- долі людські
Дещо сумбурна розповідь спочатку здивувала, потім зворушила і врешті викликала бурю позитивних емоцій – яка ж потужна сила людського милосердя, дружби, взаємопідтримки.
Дзвінок з невідомого номера. Схвильований голос, розповідь, у якій перемішалися війна, евакуація, пошук рідних, Салтівка, Польща, Олена Михайлівна і Олена, туризм і любов до гір. На перший погляд: ніби просто дві жінки різних поколінь з однаковими іменами, яких доля деколи зводила… Як результат – міцна дружба, яка подолала відстані, втечу від війни, перипетії евакуаціі і навіть кордони…
Але внесімо ясність у розповідь про долі людські. Зателефонували мені як журналісту місцевої газети. З проханням знайти людину. Це був страшний 2022-й… І в такому проханні не було нічого дивного, лишень людська занепокоєність і щира турбота про ближнього додавала натхнення допомогти у пошуках. Допомогли нам працівники Управління соціального захисту населення, де формувалася «база» ВПО (внутрішньо переміщених осіб), а саме заступник начальника управління соціального захисту, начальник відділу соціальної підтримки пільгових категорій громадян та осіб з інвалідністю Олена Спас, яка знає чи не всіх поіменно.
Олена Михайлівна Сірик. Ще під час навчання у вузі в Харкові захопилася туризмом і це стало її стихією та її життям. Вона як дитячий інструктор з туризму зуміла привити свою любов до гір своїм учням. Вона передавала досвід і набуті за роки роботи знання, готувала інструкторів, надихала їх та й всіх навколо умінням робити свою справу з любов’ю, тією любов’ю, яка дала плоди.
Олена Голик. Також після навчання замешкала у Харкові. Одна з тих, кому дитячий інструктор з туризму відкрила красу гір. Оленина подруга Наталя якраз і була ученицею Олени Михайлівни, але вже й дорослі вони збиралися разом та мандрували гірськими стежками. Так долучилася до їх компанії і Олена. І ….закохалася безповоротно: як в гори, так і у невичерпний оптимізм та життєлюбність Олени Михайлівни: «Нам, мешканцям рівнинної Харівщини, невідомі були гірські краєвиди, тож численні розповіді, а ще більше поїздки – в Карпати, на Кавказ і в Грузію (ще в далекі 2011-ті роки), в Крим – стали справжнім відкриттям, щирим захопленням, яке переросло у дорослу любов до гір. На Драгобраті на Львівщині вперше на лижі стала. Олену Михайлівну вважала своєю подругою, і дуже цим гордилася, – продовжує Олена, – а коли підросли двоє моїх дітей, то також привела їх до неї. До того ж, підкупила мене молодеча жвавість Олени Михайлівни, і не лише у плані фізичному, людина ж старша по віку значно, але не живе минулим чи побутовим сьогоденням, як більшість її ровесників, а живе майбуттям, мріями, їй цікаво все – і нові люди, і нові знайомства, і нові місця. Ця людина неймовірна – вона любить життя у всіх його проявах, любить людей, здатна надихати молодших і спільно творити майбутнє. Так сталося, що мешкали в одному районі в Харкові – Північна Салтівка, тож допомагала їй вирішувати певні побутові проблеми, та й загалом багато спілкувалися, проводили разом час. Під час евакуації після зловісного ранку 24 лютого 2022-го також були на зв’язку, але вдалося зустрітися вже у Львові».
Доля закинула Олену з дітьми у Польщу, а Олену Михайлівну – після кількамісячного проживання у волонтерському центрі на «Арені-Львів» – до Нового Роздолу. Олена Михайлівна, жінка уже поважного віку, та ще й телефон втратила, тож розшукувала її Олена усіма можливими способами. Знайшли – у гуртожитку Новороздільського політехнічного коледжу, де замешкали ВПО, завдяки коменданту гуртожитку п. Марії двом харків’янкам вдалось поспілкуватися в телефонному режимі. Згодом Олена подбала, щоб придбати телефон для своєї доброї подруги, знайти жіночку, яка їй дещо допомагає – адаптуватися на новому місці проживання, знайомить з містом, зводить в лікарню чи церкву (бо Божий храм є місцем сили і розради для Олени Михайлівни), та й у побутових питаннях поважного віку (через кілька місяців О. М. Сірик відзначатиме 80-річчя) жінка із численними хворобами також, звісно, потребує допомоги.
Остання наша «заочна зустріч», тобто телефонна розмова з Оленою стосувалася умов проживання Олени Михайлівни, адже мешкала у гуртожитку в одній кімнаті з також немолодою, але до того ж доволі неприємною і подекуди з неприпустимою поведінкою переселенкою. Знову ж таки завдячуючи підтримці добрих людей це питання вдалося вирішити позитивно – Олену Михайлівну поселили в окрему кімнату, де їй буде значно спокійніше і затишніше.
Але чергова розмова з Оленою сколихнула почуття справжності людської дружби і незвідності життєвих доріг, які зачепили при нашому знайомстві, і знову навернули до цієї теми. Теми людських стосунків. Як тепло Олена відгукується про свою тренерку з туризму: «Це така дуже цікава позитивна людина, світла, яка все життя з дітьми працювала, і діти її дуже любили та поважали. Вона була не просто вчитель, тренер, наставник, а набагато більше – справжній друг. Життя так склалося, що Олена Михайлівна не мала власної сім’ї та дітей, але її все життя оточували її учні і колеги-вчителі. Один з її учнів допоміг їй з протезуванням колінних суглобів. Вона вміла тішитися життям і цього підсвідомо та ненав’язливо навчала нас, цінувала думку кожного, прислухалася до всіх. Так, виросла вона в радянській країні, але завжди цінувала все українське, у 2012 році навіть відвідувала курси української мови, тобто ще до того, коли це стало мейнстримом. Багато читала української літератури і завжди відвідувала українську церкву. А ще дуже любить театр та концерти, словом, будь-які музичні виступи і «тусовки». Ми спілкувалися багато, і ніколи Олена Михайлівна ні на що не скаржилася».
Ця історія – не про побут чи переселення, навіть не про педагогіку чи туризм, а радше – про чисто людські почуття та стосунки, людяність і дружбу, врешт про міцний зв’язок поколінь, які, як наочно продемонструвала війна, евакуація, страшні воєнні труднощі, так багато важать у житті. Чи не найбільше. Але усвідомлюємо ми це дуже мало і дуже рідко.
Миру нам всім, добра і любові хочеться побажати. І завше залишатися Людьми.
Віра ВЛАСЮК
