Про це йдеться у повідомленні військового фотографа Anatolii Stepanov на своїй сторінці у Facebook:
Ротація… Нічний легкий морозець перетворив всю вологу, що накопичилася за останні дні, на нещільний туман, який заполонив простір по узбіччям дороги. Слабе світло фар вириває з темряви кущі, гілки дерев, трави вкриті легкою памороззю. Темні вулиці прифронтового містечка. Десь неподалік грюкає постріл гармати. Водій добре орієнтується без світла і ми швидко знаходимо потрібний будинок. Тут тепло, пахне кавою, і з печі долинає мірне потріскування дров. Навколо рух. Хтось одягає бронежилет, хтось перевіряє зброю і, прихопивши рюкзак, розчиняється в нічній темряві. На вулиці вже по діловому гарчить мотором старенький «Вікінг». Це тягач і прикріплений до нього кунг на гусенях – незамінний засіб пересування по зимовій багнюці. Тіні від червоних ліхтариків скачуть зсередини по стінах кунга, морпіхи пірнають у відчинені двері і я за ними. Місця всередині мало, бо кунг майже до половини закладений паками з водою, дошками, нетовстими колодами і ще багато чим таким потрібним солдату на війні. Двері зачиняються, і «Вікінг» рушає на ротацію.
Трясе несильно, хрустять гусениці по асфальту, місця зовсім мало і приходиться майже лежати на колодах задравши високо ноги. Тьмяно світить маленький ліхтарик під стелею, морпіхи зосереджено мовчать, думаючи кожен про своє. «Вікінг» різко уповільнюється і робить поворот. Зупинка. «Включаєм реб», – пояснює один з солдатів. Світло гасне і під стелею. Все, далі орієнтація тільки в нічник. Машина робить ривок і ми їдемо далі. М`яко кидає зі сторони в сторону і не чутно вже хрускоту, несемося полем. Різка зупинка, пауза, задні двері відчиняються і все заполоняє мерехтіння червоних ліхтариків. Швидше-швидше-швидше: морпіхи вискакують назовні. Намагаюсь не відставати і ковзаю на залізному порозі кунга. З`їзджаю на дупі, вхопившись за якийсь поручень, на дорогу. Рука занурюється в чорний слизький холодець яким рясно вкрита задня стінка «Вікінга». Все навколо залито білим морозним туманом, біля машини метушня. Морпіхи вивантажують привезене. Паки з водою, дошки, колоди, все летить на узбіччя. Неподалік ліниво дихає передова. Короткі кулеметні черги, негучні бахи… Робота закінчується за декілька хвилин. «Журналісти, всередину», – звучить команда в червоному мерехтінні. Знову задраєний кунг, знову тряска. Ще одна швидка зупинка. Хлопці, що їхали з нами, вискакують назовні у червоне марево, їм на зміну залазять інші.
Втома відчувається у кожному русі. Як в лихоманці блищать очі. Вони більше тижня тримали лінію неподалік Покровська. Міномети, скиди, арта, фпв, інколи штурми… «Вікінг» закладає розворот і ми несемося від лінії фронту. Морпіх навпроти, палить одну цигарку за іншою. Розвантажений кунг кидає із боку в бік і повітря наповнюється їдким запахом бензину, що виливається з перевернутого генератора. Кулеметна стрічка дзеленчить і скаче по підлозі. Все наповнено рухом і доводиться притримувати незакріплені речі руками і ногами. Через деякий час гонка припиняється, знову чутно хрускіт гусениць на асфальті. Наростає відчуття відносної безпеки. Машина уповільнюється. Ми на місці. Прощаємось із втомленими хлопцями. Для них зараз саме головне, зв’язатися з рідними, змити окопний бруд і поринути у сон.
P.S. Велика подяка людині надзвичайної сміливості, морпіху Генадію, що пірнає у ніч на своєму «Вікінгу».
