Давня українська поговірка гласить «Друзі пізнаються в біді». За одинадцять років війни в Україні, за три роки повномасштабної агресії російського окупанта Україна пізнала істинні дружні держави і недругів.
Безмежна вдячність, низький уклін нашим воїнам-захисникам, ЗСУ, які у важких умовах вистояли у кривавому бою, давши гідну відсіч московському агресору, спопеливши його задуми та плани знищити Україну як державу та її народ як Націю.
Вчинений геноцид над людяністю росією – державою-терористом засудили десятки європейських держав, держав за океаном та багатьох куточках земної кулі. Свідченням масового терору є сплюндровані та зрівняні із землею сотні міст та сіл на українській землі, тисячі невинно убієнних жертв серед цивільного населення, в тому числі і діти. Цей дикунський варварський витвір росії в 21 столітті можна порівняти з періодом монголо-татарських навал в Україні в 13-14-х століттях.
Військові злочини проти мирного населення України сколихнули весь цивілізований світ, який нарешті усвідомив, що таке росія без облудної маски та брехливої пропаганди. Тому багато держав Європи і за океаном об’єдналися навколо України, допомагаючи зброєю, коштами, щоб зупинити московську пошесть, яка іменувала себе «другою армією світу», яка несе загрозу не тільки Україні, але й державам Європи.
У важкій боротьбі належне місце необхідно віддати народу України, її збройним силам, які в усі періоди визвольної боротьби самовіддано з посвятою відвойовували волю, національну гідність та Незалежність свого народу у боротьбі з багатьма поневолювачами, в т.ч. з тим же багатовіковим російським ворогом в усіх періодах його державних устроїв, від царизму до путизму.
Багаторічна війна для України – це щоденні болючі втрати своїх кращих синів та дочок, мирного населення в час ракетних та авіаційних бомбардувань, страждання матерів по втраті своїх дітей – воїнів і загиблих під завалами розбомблених будівель. Сьогодні мабуть як ніколи український народ, ставши монолітною стіною, рішуче захищає Соборність Української Держави, її Незалежність від посягань російського імперіалізму. Про це свідчить бойовий дух українського воїна та військові досягнення на передових ділянках фронту, блискуча операція у Курській області. Тільки військова злагодженість наших воїнів, їх стійкість, гордість за свою країну дає результат – перемоги над переважаючим в чисельності московським окупантом. Вагому підтримку українським воїнам на фронтах надають українці, самоорганізувавшись у волонтерські групи, громадські організації, проводить гігантську роботу, щоб допомогти нашим воїнам на фронтах та приблизити нашу перемогу. Про це свідчить і невпинна праця волонтерських організацій нашої Новороздільської громади.
Свого роду волонтерський хаб Новороздільської громади діє у с. Берездівці і курує його староста Дмитро Сапіга. Постійно гуманітарна допомога збирається стараннями мешканців громади, друзів з-за кордону, долучаються спонсори і меценати – і направляється в усі куточки України, зокрема у Музиківську громаду Херсонської області (неодноразово), мешканцям Білозерської громади на Херсонщині, які були евакуйовані до Миколаївської області, медичним закладам Харкова! Нещодавно у рамках проекту “ВІЛЬНІ РАЗОМ” Львівщину відвідав радник та помічник голови Херсонської ОВА Андрій Пасічник, який відвідав Новороздільську ОТГ, яка від початку повномасштабного вторгнення допомагає херсонцям та Херсонщині гуманітарною допомогою, громадам та ВПО. Постійно оголошуються збори на автомобілі та різні необхідні речі для військовослужбовців нашої громади, кошти на які збирають донатами і зборами на різних мистецьких заходах, ярмарках тощо. І на цьому невидимому волонтерському фронті у тилу «працюють» тисячі мешканців громади.
* * *
В одній із своїх статей про повстанця УПА, політв’язня сталінських ГУЛАГів Івана МРУКА, уродженця с. Горішнє, про народну підтримку української повстанської армії в період 40-50-хх років, про атмосферу взаємної допомоги політв’язнів-українців та політв’язнів народів балтійських держав під час перебування в концлагерах та на засланні є слова І. Мрука: «Ми жили як одна родина, немов брати і сестри, кожен готовий був допомогти один одному чи поділитися із слабшим кусочком хліба, чи допомогти у виробітку денної норми, підтримати душевно виснажених працею та голодом. Нас усіх об’єднувала наша свята боротьба за національну ідею, тюремні роки боротьби за вижиття, пам’ять про болючі втрати наших побратимів та подруг, які не раз з’являлися нам уві сні». Мабуть, сповідь св.п. Івана Мрука, повстанця УПА на псевдо «Сергій», як і його сотні тисяч побратимів, здатні до глибини душі відчути лише ті, хто випив ту чашу сповна.
У сьогоднішній час глобальної війни – це воїни-захисники України, які перебувають в окопах пліч-о-пліч та готові в будь-яку хвилину підставити плече допомоги один одному у важких битвах з тим же російським окупантом.
Наведу один із прикладів. 7 липня 2024 р. внаслідок ракетного обстрілу на Сумщині загинув мій племінник, командир 4-ї самохідної артилерійської батареї, капітан ЗСУ Зеновій ВЕРЕС, лицар Срібного Хреста, уродженець с. Станківці. З усіма почестями тіло новітнього Героя зустрічала Новороздільська громада на Алеї Героїв – рідні загиблого, багаточисельна громада міста, місцева влада, духовенство. Після молитви кортеж із загиблим вирушив до його рідного дому у Станківцях. Дорогою Героя супроводжували сотні жителів сіл Берездівці, Тужанівці, Станківці, вийшовши обабіч дороги з національними прапорами, встеляючи дорогу квітами, запаливши лампадки, зберігаючи традицію козацького періоду, стаючи на коліна, з глибоким сумом віддаючи пошану убієнному. Провести в останню земну путь свого командира приїхало багато його побратимів, уродженців Кіровоградщини, Житомирщини, Львівщини та ін. областей України. Один із них, лейтенант Дмитро Бруцький, командир взводу із Житомирщини.
З того часу минуло більше півроку. Нещодавно зателефонувала мати загиблого Зеновія Вереса, сестра Оля, повідомила, що приїхав побратим покійного сина Дмитро Бруцький. Зустріч на могилі двох побратимів зворушила усіх присутніх, коли після молитви командир взводу лейтенант Бруцький по команді струнко під козирок військової честі давав звіт своєму командиру 4 батареї, капітану на позивний «Молот» Зеновію Вересу про бойовий шлях свого підрозділу в боях у Курській області.
Далі дорога прямувала в Новий Розділ до Алеї Героїв, де біля портрету загиблого Зеновія змовили молитву. Тут автор подарував воїну Дмитру Бруцькому та матері новітнього Героя Володимира Шведа пані Ользі, невтомній волонтерці, яка втратила єдину дитину, книгу «Зродились ми великої години…» про героїчну боротьбу воїнів ОУН-УПА в 30-50-х роках у нашому краю.
Дмитро розповів, що після боїв на Курщині їх бригада перебазувалась на Харківщину, отримавши короткочасну відпустку. І він приїхав на могилу свого командира, а завтра вирушить до батьків на Житомирщину. Почуте вразило. У думці я запитував себе, як розцінити величний поступок вшанування світлої пам’яті юним офіцером ЗСУ. Почуттям високої патріотичної свідомості? Вірністю своєму військовому обов’язку? Незламності братерського духа? Чи може вище, світліше, що породила в його душі війна і яке нам не осягнути у тихому запіллі?
Під вечір я приїхав у Станківці до сестри Ольги, щоб поспілкуватись з Дмитром перед його від’їздом – і побачив неочікувану картину. Дмитро з матір’ю полеглого Зеновія були у сусідів в родині Стефанії Швед. Коли я зайшов у хату, то побачив багато людей – і юнаків шкільного віку, і поважних старших людей, знайому мені сім’ю Григорія та Марії Лівих й інші, а за столом з ноутбуком сидів Дмитро Бруцький та коментував сотні фотографій бойових епізодів свого підрозділу на Луганщині, Донеччині, Сумщині, під час військової операції на Курщині. На багатьох фотографіях зафіксовано будівництво укріплень під розміщення гармат та їх маскування, підземних бліндажів для воїнів, спорудження місць для зберігання боєприпасів На моє запитання молодий лейтенант уточнив, що роблять все своїми руками за допомогою лопат, сокир, бензопил, бо з досвіду відомо: чим глибше вкопатись, тим надійніше для збереження життя.
З особливим почуттям поваги Дмитро характеризував своїх побратимів, які пройшли не один бій під командою смілого, на жаль, загиблого командира 4-ї батареї Зеновія Вереса, відзначаючи їх монолітню взаємну дружбу, підтримку та злагодженість, мужність та хоробрість в бою.
На одному з фото ми побачили воїна, що заряджав гармату, уже не молодого по віку, з втраченим оком. Дмитро розповів – це побратим Павло, в бою отримав поранення, був відправлений на лікування, на жаль, око врятувати лікарям не вдалося, одужавши, воїн повернувся у бойовий стрій до своїх побратимів, бо, як пояснив, по-іншому поступити не зміг у такий важкий для України час. До двох годин присутні уважно слухали зважену розповідь бойового командира ЗСУ про нелегку боротьбу українського воїнства, де іноді не вистачає боєприпасів та так потрібно нової сучасної зброї для бойової артилерії.
На завершення зустрічі усі присутні висловили Дмитру щиру вдячність за приїзд, зустріч та спілкування, за пам’ять про побратима Героя Зеновія Вереса. Побажали Дмитру та його воїнам здоров’я, якнайшвидшої Перемоги та миру.
Додому я їхав із спокійною душею, сповнений гордістю за наших мужніх захисників, з впевненістю, що маючи таких доблесних воїнів, ніякому московському варвару ніколи не здолати наш український волелюбний народ.
Зіновій ГОРІН
