На жаль, підтвердилося… Військовослужбовець новорозділець Петро МОРОЗ повернувся додому на щиті після року пошуків.
Воїн загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області ще 23 липня минулого 2023 року. Весь цей час вважався безвісти зниклим. Хоча родині побратими сказали про загибель їх сина і брата. Просто тіло вдалося ідентифікувати через рік, і рівно на річницю загибелі, 23 липня уже 2024 року, сестрі зателефонували про знайдені останки Героя.
Повернувся Петро додому на щиті 19 серпня, 20 серпня відбувся похорон Воїна. 19-20 серпня було оголошено Днями жалоби за загиблим воїном на території Новороздільської громади.
Народився Петро 17 липня 1972 року у Новому Роздолі, де і зростав, навчався у Новороздільській школі №5. А далі поїхав студентом до Києва, як і його сестра. Тож батьки жили завжди в очікуванні своїх дітей і розраховували на підтримку сина у старості. Мама, Людмила Петрівна, багато років працювала вихователем у Роздільському будинку-інтернаті, тато – Андрій Зеновійович – на сірчаному підприємстві, а ще був практично професійним футболістом, багаторічним гравцем і тривалий час капітан футбольної команди «Хімік».
Петра ж, непосидючого і активного, доля кидала по світу – працював у Києві, згодом – на нафто- і газопроводах у росії, висококваліфікований зварювальник, тож без роботи ніколи не був, з початком російсько-української війни у 2014 році повернувся знову до Києва.
У перші дні уже повномасштабної війни, 24 лютого, сім’я сестри Наталі виїжджала із столиці, кликали і Петра. Але він вже стояв у довжелезній черзі під військкоматом. Першого дня видали хіба автомат, ні одягу, ні їди ще не мали. Волонтери їм їсти приносили, деяке спорядження, потім вже направили на навчання. Тож Петро з першого дня став воїном ЗСУ.
Був у Бахмуті, спершу мав поранення ноги, згодом – поранення руки. Після чергової реабілітації рідні просили перевестися на службу вже не «на нулі», бо ж поранення і вік давалися взнаки. «Ну, ще цей раз піду, – задумано сказав. І пішов …. назавжди.
«Ми знали, що він загинув, – оповідала сестра Наталя. – Хоча все одно надіялися: а раптом, може, в полон потрапив. Не тіште себе надією, натомість твердили побратими. Мамі довго не наважувалися сказати… Дуже важко перші місяці було, а тепер як новий виток болю. Хоча, все ж – буде рідна могилка, де можна прийти помолитися, поплакати, «поговорити» мамі з сином..».
Сестра довго і наполегливо телефонувала по моргах, по спеціальних бригадах, які займаються знайденням тіл, просила навіть координати вказати, де загинув брат, думали, після закінчення війни поїдемо і по вказаних координатах будемо самі шукати, але сказали: координати можна буде тільки після закінчення війни отримати. А на саму річницю загибелі зателефонували синові Андрію, мовляв, є співпадіння по ДНК, яке він і здавав.
Довгий шлях… але Петро повернувся додому… На щиті! Як справжній воїн!
Син Андрій Мороз, високий статний продовжувач роду, студент Львівської політехніки, говорить про тата з гіркотою непоправної втрати: «Я його любив, поважав, він був для мене прикладом приклад мужності, таким, яким має бути справжній чоловік. Навіть та його дія – з перших днів приєднався до ЗСУ, хоч не служив, хоч і був старший, а згодом мав два поранення. Він завжди повертався до побратимів. Казав: я не можу по іншому. Так, іноді нарікав на тих, хто «косив» від служби, але в подробиці ніколи не вдавався, та й взагалі про війну розповідав мало, це була така собі закрита тема».
Так склалося, що Андрій мешкав з бабусею і дідусем у с. Молодинче з-під Ходорова, але зустрічався з атом завжди, коли той приїжджав до Нового Роздолу, разом часто їздили – то в Київ, то в гори, навчав сина намет розкладати, багаття запалити. А найбільше – свого улюбленого заняття – рибалки. Петро був затятий рибак. Навіть на війні, у недовгі хвилі відпочинку, побачивши ріку чи будь-яку водойму, майстрував вудочку і – на рибу. А потім і фото з уловом і обов’язково з усмішкою, мовляв, день вдався.
Похоронили Петра Мороза на Алеї Героїв у Новому Роздолі на малехівському цвинтарі.
У воїна залишилися мама й тато, син Андрій, сестра Наталя з родиною.
Віра ВЛАСЮК
