Вірш , що крає душу, який на своїй Facebook – сторінці Алла Василишин присвятила памʼяті жертв голодомору 1932-1933 років, штучно організованого російською імперією зла, щоб знищити українців як прадавній етнос:
Їй снився хліб, великі буханці,
І в тому сні вона була щаслива.
І трохи відкусила несміливо.
Прокинулась, бо хтось заголосив —
То мама хвора плакала над братом:
Він вже мовчав і їсти не просив,
І якось було моторошно в хаті.
І знову сон — і щастя у тому сні:
Тепер вона велику грушу їла,
І марилося їй, що по стерні
Вона весела з братиком ходила.
А потім тато руки простягав —
Хотів обох їх міцно обійняти.
І брат пішов, і брата він забрав,
Ну а вона лишилася стояти.
Тихенько ранок променем збудив,
Блукали тіні мовчазні по хаті.
Вона піднялася з останніх сил —
Пішла в село поїсти щось шукати.
Вона мала — чотири, майже п’ять.
Її жаліють — ледве йде ногами…
Та й вділять те, що і самі їдять,
Ну а вона несе той хліб до мами.
А мама з горя назавжди злягла
І більш ніколи з ліжка не вставала.
Їй тільки п’ять, вона така мала,
Та стільки мук уже пережила
І стільки горя у житті зазнала…
Алла Василишин
22.11.2025
Памʼяті жертв голодомору 1932-1933 років. День скорботи за безневинними душами у яких забрали життя разом з останніми зернятами хліба.
