Світлій пам’яті душпастиря, чия життєва доля тісно пов’язана з Новим Роздолом, який наперекір атеїстичній системі виховання «будівників комунізму», щиро вірив у Бога і відкрито про це говорив ще навчаючись у радянській школі, присвячується
Саме через глибокі релігійні переконання, прищеплені батьками, цей скромний уродженець Стільського так і не зміг у 70 – х роках після закінчення сільської 8-річки продовжити навчання у середніх школах Нового Роздолу. Привід, як на той час, був вагомий – адміністрація двох навчальних закладів, дізнавшись, що школяр відкрито зізнається, що вірить у Бога, одразу ж невдовзі позбавлялася допитливого сіроокого учня, який прагнув жити так, як заповідав Господь. Мабуть, Всевишній уподобав собі правдолюбного підлітка – тому так склалися обставини, що Василька Репіньовського після чергового достроково – примусового «завершення» навчання у одній із міських шкіл таки прийняли у Новороздільське ПТУ №6, зарахувавши в групу столярів, де якраз був недобір.
Згодом через декілька років Василь Репіньовський таки втілив непереборну дитячу мрію – вивчився і висвятився на священика. Відтоді він десятки літ правив у церквах декількох сіл регіону . І став широко відомим пастирем. Він випромінював світло віри, добра і зичливості до усіх, хто з ним спілкувався: розгубленим і слабкодухим вселяв впевненість, мудрим словом зміцнював духовні основи ближніх.
Зізнаюся, я – один із таких, хоча на життєвій дорозі ми не аж так часто стрічались. Але навіть нечисленні бесіди із душпастирем залишили в душі глибокий слід. І 12 квітня 2020 року, коли дізнався про відхід у Вічність отця Василька, і 13 квітня, коли відбувся похорон народного священика, у памְ’яті зринули спогади про спілкування із цією незвичайною особистістю, пастирем від Бога, який плекав і зміцнював віру у кожному , хто мав нагоду слухати його проповіді та розмисли про життя людське і повсякденну присутність у ньому Всевишнього, основи Віри, Надії, Любові.
І ці світлі миті, на щастя, викресали із закамарків пам’яті один важливий спомин про те , що отець Василько у далеких 70-х вчився у Новому Роздолі. І, мабуть, він був єдиним з тогочасних учнів, хто вголос, не боячись, говорив, що вірить у Господа Бога, Спасителя світу, Котрий вершить долі людські. І хто увірує в Ісуса Христа, того Він ніколи не залишить напризволяще. І за сю тверду віру сільський хлопчина чимало натерпівся, але був винагороджений. Бо все в руках Господніх – така істина Буття.
Власне, про це отець Василько щиро мовив у своєму виступі під час 50- річного ювілею Новороздільського ПТУ №6 (згодом ліцею), який відбувся 29 травня 2015 року, де він, як зазначено вище навчався і закінчив. За змістом і глибиною незламної віри юнака у Бога, яка дала йому сили і терпіння витримати гоніння і приниження, але не відректися від Ісуса Христа, це більше ніж промова, це, радше, проповідь. Проповідь про людину, яка не відреклася від віри Бога, свідчення про темні і світлі епізоди нашого атеїстичного радянського минулого, коли комуністична влада притлумлювала особистість та її право вибору і віросповідання. І тільки окремі порядні люди ( а у ПТУ №6 Василь Репіньовський зустрів саме таких) сприяли і підтримували віруючих людей. Саме на цьому світлому моменті темних часів акцентував свій виступ на 50-річному ювілеї колишній учень профтехучилища №6 отець Василь Репіньовський, який народився 6 вересня 1957 року, а відійшов у засвіти 12 квітня 2020-го.
На вшанування світлої пам’яті душпастиря, пропонуємо до уваги читачів згадану промову отця Василя Репіньовського, яка збереглася в редакційному архіві:
“ Знаєте, я дуже дякую Богу і тим людям з ПТУ №6, які у 1973 році зустріли мене біля училища і змінили мою долю. Отже, у 1973 році я закінчив 8-річку у с. Стільсько. І дуже хотів продовжувати навчання. Тож приїхав у Новий Розділ і подав документи у СШ№3. Там мене зарахували учнем 9-го класу.
Через два тижні після початку навчального року до мене на класній перерві підійшла класний керівник і каже, що мене викликає директор школи. Вже у кабінеті директор питає: Ти віриш в Бога? Я відповідаю: Вірую. Тоді він каже: Раз так, то я попросив би тебе, щоб ти в нас не вчився і перейшов до іншої школи. Відповідаю: Добре, як скажете.
Десь через 2 дні мене перевели у СШ№2. Провчився я там неповний місяць і моя класна керівничка зупинила мене в коридорі і так сумно каже: Тебе викликає директор школи. Відповідаю: Добре, вже йду. І дорогою до кабінету так собі думаю: напевно мене виключать і з 2-ї школи за віру мою. І ось я у директора, він каже: Слухай, мені прийшов лист, що ти фанат якийсь релігійний, дякуєш в церкві. Кажи правду. Відповідаю: Вірую, але ще не дякую, а тільки вчуся. Директор: То нам таких учнів не треба. Завтра ж забирай документи.
Через 2 дні я забрав документи і так сумно мені стало. Навіть не хотів їхати додому автобусом, а вирішив у Стільсько йти пішки – то десь понад 2 години ходу. Йду і думаю, а що ж я скажу вдома?..
Так в роздумах проходжу попри 6-те профтехучилище (тоді й не знав, що таке у місті є). Пригадую, такий дощ падав. Бачу під дашком при вході стоять три статечні особи, як дізнався згодом, це – Іван Михайлович Козловський, Василь Семенович Бойчук та Богдан Васильович Луців. От Іван Михайлович мене зупиняє і каже: Куди йдеш, хлопчино? Відповідаю: Додому, у Стільсько. Він знову: А що за папку тримаєш в руках? Я подумав і вирішив розказати правду. Всі троє уважно вислухали мою історію, а Іван Михайлович каже: А може, ти би в нас вчився? Я погодився. Вже в кабінеті Іван Михайлович подивився мої документи і каже: Бачу, ти добре вчився у школі. А зарахувати тебе можемо хіба у групу столярів, бо там бракує пару учнів. Я не заперечував. Так мене прийняли в 6-те училище. Знаєте, мені так було приємно, що так сталося, що вже маю що вдома сказати.
Отож вчуся, а в душі був такий страх, чи закінчу училище, а згодом і середню школу, бо в училищі за мною стежили – такий був час. Але я ніколи не боявся, бо я був віруючий, до церкви ходив відкрито, в церкві вже згодом і дякувати став.
Відразу після Нового Року, то були Різдвяні свята, на мене і в училище прийшов лист з відповідних органів. Але Іван Михайлович каже: Ти не переживай, училище закінчиш, а середню освіту здобудеш у СШ№.1. І порадив йти у вечірню школу.
Ви знаєте, так і сталося: закінчив 6-те училище, здобув середню освіту з відзнакою. Згодом – і духовну семінарію.
От чому, дорогі мої, я так поважаю 6-те училище і колектив. Дякую Богу, що так мене скерував. Від себе скажу, я став столяром, можу все по дереву робити. Але став священиком – і виконую свої обов’язки. І ще усім скажу: Вірте в Бога, Бог завжди підтримає тих, кому важко, Бог завжди скерує правильно!”
Іван БАСАРАБ
