Цьогоріч дружина Софія із 2-річною донечкою Марічкою покинула супутника життя і поїхала від нього у Дрогобич доглядати хвору матір, а Денис вже понад 3 місяці “бомжує”, бо ні паспорта немає, ні, схоже, також і сили волі, аби самотужки вирішити свої проблеми…
Отже, якщо бути точним, 25 липня Денис Дубков несподівано завітав у редакцію «Вісника Розділля», яку він вперше відвідав з роки тому, і розповів про свою теперішню ситуацію докладніше: «З осені 2022 року, невдовзі після того, як моя цивільна дружина Софія Боровкова народила донечку, яку ми назвали Марією, за сприяння Управління соцзахзисту та міської влади нам підшукали орендовану квартиру на 1-му поверсі у будинку по вул. Степана Бандери, 7. Певний час отримували соціальну допомогу. У минулому році мати моєї цивільної дружини, яка як внутрішньо переселена особа проживає у Дрогобичі, отримала інсульт, тож Софія з донечкою поїхали в Дрогобич, щоб допомогти її доглядати. Минув ще певний час і мене виселили із вказаної квартири. Таким чином, вже понад три місяці я практично бездомний. Поки літо, живу в районі вул. Лесі Українки, харчуюся, що Бог пошле, зокрема і жабами з декоративного озера, доводилось, що і вужами…
Сьогодні, до речі, звертався за допомогою у міську раду. Там мені повідомили, що, оскільки впродовж 3-х років я так і не спромігся виробити паспорта, тому офіційно не підпадаю під статус ВПО, яким належить соціальна допомога від служб соціального захисту. І ще раз порадили звернутися у Державну міграційну службу за адресою: м. Миколаїв, вул. Мазепи, 38…»
Якби читач бачив, як цього дня (мабуть, як і дні – тижні напередодні візиту в редакцію) виглядав Денис Дубков – пошарпаний, неохайний та виснажений та ше й без мінімальних засобів існування (він, до речі, зізнався, що добрі люди в установах, куди він звертався, із співчуття давали йому певну суму гривень «на булочку – воду»), – то легко дійшли б висновку, що в такому стані навряд чи він спроможний навіть доїхати до Миколаєва. Бо, як нетутешній, Денис не орієнтується, де знаходиться і колишній райцентр, і міграційна установа. А ще він настільки, м’яко кажучи, запущений, що не завадило б йому привести себе в порядок, помитися, відіспатися, підкріпитися їжею та і якісь кошти мати – і на дорогу, і на сяке – таке животіння, поки не буде вирішено питання із втраченими документами, зокрема, паспортом. Та хто допоможе сіромасі, тим більше, що він вкрай ослаблений та, якщо чесно, якийсь безініціативний?
Сумно констатувати, але така вже склалася важка і, на жаль, нужденна доля Дениса. Нагадаю, що про своє життя він розповідав у інтерв’ю для «Вісника Розділля» понад три роки тому. Наведу красномовний фрагмент: « Якщо відповідати відверто, то в мене насправді доволі непроста, якщо не сказати, нещаслива біографія. На жаль, моя матінка після розлучення з батьком, який був схильний до зловживання спиртними напоями, залишилася з маленькими дітьми – дочкою і двома синами. Її життя, самі розумієте, за таких обставин було сповнене труднощів, отож мати час від часу знімала напругу нелегких буднів з допомогою «зеленого змія». Невдовзі і померла. А нас, дітей, місцеве управління у справах неповнолітніх розподілили по інтернатах. Отож я туди потрапив у 3-річному віці. Про той період спогади не надто світлі, адже мене, малого та худорлявого, міцніші та старші вихованці віднесли до розряду «слабаків», а тому і ставилися відповідно, утискали, бувало, що й руки прикладали. Звичайно, я давав здачі, але їх було більше. Одне слово, я звідти декілька разів утікав, мене виявляли міліціонери і знову відправляли у інтернат. Щоправда, вже трішки подорослішавши, чергова втеча була найтривалішою і мене довго не могли відшукати правоохоронці. Вважаю це світлим моментом у дитячій біографії, бо тоді мені надали тимчасовий притулок у одному чоловічому монастирі. Власне, там мене монахи вчили молитися, розповідали про Бога, який допомагає усім, хто в нього вірить, особливо нужденним. З того часу я вірю у Всевишнього.
Утім, суворе сирітське життя, а також, як кажуть, не та юнацька компанія, але все таки, мабуть, найбільше через брак засобів до існування, спонукали мене до вчинення злочину. Його легко викрили правоохоронці, тож у 15-річному віці мене засудили на певний термін у дитячу колонію за крадіжку мішка борошна. Що я там пережив і побачив – навіть не розказуватиму. Власне, звідти і характерні татуювання на руках та тілі.
А далі життя пішло як пішло – було всякого потроху, на прожиття заробляв, переважно підсобляючи майстрам на будовах. Принагідно, займався спортом, зокрема, кікбоксінгом, бо ще в інтернаті добре затямив, що за себе треба вміти постояти. До речі, брав участь у змаганнях, був і призером, і переможцем. Але потреба заробляти на хліб насущний відволікали від занять.
Вже в Артемівську, тобто Бахмуті, як тепер перейменували це місто, познайомився із Софією Боровкою. У неї теж життя непросте, адже вона – інвалід першої групи з дитинства із складним діагнозом. От ми невдовзі після знайомства і пройнялися почуттями одне до одного, та й вирішили поєднати свої долі – стали подружжям, щоправда, цивільним. Спочатку жили у квартирі Софії разом з її матір’ю та братом, але він ставився до мене недоброзичливо, тому ми з дружиною зняли неподалік квартиру. Так і жили поки в лютому росія не пішла війною на нашу українську землю…»
У згаданому інтерв’ю розповів Денис і про обставини, які «занесли» його у Новий Розділ: « … Все сталося неймовірно несподівано: у Бахмуті Донецької області вранці, 8 березня 2022 року , я вийшов з квартири і йшов вулицею зустрічати цивільну дружину і тут десь неподалік вибухнула російська ракета. Це було так раптово, що тільки через мить відчув біль у нозі і зрозумів, що отримав поранення. Спочатку мене госпіталізували у місцеву лікарню, однак, оскільки поранення було не з легких, мене було скеровано на продовження лікування у обласну лікарню в Дніпрі. Обстеживши поранення, лікарі з травматичного відділення встановили на мою ногу складну металеву конструкцію. А невдовзі, після лікарського консиліуму, мене скерували на лікування у Львівську лікарню швидкої допомоги №8. Власне, за таких сумних обставин я вперше в житті відвідав Західну Україну…
До речі, і у Новий Розділ Денис Дубков потрапив, так би мовити за сприяння лікарів. Цитата із того ж інтерв’ю: « … Як б сказав, що питання скерування мене вирішували виключно лікарі. Зокрема, згідно з рішенням медиків Дніпропетровської обласної лікарні мене скерували продовжувати лікувати травмовану ногу у Львівську лікарню №8. Провівши низку обстежень, тамтешні лікарі вирішили за доцільне перевести мене доліковуватись у відділення травматології лікарні вашого міста. У Новий Розділ мене доставили машиною «швидкої допомоги» числа 20 – 21 травня.
Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність лікарям Святославу Васильовичу Данчаку та Олександру Степановичу Яремчуку, які дуже фахово лікують травму ноги, десь три тижні тому встановили відповідний апарат на зразок «апарату Єлізарова», але сучасніший без шпичок. Якщо чесно, то порівнюючи попередні шпиталі, де я перебував, у новороздільському відділенні травматології відчувається дещо вищий рівень, як, власне, і ставлення лікарів та медперсоналу. Я глибоко вдячний усім – і травматологам, і медсестрам, і санітаркам та працівникам кухні, бо готують тут дуже смачно…»
* * *
Покидаючи редакцію, Денис ще раз попрохав про допомогу і для контакту залишив свій телефон: 097 250 1555. Чесно кажучи, так і не зміг порадити Денису щось конкретне, сказав тільки, що попитаю знайомих, може, покличуть його виконати якусь сяку – таку роботу «за харчі», тимчасовий дах над головою, аби він спромігся оклигати від теперішнього вигляду і з чогось починати вирішувати свої проблеми. Відчуваючи сором, також дав йому трохи гривень на «булочку – воду».
До слова, після візиту Дениса вже декому розповів історію переселенця з Бахмута. Співрозмовники знизували плечима і казали, що в них немає такої можливості. А ще почув суворішу правду, мовляв, а чого він три роки «сидів» на шиї цивільної дружини, а не підшукав собі будь – яку роботу. Одне слово, сприйняття неоднозначне. Доволі слушними були дві поради:1) Денису Дубкову обов’язково слід звернутися у Державну міграційну службу, щоб там йому повідомили, що він покроково повинен зробити, щоб виробити новий паспорт, що дасть можливість оформлювати інші документи, необхідні для надання соціальної допомоги; 2)добре було б, щоб таки знайшлися якісь добрі люди, які підтримали б Дениса, дехто при цьому підказав, що, можливо, міський благодійний фонд «Карітас – Новий Розділ» якось би підключився до вирішення цього непростого питання.
…З важкою душею завершую на такій ноті текст про уродженця Бахмута Дениса Дубкова, якого три роки тому війна «занесла» разом із хворою цивільною дружиною у Новий Розділ. Прикро, що і тут його спіткали нові, вкрай важкі випробування долі. Хто простягне руку допомоги 40-річному Денису Дубкову?
Іван БАСАРАБ
