Загинув молодий Захисник України — Кучминда Владислав Васильович, 2000 року народження, мешканець села Березина.
Схиляємо голову у скорботі та вдячності перед подвигом молодого життя, відданого за Україну.
Владислав народився 27 липня 2000 року у Березині, де і прожив своє коротке життя. Навчався у школі смт. Розділ. Окрім навчання, захоплювався спортом, грав футбол у шкільній команді, мав нагороди. Закінчив природничий коледж Львівського університету, отримавши фах еколога. І у 2021 р. був призваний на військову строкову службу. Коли почалося повномасштабне вторгнення північного ворога, Владислав підписав контракт із знаменитою 3-ю штурмовою бригадою. Мав чітку мотивацію і бачення свого шляху, тож на прохання рідних не йти на війну відповідав чітко: «Якщо я можу зробити більше, то чого я буду сидіти». Таким він був завжди – активним, цілеспрямованим, непосидючим, ревний шукач справедливості в житті. І ми повинні чітко усвідомлювати і пам’ятати: саме завдяки таким мотивованим, відповідальним, вірним хлопцям і досі тримаються наші східні рубежі, завдяки таким Воїнам москаль не дійшов на захід, до Польщі чи і в Європу.
Владислав проходив військову службу у лавах Збройних Сил України на посаді навідника 2 штурмового відділення 3 штурмового взводу 2 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини А4638. Займався охороною військового конвою у гарячі точки. Воював під Авдіївкою. Тож у юному віці пройшов пекло жорстоких боїв, похоронив безліч побратимів.
Юний Владислав, позивний «Ярий», заслужено отримував численні грамоти і подяки від військового керівництва. Він взагалі умів постояти і за себе і за слабших, був захисником для молодшого на 6 років брата, опорою для батьків, та й за побратимів міг постояти перед офіцерами при потребі.
І мріяв про майбутнє, складав плани, як кожен молодий чоловік. Будучи у відпустці, сказав, що влітку 2024-го буде одружуватися із Софією. Усі мрії, усі плани – рухнули через клятого ворога, через розв’язану ним жорстоку війну, яка стільки цвіту поклала у землю.
13 березня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Орлівка Донецької області Влад загинув.
Неодноразово молодий воїн виходив на позиції. Але ця, остання, викликала особливу тривогу у батьків. 9 березня зателефонував, попередивши, що не буде на зв’язку. Хоч ще не відійшов від попередньо отриманої мінно-вибухової контузії, і на завдання вирушив прямо з лазарету. Але ворог тоді розпочав масований обстріл і наступ. Їх група потрапила в оточення – і жоден не повернувся. Звісно, усі сподівалися, можливо, потрапив у полон… Гірка звістка про збіг ДНК надійшла 15 січня 2026-го, майже через два роки. Із групи з 9 чоловік Владислав перший, хто «повернувся» на щиті упокоїтися в Бозі на рідній землі. Про інших звісток немає поки ніяких – батьки завжди на зв’язку з рідними його побратимів.
Прибув на похорон друга побратим Влада – Адам, з яким здружилися на навчанні у «Десні». Через численні поранення уже демобілізований, але настільки морально знищений бюрократією, бо за час лікування перейшов усі кола пекла з довідок, лікарів і неповаги.
Так, війна триває – і зупинятися не можна, вважає батько героя Василь. Він з перших днів активно волонтерить, допомагаючи військовослужбовцям. І йому дуже болить не тільки загибель сина, але й байдужість багатьох людей, для яких війна практично не існує, які навіть вважають, що воювати йдуть за гроші. Але ми тримаємося і не пускають ворога наші батьки, сини, чоловіки, діти, які вважають своїм обов’язком захистити родину, Україну, які гинуть за неї не через гроші. Таким був і Владислав.
Похований воїн у рідному селі Березина.
У Владислава залишилися тато Василь і мама Світлана, брат Артур.
Віра ВЛАСЮК
