4 листопада дописом “Хто прийде замість них?”, надрукованого у розділі “Блоги” інтернет – видання “Цензор. НЕТ”: https://censor.net/ua/b3378238, Євген Степаненко, режисер, ведучий програми “Війна і мир”, ветеран АТО, пронизливим і болючим до глибини душі публіцистичним мазком підвів підсумок абсурдності і аморальності призначення владою “людини зі сторони”, яка за професією дуже віддалена і від кіномистецтва, і від кіноіндустрії, виконувачкою обов’язків “Довженко – центру”.
Й справді, коли і хто прийде замість них?
Знаєте в мене сьогодні стрічка в двох новинах – обидва мене особисто стосуються.
Одна новина – В.О. обов’язки директорки Довженко центр призначили дівчину, яка є власниця кінологічного центру – ну там де собак дресирують. Кажуть навіть юристку. Яке це має відношення до кіно – не зрозуміло. Нищиться репутація держави, міжнародна інституція, на думку спільноти просто, вибачте, поклали і з задоволенням дивляться – чим закінчаться потуги спільноти відбитися від рейдеру влади.
Друга новина – загинув побратим. Дуже близька людина. З великим потенціалом. Загинув як герой.
Його життям оплачена можливість для тьоті з собачого центру спокійно срати на думку спільноти та людей, і йти керувати тим, про що вона і поняття не має. ЇЇ завдання – ліквідація Довженко центру. І вона як бовванчик йде і робить.
Вона житиме. Побратим ні.
Подумайте про це.
Не можу заспокоїтись. Кожен загиблий, чи кожна загибла – це маленький всесвіт, який впливав та змінював світ поруч з собою, та навколо себе. Хтось був здатен сяяти і на це світло сонця шли люди, хтось тихо світився і випромінював кохання та тепле домашнє тепло і за ним було як за камінною стіною. А хтось – як загиблі дітки – не встиг освітити світлом всю Україну, і так лишився не загасаючим сонечком і раною в сердцях близьких, своїх батьків та рідних.
Але серед них, серед моїх загиблих друзів – є особливі люди. Біль від втрати яких помножуєтся в рази, коли думаєш ЯК би вони могли змінити нашу Україну після перемоги. Рома Ратушний, Женя Храпко, Володя Гавриш, Саша Мохов, Макс Левін, Руслан Боровик, Вітя Белиловець, Яша Циганков, Ендрю – Андрій Галущенко, Володя Кочетков, Оля Сімонова – і багато багато інших Це тільки ті хто прямо зараз на думку прийшли. Мої друзі…
Скільки б міг ще зробити Ромчик Ратушний? Без перебільшень наш майбутній Президент? Що і як би міг зробити з Одесою Володя Гавриш? Як би перебудував і продовжив би змінювати медицину Жека Храпко?!
Хто прийде замість них? Ті хто пишаются вже простим фактом “боневтечі”? Хто? Трухін – “давайтетіхонечковлеспайду”? Чувак, який віджав подарований США джип? Люди, які зараз не здатні до будь яких коаліцій з опозицією, та толерують ОПЗЖ в парламенті? Люди, які забороняють чи обмежують будь яку другу точку зору, крім їх особистої? Люди, які рєзко перефарбувалися спочатку після 24.02.14 року чи після 24.02 зрозумівши що зараз їх викинуть з бізнесу, як не загарбники то свої? А що до цього у того самого Вілкула 8 років все ок було у ставленні до РФ? Чи у незламної ЮВТ? Та у багатьох “персонажів”.
Всі ці пафосні слова – не зрадимо пам’ять героїв, ми вже проходили після 14 го і 15 го. Зрадили аж бігом. Можливо воно все не так песимістично як я пишу, і знову, горизонтальні зв’язки, громадські ініціативи – витягнуть країну, та вплинуть на те, щоб Україна змінилася. Але поки що, дуже важко на душі. Дивлячись на те, ХТО гине. І ХТО залишається, і навіть не думає ризикувати своїм благополучним життям.
