Подвиг Мар’яна Лукомського назавжди залишиться в серцях земляків, а його ім’я буде вписане в новітню історію України та Новороздільської громади.
Бій у Донецькій області біля населеного пункту Улаки 16 лютого 2025 року став останнім для нашого земляка. Під час зіткнення з російськими окупантами Мар’ян отримав тяжкі поранення, несумісні з життям. Майже пів року він вважався зниклим безвісти, даруючи рідним і всій громаді надію на його щасливе повернення.
Мар’ян Лукомський народився 1 вересня 1987 р. в с. Верин, де проживав, зростав, навчався у Веринській школі. Згодом отримав фах газозварника в професійному училищі в Миколаєві. І все своє життя присвятив цій професії: працював з металом, мав з друзями невеличку фірму, по всій Україні виконували роботи по металу. Вкладав душу у роботу, казав, метал неживий, але з нього можна виготовити речі, яким дати свого роду «старт в життя» і які ніби заживуть своїм життям. «Мар’ян був романтиком?» – зацікавлено перебиваю розповідь дружини полеглого героя Оксани. «Та ні, не надто романтичний, навіть можна сказати навпаки: дуже чіткий, скрупульозний до міліметра, в роботу вкладався на «всі сто». І це в будь-яку роботу, за яку б не брався. Мій чоловік взагалі по життю завжди був чесний, завжди правильний, не дозволяв хоч щось зробити абияк, до всього ставився дуже відповідально».
Познайомилися Мар’ян і Оксана у Верині і, не дуже довго зустрічаючись, швидко зрозуміли, що їх доля бути разом, тому й одружилися молодими: коли Оксані було 18, а Мар’яну 20. Це вже зараз усвідомлює Оксана, що так, напевно, дано було Богом, бо ж мало часу їм було призначено разом бути на цьому світі. За рік і дітки народилися – син (нині Назару вже 16), а потім і донечка (Софійці нині 15). Та й досягла молода сім’я багато за короткі роки спільного життя: і діти виховали, і будинок придбали, бо ж роботящі, дбайливі. Мар’ян завжди і до всього ставився дуже відповідально, намагався у всьому забезпечити сім’ю. І все казав: «я маю залишити щось після себе, ні, я не збираюся швидко помирати, бо маю ще багато роботи, ще багато планів…». Але … не так сталося, як гадалося.
Мар’ян Лукомський з перших днів повномасштабного вторгнення став до лав Збройних сил України. 26 лютого 2022 року вже був у війську, де вірно служив Батьківщині.
Того чорного першого дня 22 лютого їхав до Львова на роботу, уже все було перекрито, тож приїхав додому, взяв документи і одразу поїхав в ТЦК. Там навіть у перший день його відправили назад, сказали, не знаємо ще, куди вас направити. А вже 26 лютого 2022-го був у частині, у першій Галицько-Волинській бригаді, служив в ППО. І до цього питання – стати на захист батьківщини – Мар’ян поставився як завжди дуже відповідально. Втім, патріотично налаштованим він був завжди і мав чітку позицію, додала Оксана.
Так склалося, що було вирішено військовослужбовців з ППО перевести на схід. І в кінці січня М. Лукомський був відправлений в штурмовики, хоча до того три роки служив у ППО, мав досвід, а в 37-му бригаду морської піхоти прийшов, можна сказати, «новачком». Після кількох днів перебування пішов на бойове завдання, яке було першим для нього і … стало останнім.
Мар’ян свідомо розумів, що його чекає на нулю (навіть десь фраза і проскочила: «ну, напевно я не повернуся»), але відчував обов’язок і відповідальність: «Як я можу хлопців лишити? Я маю бути там. Ну, відмовиться один, тоді інший, а хто ж тоді піде? Хлопці ж потребують і допомоги, і заміни».
Остання розмова з чоловіком, закарбувалося Оксані в пам’яті, була якась поспішна, бо не мав часу розмовляти. «Можливо, мав передчуття? Можливо, тривожився? І не хотів тривожити нас. Бо у кожній розмові звучало: киця, не переживай, все буде добре! А взагалі він якщо і тривожився, то за нас, за сім’ю, за яку дуже хвилювався, як ми будемо без нього… Хороший сім’янин, батько люблячий, відповідальний працівник, і господар який. Тепер діти – моя підтримка. Дочка, характером в тата, бойова дівчинка, планує іти навчатися військової професії. Назар більш стриманий, старається не показувати болю, підтримувати, також відповідальний, коли чоловік пропав безвісти, то не раз виконував чоловічу роботу, серйозний і стриманий не по віку».
Спілкуючись з дружиною полеглого Героя, вкотре переконуєшся: Бог забирає найкращих… З розмов постає образ чоловіка, батька, сина, українця, Героя….
Після того трагічного бою спочатку була інформація, що хтось десь впізнав рідних у полоні. Була така надія і в родині М. Лукомського, десь шукали, сподівалися до останнього, залучали юристів, від яких і дізналися про збіги по ДНК. На жаль, співпраці з частиною не було взагалі. А вже за кілька тижнів до похорону повідомили: є повторна експертиза, ДНК збіглося, воїна Мар’яна Лукомського визнано офіційно загиблим.
13 серпня кортеж з тілом Героя, заїхавши до с. Верин Розвадівської громади, аби попрощатися з домівкою, де він народився і виріс, зустрічали в селищі Розділ, в домівці, де проживав воїн. Того ж дня відбувся парастас і чин похорону в церкві Успіння Пресвятої Богородиці селища Розділ. Поховання відбулося на кладовищі в селищі Розділ. Провести в останню путь Героя прийшли рідні, близькі, друзі, побратими, представники влади, духовенства та небайдужі мешканці громади.
У Мар’яна Лукомського залишилися мама Галина, дружина Оксана, діти Назар і Софія, молодший брат Юрій.
Оксана доповнює розповідь: «У мене таке відчуття: кожна річ нагадує про нього, але так приємно, і відчуваєш, ніби він десь близько, ніби завжди поруч, підтримує, не дає опускати руки, а дає сили і натхнення жити далі, здається, свою чоловічу місію підтримувати сім’ю виконує і на Небесах. Він наш ангел і нас захищає з Неба».
Свій біль і відчуття Оксана вилила у вірші напередодні похорону, бо ж сон не йшов, думки складалися в рядки, щоб не плакати…
І знову й знову чую:
Ти тримайся!
А хто питав, чи можу я?
Та як триматись? За що триматись?
Коли Тебе уже нема.
Я іншого життя не знаю –
У кожній речі, у кожнім кроці –
Усе про Тебе, всюди Ти….
Я іншого життя не уявляю
І як без Тебе далі йти?
Тепер Ти, Сонечко, наш Ангел
І крилами з небес нас огортаєш.
Я знаю, що Ти завжди поруч й чуєш нас,
Як важко – Ти допомагаєш.
Ти в кожнім подиху,
Ти в кожнім спогаді,
Ти в посмішці дочки і стриманості сина.
Я дякую, що ти з’явився у моїм житті.
Я горда, що я Твоя дружина!
Ти знаєш, як сумую і Тебе кохаю,
Чекаю, коли прийдеш із дощем.
І зустрічі у снах чекаю!
Ти мужній, чесний, справедливий…
«Киця, все буде добре! Хто як не ми?»
Ріднесенький, Все Буде Добре!
Бо ти – наші крила,
Ти – наша сила,
Ти – ангел наш, щоб ми могли вперед іти!
Подвиг М. Лукомського назавжди залишиться у пам’яті громади та всієї України.
Герої не вмирають!
Віра ВЛАСЮК
