На жаль, через обставини вчасно так і не зміг більше дізнатися про одного з наймолодших новороздільських воїнів – захисників – Юрія Котовича, щоб докладніше оповісти у редакційному післяслові на честь Героя.
Можу тільки додати, що з півроку тому я був одним з небагатьох містян , хто дізнався від давньої знайомої – бабусі Юрка , пані Мирослави Луців, з якою випадково зустрівся біля Алеї Слави на Чині похорону, якщо не помиляюся, воїна Володимира Корпана, який загинув на російсько – українському фронті, про те, що з 28 червня 2025 року з нею не виходить на зв’язок її внук, 25–річний Юрій Котович , молодший лейтенант, який захищав Україну поблизу села Андріївка Сумської області. Як міг, тихо підбадьорив сумну приятельку, мовляв, таке трапляється, війна ж бо, дай, Боже, все буде добре, та поспішив виконувати свою репортерську роботу…
Власне, відтоді, майже щодня, коли ішов у редакцію – спочатку попри першу 9-поверхівку на проспекті Шевченка побіля магазину “Канцтовари”, де жив “до армії” Юрій Котович, а далі через 5-й квартал, де живе його бабуся, – якось мимоволі “торкався” поглядом вікон квартир, де вони мешкали. І подумки бажав, аби молодий, гарний, із незмінною усмішкою на устах новорозділець знайшовся, де б він не перебував. Аби лишень живий…
Із слів пані Мирослави мені було відомо, що Юрій вчився у СШ №2, згодом усіпшно навчався у Львівському військовому ліцеї імені Героїв Крут, що декілька років тому у їхню сім’ю прийшло страше лихо – внаслідок важкої невиліковної недуги відійшла у Засвіти його молода матінка. Згорьований батько Роман, старший син Юрко і його набагато молодший братчик перебували у великій розпуці, тож бабуся та її молодша дочка Наталя, яка вчителювала у СШ №2, як могли, підтримували зятя, внуків та племінників.
Життя тим часом ішло своїм ходом, батько Юрія через обставини невдовзі переїхав з молодшим сином жити у місто Золочів , Юрко навчався у вузі легкої промисловості, був надійним товаришем, на чому наголошували його ровесники та однокласники…
Після тієї червневої зустрічі з пані Мирославою минали дні, тижні, місяці, при випадкових зустрічах вона, після звичних привітань, на німе моє запитання, супроводжуване помахом голови догори , мовляв, чи є звістки від внука, так само мовчки відповідала, супроводжуючи помахом голови у два боки. І се означало, що звісток від онука нема і нема. Залишалася надія і молитва…
Ближче до 20-х чисел грудня 2025-го у місцеве ТЦК та у міську раду надійшло сумне повідомлення: “Юрій Котович, новороздільчанин, 1999р.н, молодший лейтенант, командир розвідувального взводу загинув 28 червня 2025 року в районі населеного пунтку Андріївка Сумської області під час виконанння бойового завдання. Від того часу вважався зниклим безвісти. Лише тепер факт загибелі підтверджено”…
28 грудня 2025 року, через півроку після довгої дороги, Юрій Котович повернувся додому. “На щиті”, у ореолі слави Героя, який поклав життя за рідних, за дружину, за друзів, за побратимів, за Україну. Повернувся такий же молодий, гарний, із незмінною усмішкою на устах. Таким життєрадісним і відкритим до світу, яким Юрій зображений на світлинах – і цивільних, і військових….
Під час церемонії Чину похорону священник Новороздільської церкви Різдва Пресвятої Богородиці о. Іван РИБКО, товариш батька воїна – героя і духівник Юрія виголосив віршоване СЛОВО ПРОЩАННЯ ЗАХИСНИКУ, яке пронизало світлом, смутком і гордістю за українського Лицаря усіх присутніх:
Сьогодні небо мовчить довше, ніж звичайно.
І ми мовчимо — бо замало нам слів!
Перед нами — життя, обірвалося рано,
Бо не зламане. Не зраджене. Не змарноване,тих пройдених днів!
Ти йшов не шукати там смерті.
Ти йшов боронити життя.
Коли ти дзвонив, ти сміявся
Ми не говорили багато —молилися ми.
І цього було достатньо.
Я благословляв тебе не на війну,
Я благословив тебе на вірність.
На те, щоб серце Бога відчувало,
На те, щоб світло в тобі не загасло
Навіть серед темряви війни!
Ти ніс у собі тишу втрати мами,
Яка у тиші в вічність відійшла!
Ти залишився з батьком й братом,
Маленька з великим серцем Християнська сім’я!
Ти виріс там, де пам’ятають Крути,
Де вчать стояти, коли страшно.
Ти був ще молодий роками,
Але дорослий вчився ти життя!
Сьогодні Бог тебе в обійми забирає
У небі тиша де, Марія вже чека
Я вірю —там тебе зустріли із любов’ю,
Господь і мама там твоя!
Пробач нам, що війна тебе скосила
Пробач за сльози батька і брата біль.
Та знай: твій шлях не обірвався —
Він став молитвою.
Тому ми кажемо: «ти не загинув».
Ми кажемо: ти виконав своє життя!
Вічная пам’ять тобі, Захиснику.
І вічна вдячність. Від того часу вважався зниклим безвісти. Лише тепер факт загибелі підтверджено.
Слово прощання Захиснику
Сьогодні небо мовчить довше, ніж звичайно.
І ми мовчимо — бо замало нам слів!
Перед нами — життя, обірвалося рано,
Бо не зламане. Не зраджене. Не змарноване,тих пройдених днів!
Ти йшов не шукати там смерті.
Ти йшов боронити життя.
Коли ти дзвонив, ти сміявся
Ми не говорили багато —молилися ми.
І цього було достатньо.
Я благословляв тебе не на війну,
Я благословив тебе на вірність.
На те, щоб серце Бога відчувало,
На те, щоб світло в тобі не загасло
Навіть серед темряви війни!
Ти ніс у собі тишу втрати мами,
Яка у тиші в вічність відійшла!
Ти залишився з батьком й братом,
Маленька з великим серцем Християнська сім’я!
Ти виріс там, де пам’ятають Крути,
Де вчать стояти, коли страшно.
Ти був ще молодий роками,
Але дорослий вчився ти життя!
Сьогодні Бог тебе в обійми забирає
У небі тиша де, Марія вже чека
Я вірю —там тебе зустріли із любов’ю,
Господь і мама там твоя!
Пробач нам, що війна тебе скосила
Пробач за сльози батька і брата біль.
Та знай: твій шлях не обірвався —
Він став молитвою.
Тому ми кажемо: «ти не загинув».
Ми кажемо: ти виконав своє життя!
Вічная пам’ять тобі, Захиснику.
І вічна вдячність.
P.S. Завершу своє коротке післяслово цитатою із есею відомого cучасного івано – франківського письменника Тараса Прохаська про свого друга Ромка Рося, який зараз боронить ВІтчизну від ворогів, “Коли закінчиться війна”, надрукованого з місяць тому у інтернет – газеті “Збруч”: ” Він на війні, і це робить війну змістовнішою.” Таким воїном світла був і Юрій Котович…
