Різдво… Численні роздуми – коли святкувати? Якого числа? Яке, так би мовити, правильніше?
А для цієї сім’ֹї Різдво, 25 грудня, назавжди залишиться днем похорон, днем пам’ֹяті, днем невимовного болю, коли хоронили мама єдину свою дитину і надію, дружина – коханого чоловіка, донечка – тата, який не поведе її уже до школи, на випускний, під вінець, друзі – відданого друга, а вся громада – Героя, юного, 30-річного, який не задумуючись, і навіть наперекір обставинам, рвався на війну – щоб виконати обов’язок Українця, сина, чоловіка, тата – захистити своїх рідних від ворога. Тепер захищатиме з Небес…
На території Новороздільської міської громади 23-24 грудня оголошені Днями жалоби. – за полеглим на війні Василем Лопушанським.
Василь Лопушанський, народився 12 вересня 1992 р. в с Долішнє, де і провів своє дитинство.
Навчався у Горішненській школі. Класний керівник Ніна Іванівна Рудецька розповідає: «Василь був дитиною активною, в класі і в школі, свого роду лідер, на якого рівнялися однокласники, був взірцем для класу. Дуже вихований. Дуже добре вчився. Приймав активну участь у гуртках. Коло спілкування Василя – люди, які цінували все українське, які були патріотами».
«Дуже добра і послушна дитина, – відгукувалися і сусіди про маленького Василя, – був дійсно надійною підтримкою мамі».
У 2011 році закінчив Новороздільський політехнічний коледж за спеціальністю комп‘ютерна інженерія.
Як згадував на похороні настоятель церкви Святителя Миколая ПЦУ отець Ростислав Мига, він мав за честь вінчати молоду сім’ю – Василя та Ірину Лопушанських – у травні 2014 року. Року, якого розпочалася російсько-українська війна. Війна, яка їх навік розлучила…
У жовтні 2014 отець Мига хрестив донечку Ілонку. Як тішилися батьки! Які плани складали! Але у лютому 2022-го Василь мав один план – повернутися до України і йти звільняти її від ворога. І наполегливо йшов до цього…
Після закінчення коледжу Василь працював на ОДВ «Електрик», а потім – їздив як більшість чоловіків у Польщу на заробітки.
Його односелець і найкращий друг Володимир Вітровий задумався: складно говорити про друга, з яким дружив з дитинства, з яким усі дні воєнного його подвигу щодня спілкувався, у минулому… Напевно, Василь з Володею ділився більше воєнними буднями, аніж з мамою та дружиною, бо ж оберігав своїх від тривожних новин.
«Він завжди допомагав, всім, не лише мені, завжди відгукувався на прохання допомогти», – розповідає Володимир. Вони дружили з дитинства, а коли їх дружини з різницею в два дні народили донечок і подружилися у пологовому відділі, то це ще більше зміцнило їх дружбу.
«Я розповів як починалося, – подумавши, розговорився Володимир. Василь з дружиною працювали на одній фірмі в Польщі. У перші ж дні війни передзвонив і сказав, що приїде воювати, одразу написав заяву на звільнення і приїхав в Україну. Прибув до Львова вночі, тож я його зустрічав: пригадую, нас кілька разів зупиняла поліція, бо була ж ніч. То було десь 27 лютого… Одразу ж пішов до Новороздільської міської ради писати заяву. У військкоматі, як ми його і попереджали, медична комісія відправила «на долікування», бо ж Василь віддавна мав проблеми з хребтом. І так декілька раз його відправляли, але юнак наполегливо стояв на своєму – «я не буду тут сидіти, я приїхав воювати». Щоразу, коли їхали до Львова на чергове «мрт» чи якісь інші процедури, Василь впевнено повторював: «мене візьмуть, я піду воювати». Аж у червні Василя відправили на навчання біля Львова, опісля – у військову частину під Києвом, згодом – місяць біля Словְ‘янська. Уже тоді від важкого броніка і решти озброєння починала боліти спина (давалася взнаки задавнена проблема), але Василь навіть «сварився» з командуванням: чому мене на відміну від моїх побратимів не відправляють на передову? Він таки домігся свого – відправили служити біля села Зарічне на Донеччині: і на «одиничці» був, і на «нулю». Згодом якось скрушно зізнався: «Війна не така як я собі уявляв. Думав, ми підемо напряму воювати з ворогом, а нас тупо криють градами». Після одного з таких обстрілів довелося виносити багато ранених, після чого сильні болі не вдавалося збити навіть обезболюючими Тоді і направили в лікарню у Дніпро, де його практично визнали частково непридатним до служби, оскільки не можна було робити навантаження на хребет, навіть важкого бронежилета не можна було носити. Тоді ж нього в Дніпро і їздила дружина Ірина, тоді й зробила оте останнє фото на фоні ріки Дніпро. Василь мав повернутися в частину, узгодити дещо по документах.
Володимир точно знав про службу Василя, бо щодня друг мав як не подзвонити чи написати, то бодай скинути у щоденному повідомленні «плюсик – +» мовляв, у мене все добре. Останніх кілька днів заповітний «плюсик» не приходив. Хоча Володимир до останнього не вірив у загибель друга, Героя…
Наступного дня, 26 грудня, дружина Ірина і теща Світлана хоронили ще одну близьку людину – Іринину бабусю.
Василь Лопушанський загинув у с. Невське Луганської області 18 грудня внаслідок артилерійського обстрілу від поранень, несумісних з життям.
У Героя залишилися мама Марія, тато Василь, вітчим Михайло, який його і виховував, дружина Ірина і 8-річна донечка Ілонка, татова «копія», як учениця 2-го класу Новороздільського ліцею ім. в. Труша. Така молода закохана щаслива і завжди усміхнена на всіх фото сім’я, плани якої вмить розбила клята росія…
Поховали Героя у рідному селі Долішнє.
