевному стані. Там щось обіцяли…і тільки.
Крайній раз я розмовляла з сином 16 січня. він намагався триматися, але наприкінці розмови, чи то жартома, чи то серйозно, сказав: «Завтра я йду або на ВЛК, або на «нуль…». Впродовж наступних двох днів ні я, ні дочка не могли додзвонитися до Василя, а ще через день – два представники міської ради ознайомили мене з повідомленням з військової частини про те, що у місті Слов’янськ Донецької області 17 січня 2026 року помер молодший сержант Василь Мандзюк…(після цих слів матінка Василя впала у глибоку задуму, а потім продовжила…)…Знаєте, нас з Дарусею дуже тривожать деякі деталі: це те, що на обличчі Василя у деяких місцях були якісь плями, наче гематоми, брова розсічена, під оком посиніння. Дочка зателефонувала командирові частини і сказала про це, а він повідомив, що це ознаки хвороби серця….Чи це правда, чи ні? Днями дізналися від командира військової частини, де служив наш син, до якого додзвонилася дочка Дарина, що проводиться службове розслідування. Думаю, що нам повідомлять, коли воно завершиться.
Звісно, сина вже ніхто не поверне до життя, але нам важливо знати правду, бо ж він для нас герой, який понад три роки боронив Державу від окупантів, який пережив пекельні ситуації, зазнав важкої контузії, травм, та обмороження ніг, однак навіть у такому стані його чомусь не комісовували. Розуміємо, що через ситуацію з мобілізацією, з ухилянтами, на фронті не вистачає бійців – захисників, тож і не комісовують військовослужбовців, які через отримані травми чи поранення вже не можуть бути повноцінними воїнами. Але ж має бути якась межа…
Я горджуся своїм сином, бо він свій обов’язок Воїна виконав сповна…
Підготував Іван БАСАРАБ
