У 2023 році Україна із скорботою вшановувала 90-ту річницю Голодомору у 1932-33-х роках, вчиненого сталінсько-більшовицькою росією. На сьогодні Голодомор 1932-33-х років в Україні визнано парламентаріями десятків держав світу як спланований геноцид українського народу сталінським режимом. Та, мабуть, мало кому із сучасного покоління відомо, що мешканці Західної України у 1942 р. та 1947-48-х роках також зазнали голоду та страждань, які спричинили не лише погодні умови неврожаю, але й багато інших факторів, спланованих московською владою, яка окупувала Західну Україну і потом та кров’ю українців будувала «комуністичне світле майбутнє».
Зеновій Горін зібрав достовірні дані, опитавши старожилів села Берездівці, Гранки-Кути, Тужанівці, які поділилися спогадами про пережиті важкі часи. Кожна розповідь – це окрема сторінка життєпису сім’ї, наповнена трагічним минулим. Надзвичайно шкода, що історики нашого краю раніше не досліджували цю тему, коли ще жили очевидці, які пережили голодне лихоліття.
Оповідь починається обширними спогадами 91-річної жительки села Берездівці, матері сина новітнього Героя Ярослава Венчака, який любив Україну і за неї віддав своє життя. Наш Герой – спадкоємець древнього роду Андрусик, у важкий для батьківщини час повернувся на рідну землю і вступив добровольцем у лави ЗСУ. У боротьбі з російським окупантом Ярослав поліг на полі Слави, залишивши глибокий смуток і біль матері на схилі літ, рідним та близьким.
Спогади жительки с. Берездівці Магдалини ВЕНЧАК (з роду Корецька)
Я народилася в 1934 році у селянській сім’ї середняка Петра та Розалії Корецької. Мої батьки успадкували від мого дідуся Пашка Семена та Магдалини 28 морга землі (15 гектарів), тому нас, дітей, з малих літ привчали до роботи на землі. Мабуть, натхнення до праці було закладено у поколіннях нашого родоводу, яке сягає 17-го століття.
У той час наше поселення мало назву Полінез, походило від прізвища скарбника князя, який володів даними землями. Тут осіла родина Костур, яка переїхала з Корчаківця або Краковця, вони були фахівцями по виробництву заліза, яке почали випалювати, добуваючи із болотяної руди в нашій місцевості.
Засновник нашого роду Андрусик Андрій в той час був відомим в окрузі коваль. З давніх переказів відомо, що це був чоловік фізично міцної будови тіла. Від Берездовець до сьогоднішніх Рудківець простягалися дрімучі ліси, які наші предки корчували, освоюючи нові земельні ділянки, а дерево використовували для випалу заліза. З тих далеких часів пройшло чотири сотні років, змінились десятки поколінь нашого роду
Цюра, Горін, Наконечний, Костур, Пашко, Корецький, Венчак – це лише незначна частина прізвищ, що збереглись з переказів, але прізвище засновника роду – Андрусик – жило в пам’яті і було на устах родоводу та громади декілька сотень років. Ще і сьогодні в Берездівцях можна почути: «Іду до нашої кравчині Магдалини Андрусик».
У батьків нас було двоє дітей. Земля кормила нас своїми плодами, батьки нас ростили, навчали, дбали про своє господарство, в якому налічувалося троє коней, 5-6 корів, бугай, ялівки, свинки, птиця. Було біля чого працювати. Та прийшла у наш край війна, настав період німецької окупації 1941-44 років. Нова влада кожен двір-сім’ю обложила податком по здачі зерна та м’яса, який необхідно було здати протягом року. Кількість зерна нараховувалась від площі засіяного поля. Коли господар вигодував свинку і частину здавав як податок на потреби німецької армії, то адміністрація вартість м’яса компенсувала господарю взуттям, одягом, продуктами. Запам’яталось мені масло з медом, яке я ласувала із запашним хлібом. За зерно компенсували спиртом з розрахунку, скільки спирту виходило з одного корця (100 кг) зерна.
Та ситуація вкрай змінилась у гіршу сторону, коли в 1944 р. на нашу землю прийшли голодні московити, так звані в народі «шміраки», які, створивши свою адміністрацію на місцях, почали душити українського селянина, обклавши нестерпними податками. Батько Петро із своєї землі повинен був здати 3 тони 600 кг якісного зерна, крім того ще фуражне (овес, ячмінь, картоплю та цукровий буряк). Крім зернових та коренеплодів необхідно було здати м’ясо та масло. Хто у власності мав більше землі, то здавав так званий «куркульський податок». Влада не брала до уваги, чи сім’я мала корову, чи свинку, не враховувались і погодні умови, які могли спричинити неурожай. Особливо важко було тим найбіднішим чи багатодітним сім’ям, які змушені були купити і здати податок радянській владі. Бо якщо не здав, то голову сім’ї чекала тюрма.
Настав 1947 рік. У багатьох центральних та північних областях України уже другий рік була посуха, що призвело до неврожайності і голоду. Люди з тих країв приїжджали в західні області і просили продуктів. А в нас у 1947 урожай знищили потужні дощі і як наслідок розлив рік Дністер, Стрий та їх приток. Прибережні села зазнали нечуваних втрат не тільки урожаю, але і знищення господарських дворів та домашньої живності. Але московська влада податку не відмінила, забирали усе до зернини. Восени слід було засіяти озимину, тому на весну 1948 р. у більшості сімей залишилися крихти. Не одна мати ночі не спала, розмірковуючи, як розділити мізерні продуктові запаси. Жили надією на Бога: «Хоча б до весни протриматись, а там як Бог дасть».
* * *
Розалія КОЗАК (ШПАК)
Розалія Автор пам’ятає, як в дитинстві (друга половина 50-х) іноді комизився до приготовлених бабусею Розалією Козак (у дівоцтві Шпак) страв, а їй було боляче слухати: «Не гніви Бога!». Сідала поряд на бамбетель і розповідала, як страждали люди від недоїдання в 1942 і 1947 роках, коли панував голод, як було страшно, коли голодні діти просили їсти, а не було що дати. Ось кілька бабусиних спогадів, які запам’яталися. «Восени 1947-го багато сімей хвилювалися, як пережити зиму і весну до нового урожаю, коли залишалася мізерна кількість продуктів. Весна 1948-го найважчий період, який переживали жителі Західної України уже вдруге. Голод спершу відчули найбідніші та багатодітні верстви населення. У нашій сім’ї була лише надія на корову, тому всі молились, щоб щасливо отелилась. Просили в Бога і ранньої весни, бо в ті часи зими були суворі, з морозами та снігом. Як тільки сніг зійшов з полів, багато людей кинулись в пошуках торішньої гнилої та мерзлої картоплі. З неї готовили пляцки, смажили на кухонній плиті, бо жиру не було ніякого. А там з нетерпінням чекали, щоб підросла травичка. Збирали лободу, кропиву, варили так звану натину, хто мав, підбивали молоком чи сметаною. Це був вітамінний делікатес, який рятував нашу сім’ю та багатьох людей. Під кінець травня – на початок червня часто виходила в поле на посів пшениці, щоб подивитися, чи налився вже колос, чи ствердло зерно. Так і не дочекавшись повної твердості, серпом піджала колосся, в мішку пряником вимолотила, відсіяла від полови, до зернини зібрала, підсушила на сонечку, на жорнах змолола, з борошна замісила хліб. Діточки обступили пічку та чекають довгожданого хлібчика. Як вийняла з пічки, яка то радість була в хаті, хліб як сонечко. Діти просять: «Бабусю, вріж хоч скибочку». А я їх заспокоюю, потерпіть ще трішки, як терпіли так довго, нехай охолоне, бо захворієте від гарячого хліба». Бабуся свою розповідь завершила словами, які залягли в моїй голові на все життя: «Не допусти, Господи, щоб колись повернулись ті страшні часи». Роздумуючи над бабусиними словами, не впевнений, що сьогоднішнє покоління в продуктовому достатку спроможне до глибини душі уявити стан людей, які зазнали голоду.
* * *
Григорій Горін (справа) із сім’єю. Автор – Зіновій Горін – маленький хлопчик посередині
Пам’ятає автор і розповідь батька Григорія Горіна1913 р.н.: «У 1942 р. засуха охопила наш край. Озимина, ярина, картопля та городина – усе пропало через відсутність дощів. А німецька окупаційна влада вимагала здати податок. Західні області охопив голод. Багато чоловіків і жінок шукали порятунку в інших областях України, обмінюючи одяг, вишиванки на зерно. Я теж вирушив в дорогу. Прийшов у Ходорів на залізничну станцію, а там силенна кількість людей очікують поїзд на Поділля. Коли він підійшов, люди одне поперtд другого з клунками кинулись до вагонів. А німецька поліція нагаями б’є по голові, куди попало, наводячи порядок. Якось перша хвиля стихла, сів у вагон, щасливо доїхав, обміняв одяг на зерно, кілограм 30-40. А по дорозі хвилювався, аби німецька поліція не відібрала. Таке часто траплялося. Вдома всі раділи, що повернувся живим-здоровим і не з порожніми руками. Зиму переживемо. Весна була важка. Але рятувались натиною, відваром кропиви, молоком, очікуючи нового врожаю. Та неякісне харчування спричинилося до непередбачуваної хвороби, викликавши гострі болі в животі. Везли мене фірою до Ходорова в лікарню. Дорога не рівна, підскакує, ледве довезли, бо болі були нестерпні. Оглянув мене німець-хірург та в операційну, як виявилося, по дорозі лопнула «сліпа кишка». Операція була важка, бо всю середину необхідно було полоскати від бруду. Після операції треба добре харчування. Та приїхала мама з порожніми руками і плаче, бо було на господарстві кілька курочок, та й ті «доброзичливі сусіди» вночі викрали. Я їй кажу: вертатимешся додому, зайди в Берездівцях в поліцію, там начальник поліції Михайло Нагірняк з Дрохович мій товариш, то й скажи, на кого підозра. Приїхали поліціянти, всю стодолу, дахи, стіжки перевірили, а курей так і не знайшли. Уже через кілька років сусідка, яка втікала до нас, ховаючись від чоловіка-тирана, призналася, що чоловік з сином викрали у нас кури, порізали, спакували в мішки і винесли у поле в жито. Та світ не без добрих людей. В одній палаті зі мною лежав юнак із с. Дуліби, син заможного господаря, то він, бачачи моє становище, ділився зі мною усім, що йому привозили – масло, сир, хліб, яйця. Допоміг мені видужати. Цій родині з Дуліб вдячний усе життя. Згодом цей юнак не раз приїжджав до нас у гості, в с. Гранки-Кути, на дуже красивих вороних конях». Як його доля склалася, невідомо. На жаль, у пам’яті не збереглося ні його ім’я, ні прізвище.
* * *
Петро ПРОКОПІВ на фото – третій ряд знизу, третій зліва. 1943 р. Перше причастя. Церква с. Берездівці з о. Микола Гапій і о. Євген Ржондзістий
Своїми спогадами про пережиті 1942 та 1947 роки поділився і житель с. Гранки-Кути Петро Іванович Прокопів, 1934 р.н.: «У 1943 я йшов до першої сповіді та святого причастя. Ця урочиста подія відбулася на свято Євхаристії в неділю, а в суботу мати говорить: «Петрусю, йди на поле, що біля так званого озера Мочило, та може знайдеш яку картоплину, бо завтра прийдеш із сповіді, то треба тобі їсти дати. Я пішов назбирав гнилої картоплі, а мати з неї спекла на кухонній плиті пиріжок, яким мене і гостила після святого причастя. Коли в 1947-48 рр. хвиля голоду знову охопила наш край, батько поїхав в Басарабію (Молдова) обміняти одяг на зерно та продукти. Благополучно повернувся. Зерно змололи на жорнах і мати замісила пиріг. Але його чимось треба було наповнити. То привезли з Ходорова жому з буряків. Спекла мати два пироги, почала ділити. Один – на батька і швагра Володимира. Другий – на мене, сестру Ганю і на себе. Я з’їв свій кусочок і прошу: «Мамо, вріж ще трішки», от вона зі своєї частки і врізала мені. Цей жертовний материнський поступок для своєї дитини запам’ятався мені на все життя. З того часу на так звані важкі дні батьки роками в стодолі на бантинах зберігали декілька снопів фасолі. Уже в роки української незалежності, коли батьків уже давно не стало, а фасоля так і стояла на бантинах «на чорний день».
* * *
Климентина ВІЛЮШ – верхній ряд, третя справа. 1937 р. Дитячий садочок у с. Гранки-Кути з виховательеою Петронеллою Шпак
Поділилася спогадами жителька с. Гранки-Кути Клементина Вілюш, з роду Стадник, 1929 р.н. «Жителі села та околиць важко переживали період голоду в 1942 та 1947-48 рр., який визвали не лише погодні умови, що спричинили неурожай, але й те, що совіти вимагали здачу податків сільськогосподарською та тваринною продукцією. Крім того, навесні 1948 р. більшовицька влада розпочала масово примусово створювати колгоспи, забираючи у населенняялівки, телята, коні, реманент. У 1948-му забрали посіви озимини та ярини, забирали приватну землю. Це теж створило штучний голод.
Наша сім’я була небагаточисельна – я і брат Богдан, поля до 1948 р. батьки мали багато, ще від спадку господарського роду Гулій. Тому так важко ми не голодували. Але хочу сказати, що голод був не тільки у Західній Україні. Я добре пам’ятаю, що в село приїжджало багато людей з центральних, північних та південних областей, вони ходили від хати до хати, обмінюючи на продукти вишивані речі, як подушки, рушники, обруси на стіл, покривала на ліжка. У моїй сім’ї до сьогодні зберігся обрус, як історична пам’ятка: його принесла жінка з центральної України (на сьогодні цей обрус знаходиться в шкільному історико-краєзнавчому музеї Новороздільської школи №4). Я все своє життя добрим словом згадую дівчину, яка завітала у наш двір восени 1947-го: вона була висока, струнка як тополя, років 18-ти. Речей на обмін не мала, а просилася, щоб її взяли працювати на господарстві. Батьки дали згоду. Звали її Люба, вона була з Полтавщини. Проживала у нас два тижні. Люба варила картоплю, брала її на пательню, а ще кисле молоко – це була її улюблена страва. Після двох тижнів батьки зготовили їй продуктів, скільки могла довезти, і вона задоволена поїхала на батьківщину. Навесні 1948 р. Люба знову приїхала до нас, допомагала по господарству, жила два тижні, а потім батьки знову за її працю віддячили продуктами. З того часу наша полтавчанка не приїжджала до нас. Можливо, тому, що совіти почали створювати колгоспи?».
Полтавський обрус (нині в шкільному історико-краєзнавчому музеї Новороздільської школи №4)
Розповів автору про ті важкі роки і найстарший житель с. Гранки-Кути Михайло Мрочковський, 1928 р.н. «Коли німецькі війська в 1941 р. окупували Західну Україну, помер мій батько. Я залишився з мамою Настею, заміжньою старшою сестрою Марією та молодшою сестрою Розалією. У 1942 р. почався голод. Мати забрала старшу сестру (її чоловіка німці відправили до Німеччини на роботу) та поїхала на Поділля підзаробити продуктів, поміняти одяг. Тоді багато людей їхало у пошуках заробітку, щоб рятувати сім’ї. Наш сусід Прокопів Василь ( по сільському говорили до Явренця) забрав усю сім’ю на Поділля. Коли мати з сестрою поверталися з Поділля, заробивши тих кілограм тридцять зерна, німці в поїзді його відібрали. Мати впиралась, знаючи, що вдома очікують на те зерно, то німці ще й побили її. Два місяці мати хворіла і померла. Я залишився сиротою при сестрі. Друга хвиля голоду прийшла у 1947-му. Особливо важко було навесні 1948. Я на полі збирав гнилу картоплю, лободу, кропиву. І чекали, коли ствердне зерно нового врожаю. У березні 1948 р. прийшла мені повістка явитися у райвоєнкомат, повістки отримали і Гриць Демчишин та Тадей Броневич (поляк). Коли ми приїхали у Ходорів, нас забрали під варту. А вночі о годині 4-й розбудили, построїли на подвір’ї і у супроводі міліції відвели на залізничну станцію і повезли на Донбас. Розмістили у казармах при шахтах. Хто був фізично сильніший, визначили в забій, хто слабший – залишили для роботи на поверхні. Годували погано – варили зупу із зелених помідорів, один невеликий хліб ділили на чотирьох. Так в нестерпних умовах ми відпрацювали три місяці і вирішили втікати, бо бачили, що фізично виснажившись пропадемо. Тим, хто втік першим, було легше, бо табірне керівництво після того виставило кругом шахт та казарм воєнну охорону. Але ми вже рішились. Підготувавшись, одного дня після вечері покинули казарму, а куди йти, не знаємо ж. Пройшли частину дороги і сіли у корчах, чекаємо, поки стемніє. Аж бачимо, йдуть двоє чоловіків, та говорять: «Не бійтеся, хлопці, ми такі самі». Розговорились, дізналися, що вони із Закарпаття. Але попередили, з нами не йдіть, бо як затримають, то звинуватять у груповій втечі. Неподалік протікав потік, ми розділись і перейшли на другий бік, то наше тіло було в суцільній мазуті, бо потічком плив увесь бруд, який відкачували із шахт. Чуємо, вдалині пташки зранку співають, вирішили йти в ту сторону. Підійшли ближче, а там сторожові вишки, колюча огорожа, напевно тюрма. Тож ми чимскоріш подались в іншу сторону. І знову засіли в корчах і думаємо, де дістати шматок хліба. Пішов Тадей Броневич у розвідку, довго його чекали, аж перед обідом вернувся, з буханкою хліба. Вирішили ми пробиватися поодинці – і розійшлись у три різні сторони. Іду, чую – за мною хтось свистить, оглянувся, а то міліціонер. Похололо на душі. Думаю, буду втікати, почне стріляти. Зупинився, прошу його: «Написала мати, що лежить при смерті. Просить приїхати, хоче ще побачити мене». А він: «Я вчора таких як ти двох затримав, але вони були при грошах, мали по 100 рублів. А в тебе є?». «Я маю тільки 25». Він узяв ці гроші і говорить: «Бачиш залізничну колію, що веде на міст. Скоро буде поїзд проїжджати, перед мостом він збавляє швидкість. У той час хватайся за підніжку і їзжай». Я так і зробив. Поїзд підійшов, скочив на підніжку, але ударився коліном. Біль нестерпна, але терплю. На щастя, якийсь воєнний подав мені руку. Вибрався на дах вагону, ліг – а ніч холодна, вітер дме, я в одній сорочині, зуб на зуб не попадає. Спустився у вагон, неподалік кочегарки знайшов засмальцовану фуфайку – і знову на дах. На моє щастя, поїзд йшов до Львова. На одній із станцій чую: собаки гавкають, мабуть, міліція. Я спустився з даху і заховався під вагон, лігши на полуось коліс. А тут обходчик, побачив мене і почав кричати, я втікати, а він вдогонку і вдарив ключем по хребту. Побачив жінку і запитую, чи далеко до Львова. А вона порадила: «На вокзал не їдь, бо там міліція перевіряє поїзди і затримує людей, сходь на Підзамче». Доїхали до Підзамче. Неподалік на вул. Піддубного проживала моя тітка Катерина Бажан. Побачив її будинок і скочив на ходу з поїзда, але зачепився за дріт заземлення і покотився по насипу та знепритомнів. Не пам’ятаю, скільки пролежав… Відкриваю очі – кругом мене люди. Скоренько піднявся і пішов. Коли ступив на поріг дому тітки, вона здивовано спитала: «Михайле, ти звідки тут взявся? Скидай це лахміття, бо воно у вошах, і йди у ванну». Відмила мене, напоїла чаєм, вклала у ліжко. Це була 10-11 година ранку. Проспав до обіду наступного дня. Коли встав, тітка розповіла, що приїхали із с. Гранки-Кути Верес Василь, Партика Василь, Корецький Володимир та пішли на базар. Через деякий час вони повернулися та питають мене, чи їду додому. Порадили їхати з ними. Після обіду відправлявся поїзд на Ходорів, доїхали до Боринич, а там вже чекала фіра. Як стало мені відомо пізніше, мої односельці неодноразово їздили до Львова скуплятися для партизанів-бандерівців – купували шинелі, мундири, нижню білизну, упаковували у тітки і перевозили до села. У 1949 р. В. Вереса та В. Корецького арештували органи МГБ, звинувативши їх у співпраці із збройним підпіллям ОУН та запроторивши у концтабори Джезкагану. Дружину В. Корецького Софію з 2-річним сином Володею у 1950 р. вислали на спецпоселення у Хабарівський край.
Уже вечоріло, як ми під’їжджали до села, але було ще видно, тому я заховався у жито. А як стемніло, подався до батьківського дому. Сестра, побачивши мене, здивувалася: «Михайле, ти звідки?». А я: «Не питай, хочу відпочити».
Зранку сестра говорить: «Михайле, не маю з чого зварити поїсти. Іди у поле і підіжни пшеничне колосся, розмолимо на жорнах на крупу та зваримо каші». З того часу, від червня 1948-го, я переховувався від органів радянської влади. Розумів: якщо спіймають, то відправлять або на каторгу в Донбас, або в тюрму. Коли спокійно було у селі, то допомагав сестрі і швагру Миколі Корецькому по господарству (на той час він вже повернувся з Німеччини як остарбайтер).
