19 березня, на Юзефів (Йосипів) день, в Україну прилітають лелеки.
За повір’ями, вони приносять на своїх крилах весну і щастя.
Лелечий край… Так поетично називають нашу Україну. Тепла плодюча земля з безліччю річок, озер, ставків, заплав і плавнів – все це створило умови для проживання лелеки на нашій землі. Білий лелека, бусол, бузьок, чорногуз… Оселився він біля наших осель, у наших душах, як символ краси, кохання, родинної злагоди.
Кожне лелече гніздо – це той дивосвіт, без якого не уявляємо українського села. Люди звикли до прекрасних птахів. Якою радістю наповнюється душа, коли, покружлявши над містечком, птахи плавно спускаються на гніздо і сповіщають про своє щасливе повернення з далеких країв!
У 2004-2005 рр. в Україні, в рамках загальноєвропейської акції, проводився облік гнізд білого лелеки. А 2000 рік був проголошений „Роком білого лелеки”. Сьогодні цей вид знаходиться під загрозою реального знищення.
Політ цього птаха погожої весняної днини супроводжується не інакше як вдячним поглядом, у якому – повага й захоплення. Бо лелека, вважай, є невід’ємною суттю нашого буття. Він є символом статку, злагоди, а ще «приносить» немовля щасливим батькам. Діти, які хотіли мати сестричку, за порадою старших вибігали за ворота і гукали: “Буську, буську, принеси Маруську!”
Традиційний птах має й історичну біографію: у наших предків вважався втіленням душі пращурів, а відтак у нашому краї лелека здавна мав імідж священного птаха. Отож і зараз, у погіддя, в будь-якому селі наші краяни, одірвавшись від господарських справ, мають нагоду милуватися клопотами лелечої пари біля свого гнізда, вимощуванням, «капремонтом» пташиної оселі, клекотінням ширококрилих…..
Як і людина, лелека може плакати: “Бузьок може нудитися за хижею, в якій жив, ще як був чоловіком, – розповідається в одній легенді. – То він гніздо і в’є на дахах і живе коло людей. Ми часто можемо бачити, як він журиться. Стоїть годинами на одному місці з опущеним дзьобом – плаче й думає про своє людське життя”. Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: “стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко… А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.
