У складні часи живемо. Хтось в останніх годинах очікування Нового року, а хтось в очікуванні повернення своїх рідних, на жаль, на щиті. Напередодні Нового року, року, від якого вкотре чекаємо закінчення цієї страшної війни, громаду сколихнула чергова сумна новина – про загибель, вірніше, визнання загибелі після кількамісячного перебування у статусі «безвісти зниклого» воїна новороздільця, 41-річного Віталія Васьо. 1 січня городяни зустрічали кортеж з тілом воїна Васьо Віталія Ігоровича – спочатку біля його будинку по вул. Грушевського, де згорьовані багатомісячною надією і безневірою водночас мама, дружина, сестри дали волю стримуваного місяцями болю і відчаю, де лунало вселюдським зболеним «зупиніть війну!!!!», а потім біля Алеї Героїв. Схиливши голови, громада вшанувала Героя, який віддав своє життя за свободу, незалежність і майбутнє України. Його мужність, відданість та жертовність назавжди залишаться у пам’яті кожного з нас.
Народився Віталій 4 листопада 1984 р. в Новому Роздолі. Навчався у Новороздільській школі №1, а згодом вивчав правознавство у Львівському інституті Міжрегіональної академії управління персоналом. Стриманий ввічливий юнак, якого сусіди запам’ятали з улюбленцем – вівчаром Іраном, з друзями, з племінниками, з мамою, яку підтримував після смерті батька-чорнобильця.
Багато років працював на ОДВ «Електрик», де йому і вручили повістку у травні 2023 р. Пройшов вишкіл у навчальному центрі і був призначений на охорону об’єктів державного значення у складі частини Національної гвардії України. Компанійський і веселий – розповідали про воїна побратими і завжди позитивно налаштований. А ще полюбляв куховарити і тішити побратимів чимось новеньким і смачним.
У березні 2025 року направили на навчання в Рівне, а потім військові дороги Віталія пролягли у Запоріжжя, на Добропілля, на Покровський напрям.
Перший вихід на нуль тривав 32 дні – 32 дні хвилювань, тривог і щирих молитов мами, дружини, сестер, другий вихід – 20 травня…. І знову довгі дні мовчання.
6 червня групу накрив потужний артобстріл. Серце чуло недобре. «Писала, телефонувала, – розповідає дружина, – усім побратимам, керівництву, де тільки могла. Відповідали сухо: все добре, і ні слова більше. І у цих стриманих відповідях вчувалася тривога». Під час виконання бойового завдання із захисту України 6 червня 2025 року поблизу населеного пункту Малинівка Покровського району Донецької області внаслідок штурмових дій противника захисник зник безвісти. 9 червня надійшло офіційне повідомлення – зник безвісти Довгих півроку дружина Наталя наполегливо шукала: їздила і в частину, і на акції. «Ви такі вперті і впевнені, що ваш чоловік живий, що ми навіть самі вам повірили», – чесно зізнався один з командирів. Хоча вони, напевно, знали більше. Аж наприкінці грудня 2025-го зателефонували зі Львова: без варіантів – співпадіння ДНК і офіційне підтвердження загибелі Віталія.
Недовгим, але таким щирим, яскравим і теплим було сімейне щастя Віталія і Наталі. Познайомилися практично випадково в інтернеті: спочатку телефонне спілкування (якраз у травні, щойно він пішов служити), а вже у червні приїхав до Івано-Франківська до Наталі. І з першої зустрічі зрозуміли – дві половинки зустрілися. Обом уже було по 39 років, в Наталі – доросла донечка і онуки. Тож так цінували спільно проведений час, довгі години спілкування, оте трепетне довгоочікуване сімейне життя.
«Найкращий чоловік, – плачучи продовжує говорити дружина. – Киця, квіточка, лише не плач, не хвилюйся, все буде добре – завжди заспокоював і налаштовував на позитив. Розмов про війну і про службу уникав, і ніколи не падав духом, ще й інших підбадьорював. Зі сходу кидав відео про військові будні із жартівливими коментарями – мовляв, не хвилюйся, я ж кажу: все буде добре».
У Віталія навіть позивний був «Наречений», бо ж так багато розповідав про свою половину, такий щасливий був… «І я така щаслива», – продовжує плачучи…
Віталій залюбки бавився з Наталиними онуками. У нечасті приїзди на вихідні порався на подвір’ї, дуже подобалося, коли свій будинок і простір біля нього… І стільки було планів у молодої сім’ї – на мир, на погожі дні, на тихі спільні вечори у колі близьких і рідних. Натомість невблаганна війна вкотре осиротила матір, дружину, родину, вкотре забрала в України мужнього сина.
Похоронили воїна на Алеї Героїв на малехівському кладовищі.
У Віталія залишилися мама Марія, дружина Наталія, сестри Олена і Світлана, племінники Таня, Сергій і Василь. До речі, двоє племінників також служать в Збройних силах України.
Віра ВЛАСЮК
