У вівторок, 27 травня, коли у с. Долішнє ще тривав Чин похорону військовослужбовця Сергія Кащака – 50 – річного новороздільця, який в березні 2022 року, вже не маючи моральних сил витримати тягаря новин про кровопролитні бої з російськими нелюдами на сході держави та жахливі злочини москалів на тимчасово захоплених територіях, зголосився добровольцем у лави Збройних Сил України і відтоді відважно захищав Вітчизну, мені зателефонувала моя приятелька пані Надія і попросила згадати у редакційній публікації про воїна – земляка тільки добрі слова. «Ми десятки років прожили по сусідству, тому про Сергія можу сказати тільки добрі слова. Він завжди був щирим і добрим, ввічливим і безвідмовним, коли треба було щось допомогти по сусідству. Власне, такими були і його рідні, батько вже помер, а матінка живе у селі Долішнє, такими і є його сини, а молодший з них Андрійко, вже декілька років захищає Україну від ворога в українському війську…».
Майже схожі слова мовила інша сусідка, пані Марія Василенко, на очах якої з малих літ у сім’ї Кащаків дорослішали діти : «Сергій з братом були слухняними, чемними хлопцями, звісно галасливо бавилися із сусідськими дітьми, ходили у ліс у походи, на ягоди, гриби, вигадували всілякі дитячі ігри. Сергій випромінював якусь надійність і доброту, що кидалося у вічі. Дуже прикро, що війна, яку підло розпочала варварська русня, забрала життя такої порядної, світлої людини. Вічна пам’ять, воїну Сергію! Співчуття матері і сім’ї».
Не міг стримати хвилювання під час відгуку і Руслан Ланчут – друг і однокласник Сергія Кащака: «Для мене це велика втрата, бо ми з Сергієм 1974 року народження, жили неподалік один від одного на 17-му кварталі, дружили змалку аж до відходу Сергія у Небесне Воїнстсво.
У 1981 році разом пішли вчитися в один клас у Новороздільську СШ №1. В школі наша дружба ще більше зміцніла, додам, що однокласники поважали Сергія за відкритість та надійність (на пам’ять про шкільні роки залишилися добрі спогади та фотографії).
У школі Сергій займався спортом, десь у класі третьому записався у хокейну секцію ДЮСШ, був чіпким і швидкісним гравцем, у складі новороздільської дитячої команди «Ватра» брав участь у обласному турнірі серед дитячо – юнацьких шкіл Львівщини.
Після закінчення школи разом поступили навчатися фаху «монтажник радіоапаратури і приладів» у міське профтехучилище №5 (тепер – професійний ліцей). Щоправда, потім ми працювали на різних підприємствах, зокрема, я на заводі «Сигнал», а Сергій – у сірчанокислотному цеху РДГХП «Сірка».
Згодом Сергій пішов служити у військо, а повернувшись, знову повернувся працювати на виробництво. Ми і надалі дружили, ділилися своїми планами. Через декілька років Сергій одружився, в молодого подружжя народилося двійко синів – старший Олег та на декілька років молодший Андрій. Тож мій вірний товариш зажив статечним життям сім’янина.
Минули роки, у країні відбувалися кардинальні зміни, суспільство протестувало проти проросійських політиків в українській центральній владі, які хитро прагнули повернути Україну у лоно кремлівського режиму. Ми активно підтримували зміни, зокрема, як більшість українців, брали участь у Помаранчевій Революції, згодом Революції Гідності. Відтоді у суспільстві відчувалася тривога, бо путінська кліка з весни 2014 року вирішила приборкати обраний курс нашої держави до демократії та європейських цінностей. Невдовзі путінська влада, яку влучно назвали рашистською, постановила собі за мету «остаточно вирішити українське питання», як колись нацистська Німеччина мала намір вирішити «єврейське питання», що означало геноцид цілого народу.
24 лютого 2022 року розпочалося віроломне російське вторгнення, метою якого є знищення України як держави, так і українців як етносу. Вже в перші дні агресії русня нещадно зачищала фізично мирне українське населення, а їхні злочини мали усі ознаки геноциду. Відповідні міжнародні інституції відкрили з даного приводу кримінальне провадження проти російської імперії.
Даруйте за такий відступ, але вважаю, що це не зайво нагадати, щоб усвідомити, яка страшна небезпека нависла над нашою державою та нашим народом. Тому низький уклін усім, хто став на захист Вітчизни. Один з них – мій друг Сергій Кащак. Добровільно зголосившись мобілізуватись у березні 2022 року, він був призваний у ЗСУ, служив у батальйоні військової частини А5001. Сергій часто спілкувався зі мною у месенджері , повідомляв про військові будні, щоправда, не згущував фарби, а розповідав якось поміж іншим, здебільшого цікавився, як мої справи в тилу, що нового в Новому Роздолі. Це було якось так буденно, немов він не війні, де можна кожної секунди загинути від різних видів смертоносної зброї, а у якомусь відрядженні. Таким він вже був – стриманим, вірним і нікому не хотів спричинити негативних емоцій.
Як дізнався з повідомлення Новороздільської міської ради, 20 травня Сергій помер в населеному пункті Межова Дніпропетровської області дізнався. Співчуваю непоправному горю його матері, братові, дружині Зоряні та його сім’ї, зокрема, синові Андрію, який за прикладом батька після строкової служби у війську підписав контракт на службу в ЗСУ».
Під час Чину похорону вдалося хвилю – другу по спілкуватися з Андрієм Кащаком, за що йому щиро вдячний, бо в такий сумний момент відбувалася наша розмова…
Отже, Андрій, як і тато, навчався у СШ №1, а згодом у Новороздільському професійному ліцеї №5. Як згадує, у виховному процесі дітей батько відзначався стриманістю, намагався, як міг, терпеливо пояснити усе, про що запитували допитливі сини. Але він не був ні суворим, ні несправедливим. Був дітям радше як батько і друг в одній особі. Також дітям подобалося, що їхній батько запросто може щось їм змайструвати, взяти з собою у ліс, розповісти про лісових звірів, загалом про природу. А ще він брав їх із собою у село Долішнє, щоб допомогти бабусі Галині по господарству. Був працьовитим і дітей привчав цінувати і поважати працю. Андрій гордився своїм батьком.
У віці 18 років, за декілька літ до широкомасштабного російського вторгнення, Андрія призвали на строкову службу у військо. Буквально перед агресією орків він підписав контракт із ЗСУ, невдовзі за власним бажанням був переведений із Львівської військової частини ближче до східних кордонів держави, бо відчував якусь внутрішню потребу. А коли вторгнення розпочалося, то Андрій, знову ж таки за власним бажанням, перевівся в Третю окрему штурмову бригаду, слава про доблесть якої долинає і до наших країв.
До слова, у широкомасштабну російсько – українсьську війну Андрій та його батько Сергій вступили майже одночасно – на початку весни 2022-го. Звісно, часто у паузах між фронтовими буднями та клопотами спілкувалися по «своєму» зв’язку у месенджері. Підтримували один одного і раділи нагоді погомоніти, і подумки молилися один за одного. Як зізнався Андрій, від цього він відчував внутрішню гордість, бо вони вдвох – батько і син – стали зі зброєю на захист Вітчизни.
І ось сталося непоправне. Відтепер Андрій вже «один у полі воїн», без батька…Та хіба один? Вони надалі вдвох, тільки у різних вимірах. І батько з високостей разом із сином – воїном і надалі лупашитиме клятих ворогів. А ще з Андрієм його бойові побратими, які люто мститимуть російським нелюдам за смерть батька їхнього бойового товариша.
Слава і честь Воїну Сергію Кащаку!
Іван БАСАРАБ
