Поспішаючи під дощовою мрякою до храму УГКЦ Різдва Пресвятої Богородиці на Чин похорону Воїна Сергія Дзьоби, наче відчував поряд із собою його ….присутність. Сергій зринав у споминах ще з тих часів, коли ми познайомились. Декілька фрагментів з’являлися перед очима по декілька разів і викликали тихий усміх і підкочування клубка до горла, що збивав подих і ходу. Це були “картинки” першого знайомства, що відбулося років з десять тому, коли хтось із знайомих порадив Сергія як майстра – золоті руки. От я його і запросив у свою “хрущівку” на 9-му кварталі, аби він трохи підремонтував балкон і “обшив” його зсередини білим пластиком. І найперше, що кинулося у вічі, коли знайомилися, це Сергієва якась особлива ввічливість і його особлива вимова та інтелігентність. Це так вражало.
Вже згодом під час спілкування Сергій розповів, що його матінка вчить школярів англійської мови, а батько працює у правоохоронних органах районного управління поліції (можливо, тоді це ще була міліція – не пригадаю). Виявилося, що я знаю його батька Івана, до речі, позірно спокійного і приязного. Як на мене, бачити людину такого характеру у цих органах було певною дивиною. Мабуть, читач мене розуміє.
Про матусю Сергія, яка відійшла у Вічність навесні минулого року (тато Сергія помер ще раніше), і говорити не доводиться – вчителька за усіма параметрами – і поставою, і одягом, і навіть окулярами, і вимогливістю до учнів. Утім, як мені казали, доволі поблажливою, бо ж не усі можуть бути відмінниками.
А от Сергій, окрім згаданих вище рис, що мене вразили, запам’ятався також своєю бесідою і судженнями. Він говорив переважно лаконічно, а коли я аж надто цікавився, як це він так легко виконує свою роботу, то він докладно ділився своїми “секретами”. А от про поточні події, які відбувалися в Україні, Сергій не надто висловлювався, пояснюючи, що “предмет розмови” треба знати докладніше, а потім судити. Аби не виглядати аж таким експертом, додавав, що він декілька років працював у Чехії, тому, можливо, прогавив “нитку подій”, тож поки що з усім розбирається. Ну, просто англієць якийсь! Ні, Сергій українець від крові і кості. Але інтелігентний, але мудрий. Я в нього, зізнаюся, таки дечого у цьому сенсі навчився.
А ще Сергій Дзьоба був порядною людиною, зичливою і обов’язковою. Тому з гордістю і готовністю пішов виконувати свій військовий обов’язок. Як зазначила у прощальному слові міський голова Ярина Яценко: “Сергій був мужнім військовослужбовцем, який з честю і сумлінно виконував свій військовий обов’язок на передових лініях фронту. Був поранений, але тоді медикам вдалося зберегти йому життя. Сергій пройшов курс лікування і реабілітацію, що дало можливість ще трохи побути з родиною. Був добрим батьком і особистим прикладом для двох своїх синів. Але хвороба, посттравматичний синдром виявилися невблаганними…”
До речі, і як сім’янин Сергій був зразковим. Познайцомившись в гуртку художньої самодіяльності СПТУ №5, у якому навчався, із дівчиною Мар’яною, яка навчалася у профтехучилищі бухгалтерської спеціальності, Сергій невдовзі “по вуха” закохався, утім, це була взаємна пристрасть, тож невдовзі вони створили сім’ю. У щасливого подружжя народилося двоє синів. Сьогодні я їх бачив на Чині похорону – справжні соколи, які підтримували матінку Мар’яну і мені збоку здавалося, що вони – її крила. Мабуть, що після відходу батька – героя у вічність так і буде….
А ще мені дуже імпонувало, як Сергій звертався до мене якось особливо чи то офіційно, чи то урочисто: “Дядько Іван”, “Дядьку Іване”. Причому без натяку на іронію, а реально шанобливо. Це мені додавало значущості, проинаймні, в очах дружини.
Ну що ж, навіялися такі спогади і слова у сьогоднішній день Чину похорону. Докладніше післяслово про Сергія Дзьобу у відгуках друзів та близьких буде надруковано у наступному числі газети.
А поки що: прощавай, світлий чоловіче і світлий воїне Сергію. “Дядько Іван” дякує долі, що звела нас за буденних обставин…
Іван БАСАРАБ
