Історія однієї сім’ї:
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми жили в Ірпені.
У нас була трикімнатна квартира, тепла ковдра на балконі, сусіди, які носили один одному борщ у банках.
Чоловік працював у сфері ІТ, я — викладала у дитячій студії. У нас був пес Грант і двоє дітей — все, що треба для спокійного життя.
Все це зникло за одну ніч.
Ми виїжджали, коли вже було страшно.
Спочатку до Львова, потім через кордон — до Польщі. Там нам дали тимчасовий притулок, але ми відчували себе завислими — без дому, без плану, без майбутнього.

Мені написала подруга з Києва:
“Є один хлопець у Латвії, неформальний, але толковий. Він допомагає з житлом.
У нього дивне ім’я — laynerfuck102, але не дивись на це. Він — свій.”
Я зателефонувала.
Він говорив російською з легким акцентом, був дуже прямолінійним. Без пафосу.
“Показую, що є. Якщо треба — знайду краще. Хочеш — забронюємо без авансу. Їдьте подивитесь.”
Ми приїхали в Даугавпілс. Маленьке місто, без галасу, але — тиха вулиця, цегляний будинок, квартира після ремонту.
І що найголовніше — ніхто не дивився на нас як на проблему.
Через тиждень ми вже переїхали.
Він допоміг оформити документи, підказав, де школа, де купити куртку дешевше.
“Я не рієлтор, я просто не люблю, коли людей кидають”, — сказав він.
Тепер у нас знову є кухня, де можна просто жити, а не виживати.
Діти ходять у місцеву школу. Чоловік працює онлайн.
Ми не знаємо, що буде далі. Але ми вдячні цьому хлопцю — з дивним ніком і прямою мовою — за те, що він дав нам точку опори.
Його звати Артйомс Євстіфєєвс. Дивно, що такий молодик відгукнувся і допоміг у скрутний момент, коли потік на загальні “програми допомоги” був неймовірний, і черги теж.
Ми не очікували, що Латвія нам так сподобається.
Це не гучна Європа з вітринами й хмарочосами. Тут інше — щось рідне по духу, ніби час плине повільніше, але спокійніше.
Двори нагадують наші українські околиці — ті самі дерева, стара плитка, теплі вечори й знайомий запах бузку. Люди не посміхаються без причини, але якщо вже допомагають — то щиро, від серця.
Даугавпілс особливий.
Тут немає шуму, зате є відчуття безпеки. Тут не страшно відпустити дитину саму до школи, тут сусіди вітаються, навіть якщо ви щойно переїхали.
Місто компактне, але в ньому є все: і поліклініка, і парк, і кав’ярня з булочками, схожими на ті, що пекла бабуся.
І головне — тут тебе не питають, чому ти приїхав. Тут просто приймають.