Про це йдеться у повідомленні на сторінці “50Plus” у Facebook:
Він любив ніч. У цей час, коли місто засинало, а вулиці звільнялися від денного гамору, він сідав за рояль і творив. Його музика була голосом часу, мелодією, що торкалася сердець. Він любив «Бітлз» і українську народну пісню, любив життя – щиро і віддано. А ще він любив Львів, де кожен камінь бруківки знав його ім’я.
Ігор Білозір з’явився на світ 24 березня 1955 року в невеликому галицькому містечку Радехів. Його дитинство минало в атмосфері музики – мати співала у церковному хорі, батько керував хоровим колективом. Мелодії линули в їхній дім, і маленький Ігор із захопленням всотував у себе цей світ звуків, що згодом стане його життям.
Його шлях у музиці розпочався у Львівській консерваторії, де він навчався на диригентсько-хормейстерському факультеті, а пізніше вступив на композиторське відділення. Але справжня історія розпочалася у 1977 році, коли він створив ансамбль «Ритми Карпат», який за два роки перетворився на легендарну «Ватру». Саме цей колектив приніс Білозору справжню славу.
На початку 1980-х років «Ватра» стала одним із найвідоміших музичних гуртів не лише в Україні, а й у всьому Радянському Союзі. Ансамбль виконував авторські композиції Білозора та обробки народних пісень. Його стиль був унікальним: поєднання українського мелосу із західною поп-музикою, вплив «Бітлз» і «Пінк Флойд» на гармонію і звучання.
Хто не пам’ятає «Пшеничне перевесло», «Коханий», «Світлицю» чи «Перший сніг»? Ці пісні стали справжніми хітами, вони звучали всюди – на весіллях, концертах, у радіоефірах. Вони несли душу українського народу, його лірику, біль і надію.
«Ватра» гастролювала по всьому світу: від Сибіру до США, від Польщі до Канади. Вони виступали для солдатів в Афганістані, співали для ліквідаторів у Чорнобилі. Це була музика, що йшла з серця і знаходила відгук у кожному, хто її чув.
Але талант і популярність завжди дратували радянську владу. Його творчість критикували за «надмірну національність», деякі пісні забороняли, обмежували гастрольну діяльність. Він двічі втрачав посаду керівника «Ватри», проте завжди повертався.
Його пісні були більше, ніж просто музикою. Вони були символами свободи, голосом народу, що боявся говорити вголос, але співав пісні Білозора. Його творчість часто порівнювали з Володимиром Івасюком – ще одним великим українським композитором, чия доля теж обірвалася трагічно.
Ігор Білозір пішов надто рано. 8 травня 2000 року в львівській кав’ярні «Цісарська кава» між ним і групою молодиків, які слухали російську попсу, спалахнув конфлікт. Їх дратувало, що Білозір і його друзі співали українські пісні. Словесна перепалка переросла в бійку. Його жорстоко побили, і він впав у кому.
28 травня 2000 року, не приходячи до тями, Ігор Білозір помер у лікарні. Йому було лише 45 років. Його загибель сколихнула всю Україну, викликавши хвилю народного гніву.
Його похорон у Львові став подією, що нагадувала народний траур. Тисячі людей вийшли на вулиці, аби провести в останню путь людину, яка стала символом української музики. Його труну несли через центр міста, а над Львовом лунали його пісні.
Ігоря Білозіра немає з нами вже понад 20 років, але його пісні живуть. Вони звучать у нових аранжуваннях, у виконанні нових поколінь артистів, але завжди зберігають той особливий стиль, ту щирість, яку вкладав у них автор.
Його творчість – це більше, ніж музика. Це історія цілого покоління.
