Відгуки про новороздільця, який вражав ближніх своєю відкритістю, привітністю, високопрофесійністю, був вірним другом, зразковим сім’янином і батьком, Воїном без страху і догани…
Дружина МАР’ЯНА:
– Як не дивно, а до нашого знайомства із Сергієм, до певної міри, спричинилася….художня самодіяльність. Отже, після закінчення навчання у школах – я в СШ№2, а Сергій – у СШ№5, – ми навчалися у СПТУ-5. І відвідували гурток художньої самодіяльності, яким керувала викладачка «Народознавства» Оксана Павлівна Єсауленко. Додам, що у профтехучилищі ми вчилися і відвідували гурток у різний час, оскільки я на 6 років молодша за Сергія. Після завершення навчання я отримала запрошення працювати бухгалтером у одному з міських торгових підприємств, а Сергій після служби в ЗСУ вже почав час від часу їздити на заробітки в Чехію. Одного разу його зустріла Оксана Павлівна, як завжди зраділа і сказала, що він був зразковим учасником художньої самодіяльності, коли вчився в СПТУ-5, а потім додала, що в неї в гуртку також була активна учасниця , тобто я. А дізнавшись, що в нього немає дівчини, спиталася, чи він не проти познайомитись зі мною. Мовляв, як колишні гуртківці, ми знайдемо спільну мову. Сергій був не проти, тож одного листопадового дня 1998-го року Оксана Павлівна таки нас познайомила. З того часу ми почали товаришувати і зустрічатись. Мені було 18-ть, Сергію – 24, удвох нам було цікаво і легко, до речі, згадували всілякі історії, коли займалися у гуртку художньої самодіяльності. До речі, Сергій мені видавався наче ровесником, був відвертим, радісним, жартівливим. І водночас бачила в ньому інші риси – відповідальність і самодостатність. А ще мені подобалися його знаки уваги, які проявлялися не тільки у даруванні квітів, а й у інших проявах. Одне слово ми покохали одне одного, вже потім Сергій казав, чим я його захопила, зокрема, і схожими з його рисами характеру.
В червні 1999-го Сергій запропонував мені руку і серце, я відповіла згодою і взаємністю. Невдовзі ми одружилися. В нас двоє прекрасних синів.
КОРЕСПОНДЕНТ: А хто вибирав імена, бо інколи це викликає у молодих батьків суперечки?
– В нас таких ситуацій не виникало. Пригадую, коли мене відвезли народжувати у пологове відділення Львівської обласної лікарні, то Сергій, очікуючи цієї миті, у хвилюванні гуляв вулицями міста. У центрі йому дуже сподобався пам’ятник королю Данилу Галицькому. От він і вирішив, якщо народиться син, пропонувати мені назвати його таким іменем.
Так, власне, і сталося. З іменем молодшого сина, який на 7 років молодший від Данила, теж проблем не виникало. Вирішили назвати його Захаром на честь головного героя однойменної повісті Івана Франка.
КОР.: У який час Сергій пішов служити до війська, коли почалася широкомасштабна російська агресія?
-Дуже добре пам’ятаю цей день – 11 березня 2022 року з військкомату його з іншими новобранцями відправили на Яворівський полігон. Через два дні, 13 березня, туди прилетіли російські ракети за «наводкою» зрадника, загинуло 34 особи. Вже наступного дня групу військовослужбовців, якій був Сергій, відправили навчатися на схід. Відтоді, пройшовши вишкіл, Сергій захищав Україну від ворогів. Коли спілкувалися по – мобільному чи у соцмережах, Сергій завжди казав, «що все нормально», більше розпитував про мої справи, роботу, синів, друзі, рідні.
КОР.: До речі, у похоронній процесії дізнався від Вашого однокласника та кума Юрія, що син Данило зібрав необхідну доволі значну суму, аби придбати батькові тепловізор…
-Була така історія. Як зазначала вище, Сергій у розмовах з нами з фронту ніколи не скаржився, але ми йому дещо відправляли – тактичні рукавиці, окуляри, наколінники. Одного разу Данило запитав батька, чи у їхньому підрозділі сучасні тепловізори. Коли почув у відповідь, що у другому відділенні, де батько був командиром, є один прилад, але дуже старий, то син, який навчався на ІІ курсі НУ «Львівська Політехніка», розповсюдив у соцмережах оголошення з проханням про збір коштів на придбання тепловізора для підрозділу, де служить батько. І знаєте – за два дні була зібрана чимала сума, за яку і було придбано тепловізор. Завжди буду вдячна усім, хто долучився до збору – друзям, знайомим, родичам. А також о. Івану Рибку, який погодився доставити із волонтерами тепловізор Сергієві. До речі, до пакунка з тепловізором отець Іван додав ще і берці та смаколики. Сергій дуже дякував синові та усім, хто давав кошти на важливий на фронті прилад. Бійці його підрозділу користувалися на позиції кожних дві години. До речі, Сергій залишив тепловізор бойовим побратимам.
КОР.:На жаль, восени Сергія було поранено…
– Так, 17 жовтня 2022 –го він отримав важке поранення біля населеного пункту Кліщївка на Донбасі, зокрема, мінно – вибухову травму, вогнепально – осколкове рикошетне поранення, відкриту черепно – мозкову травму та забій головного мозку. Спочатку його життя рятували медики у військовому госпіталі ім. Мечнікова у Дніпрі, коли Сергію трохи полегшало, він попросив перевести його Львівський госпіталь, аби бути ближче до нас. Коли оклигав ще більше від поранень, Сергію було надано 30-денну відпустку. А вже в лютому 2023-го медики ВЛК визнали мого чоловіка непридатним до військової служби за станом здоров’я.
8 січня 2024-го стан здоров’я Сергія різко погіршився, медики виявили ознаки онкологічної хвороби. Останні 10 днів Сергія медики рятували у лікарні Святого Миколая у Львові, що на вул. Пилипа Орлика. Я була з ним до останнього подиху… Я із синами буду з ним завжди, як і він з нами…
Ярина ЯЦЕНКО, міський голова :
–Ми часто сподіваємося і кажемо, що початок нового року несе нам надію. Але цей сумний січень 2024-го року, на жаль, приніс нашій громаді вже п’яту смерть військовослужбовців, які загинули в обороні України.
За період від Різдва ще три сім’ї отримали звістки про рідних воїнів із формулюванням – зник безвісти. І відтоді вони живуть в стані між страхом і надією.
Сьогодні вшановуємо воїна Сергія Дзьобу, який покинув цей світ через важку недугу, але залишив свій особистий внесок у справу нашої перемоги.
Сергій був мужнім військовослужбовцем, який з честю і сумлінно виконував свій військовий обов’язок на передових лініях фронту. Був поранений, але тоді медикам вдалося зберегти йому життя. Сергій пройшов курс лікування і реабілітацію, що дало можливість ще трохи побути з родиною. Був добрим батьком і особистим прикладом для двох своїх синів. Але хвороба виявилася невблаганною.
Посттравматичний синдром є ще одним складним викликом війни. Це те, з чим має навчитися суспільство і ми, як громада.
На жаль, перенесені стреси, важкі хвилювання, все, що відбувається там, на передовій, розхитує ментальне і фізичне здоров’я воїна і людина як оголений нерв, стає надто вразливою. Як наслідок, ми чуємо важкі діагнози, загострення хвороб чи то набутих військовослужбовцем, чи то спадкових, та страшні звістки, коли ворог дістає вже не кулею на передовій, а тут, вдома, коли вже здавалося б почуваєшся у відносній безпеці.
Шановна громадо, ми з вами маємо бути джерелом підтримки, сили і тепла для родини Сергія, його дружини, синів Данила та Захара та інших родин наших полеглих за Україну воїнів. Пам’ятаймо також, що найважливішим є продовження боротьби з ворогом і всіляка підтримка наших хлопців на передовій.
Вічна слава Воїну Сергію Дзьобі.
ОЛЕКСАНДР, приятель Сергія Дзьоби з дитинства, військовослужбовець ЗСУ:
Я добре знаю Сергія, можна сказати, все життя. Хоча і навчалися у різних школах, проте в дитинстві ми та ще декілька друзів з нашої компанії часто зустрічалися, спілкувалися на рівні свого віку та знань різні теми, затівали всілякі ігри. А також, звісно, коли виникали суперечки із хлопцями з інших гуртів, разом відстоювали свою правоту за принципом «Один за всіх – всі за одного». Нам це із Сергієм непогано вдавалися, адже займалися спортом, відвідували спортивні секції.
Коли подорослішали і кожен з нас почав шукати своє місце в житті, професію до душі, аби самореалізуватися, ми зустрічалися вже не так часто – я навчався в художньому училищі, а Сергій у п’ятому профтехучилищі. Але щиро раділи навіть малій нагоді поспілкуватися, бо, знаєте, дитяча дружба безслідно не зникає.
Невдовзі після широкомасштабної агресії російських я вступив до лав ЗСУ, відтоді з побратимами вже понад півтора року б’ємо ворогів на фронтах, куди скеровують наш військовий підрозділ 63-тьої ОМБр. Знаю, що і Сергій пішов виконувати свій військовий обов’язок в квітні 2022 року. Як кажуть, разом дружили, разом воюємо, хоча і у різних військових бригадах. Гм…тепер правильніше сказати «разом воювали», бо ж Сергій після отриманого у бою поранення був звільнений від служби в ЗСУ.
І, мабуть, так було десь вище передбачено, що Сергій відійшов у Вічність у той час, коли я знаходжуся у Новому Роздолі у відпустці. І ось сьогодні проводжаю побратима у останню земну путь Хоча розумію, що ця війна аж так швидко, як дехто собі з цивільних вважає, не завершиться, що і надалі гинутимуть воїни, проте до цього ніколи звикнути неможливо.
Як друг, як військовослужбовець, відчуваю особливий біль втрати близької людини. Сергій був завжди відкритим, усміхненим, приязним і готовим допомогти тому, хто цього потребував. Одне слово, не стало світлої людини…
Подружжя Наталя і Степан КОПИЧИНИ, найближчі друзі :
Ми дуже близькі друзі, а познайомилися років з 15 тому. Нам надзвичайно шкода, що такі добрі, душевні, щирі люди, а таким завжди був Сергій, відходять у вічність. Пройшовши місяці боїв і зіткнень з ворогом, отримавши надважкі травми, а згодом – складний курс лікування, але не переживши наслідків поранення – невиліковну хворобу, Сергій відійшов у Засвіти. Так боляче це усвідомлювати – і нам, і його молодій дружині Мар’яні, синам Данилу та Захару. Щирі співчуття. Кріпіться…
