• 22/05/2020

Віктор СІКОЗА «Так склалося, що на фронтах Донбасу довелось пліч-о-опліч воювати і з розвідбатівцями, і з «араттівцями»...»


Минулої суботи, 16 травня, у Гарнізонному храмі св. Ап. Петра і Павла відбулось велелюдне прощання із випускником Львівського ліцею імені Героїв Крут і Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного, заступником командира Окремого загону спецпризначень, лицарем ордену Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступеня, 30-річним майором Андрієм Супріганом, який перебував в зоні бойових дій російсько-української війни із перших днів ворожої агресії. У скорботній процесії від храму на Личаківський цвинтар у останню путь Героя України проводжали не тільки львів’яни, а й бойові побратими, які прибули із зони проведення ООС, де 14 травня загинув офіцер-спецпризначенець, а також бійці 8-го окремого батальйону УДА «Аратта» із Нового Роздолу, Ходорова, інших міст, котрі свого часу перетиналися на фронтових шляхах із морпіхами та спрецпідрозділами ЗСУ, зокрема, і Андрієм Супріганом.

У почті побратимів перебував і Віктор СІКОЗА (на фото справа), легендарний командир батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти, підрозділ якого несе службу у секторі ОТУ «Схід» (раніше – сектор «М»). Віктор Олександрович був близьким товаришем полеглого побратима, їхні підрозділи неодноразово брали участь у спецопераціях. Тож комбат-морпіх не міг не прибути у Львів на останні земні проводи друга.

Утім, перед прощанням із полеглим героєм Віктор Сікоза все-таки викроїв декілька годин і відвідав Новий Розділ, де живе чимало його фронтових побратимів із батальйону «Аратта». Прибув, насамперед тому, щоб, окрім зустрічі з друзями-добровольцями, віддати шану полеглим бійцям, похованим на цвинтарях Нового Роздолу та селища Розділ. Він добре знав обох вояків – Володимира Шелудька (друга «Карася») та Руслана Каптованця (друга «Молодого»), який із 8-го добробату перевівся служити у 54-й розвідбат, де, до речі, його командиром, включно до героїчної загибелі від ворожої кулі, був Андрій Супріган.

Новороздільські побратими-«араттівці» зустріли комбата-морпіха, без перебільшення як рідного, щиро зрадівши такій нагоді, хоча і викликаної сумним приводом. Поки під’їжджали бійці «Аратти» з Ходорова, аби разом відбути у Львів, щоб провести у останню путь майора Андрія Супрігана, розпитували один в одного як життя-буття, як проходить військова служба. Справжнє фронтове братство.

А потім вирушили на цвинтарі – Новороздільський та Роздільський - аби зустрітися із полеглими побратимами – назавжди 30-річними Володею Шелудьком (другом «Карасем») та Русланом Каптованцем (другом «Молодим»), які полягли смертю хоробрих під Широкиним, захищаючи рідний край від російсько-окупаційних зайд. Прийшли, щоб покласти квіти та помовчати, згадуючи миті спільного буття, коли вони усі були разом - молоді, різні, але сповнені рішучості виконати свій громадянський обов’язок...

Вже перед самим від’їздом до Львова Віктор СІКОЗА, по-військовому чітко попередивши, що часу обмаль, таки погодився дати інтерв’ю для «Вісника Розділля». Пропонуємо запис розмови.

- Так вже склалися обставини у пекельному горнилі російсько-української війни, що морські піхотинці з 36-ої окремої бригади морської піхоти декілька років поспіль воювали на Маріупольському відрізку фронту поруч із бійцями 8-го окремого батальйону Української добровольчої армії (раніше – ДУК «Правий сектор»). У цьому добробаті, можна сказати, його становим хребтом з моменту заснування, є чимало вихідців з Нового Роздолу, включно із комбатом Андрієм Гергертом (псевдо «Червень») та його заступником Андрієм Копичиним (псевдо «Марадона»), іншими відомими воїнами. Чи можете уточнити, коли відбулося ваше перше фронтове знайомство із добробатівцями?

- Вперше із бійцями 8-го батальйону «Аратта» та, додам, батальйону імені шейха Мансура, морські піхотинці познайомилися в лютому 2015- го року під час штурму населеного пункту Широкине, розкинутого на узбережжі Азовського моря. Взявши у кровопролитних боях це стратегічно важливе селище під контроль, фактично з того часу ми спільно з «араттівцями» понад 1,5 року утримували фронт під Широкиним від постійних наступів спецпідрозділів російсько-окупаційних військ та диверсійно-розвідувальних груп.




- Що й казати, у нерівних умовах доводилось (і доводиться) воювати. З одного боку - озброєний надсучасною зброєю ворог, несправедливі умови досягнутих Мінських угод того періоду, які не дозволяли нашим військам вести вогонь у відповідь на артилерійські та мінометні обстріли російсько-окупаційних бойових одиниць, плюс дивна місія представників ОБСЄ, які необ’єктивно реагували на поточну ситуацію на лінії зіткнення; з іншого боку – бійці-морпіхи, хоча і озброєні відповідно, утім, без нових зразків зброї, та добробатівці з ДУК «Правий сектор» (згодом – Українська добровольча армія), та й ті перебували на передовій фактично як нелегальні формування, відповідно, із зброєю, яку вдалося роздобути, переважно одягнуті у «Ф. №8» («форма восєм – что досталі, то і носім»), на харчовому та матеріальному самозабезпеченні (внесок волонтерів і людей доброї волі з усієї України та закордоння у цьому відношенні важко переоцінити). Але як воювали безстрашно і, головне, вміло! Скільки ворогів здолали морпіхи, бійці ЗСУ та добробатівці, скільки здобуто цінної інформації для Генштабу ЗСУ про наміри ворога у секторі «М»! На жаль, перемоги на фронті, це не тільки свідчення звитяги та професійності наших бійців, численні бойові нагороди, а й втрати побратимів. Сьогодні Ви прибули на прощу у Львів, принагідно завітавши у Новий Розділ до місцевих побратимів-«араттівців», аби разом із ними провести в останню путь воїна – героя, якого сьогодні, 16 травня, з військовими почестями ховатимуть на Алеї героїв на Личаківському цвинтарі. Розумію, що біль втрати ятрить душу, але прошу сказати декілька слів про Вашого товариша Андрія Супрігана?

- А що тут казати? Це однозначно велика втрата для Збройних Сил України. Андрій – молодий, здібний до військової справи, перспективний офіцер, тому, повторю, це непоправна втрата. І в цьому вочевидь переконалися і ми, морпіхи, і бійці «Аратти», які певний період, коли він був командиром відділення роти глибинної розвідки 54-ого окремого розвідувального батальйону, воювали на суміжних позиціях. До слова, одну із найуспішніших спецоперацій російсько-української війни – взяття у полон 8 кадрових російських солдатів-диверсантів – було проведено спільно бійцями 36-го батальйону морських піхотинців, 54-го розвідувального батальйону та 8-го окремого батальйону «Аратта». До речі, ця спецоперація стала дуже важливим доказом про присутність на Донбасі кадрових військ РФ, який було надано в ООН та інші міжнародні інституції.


- От дещо вище було побіжно згадано, що військова доблесть морпіхів та добробатівців була відзначена відповідними відзнаками. Приємно згадати, що ще 8 лютого 2016 року командувач УДА Дмитро Ярош та начальник штабу друг Сокіл особисто вручали перші медалі «За оборону Донбасу» добробатівцям, зокрема, новороздільцям-«араттівцям» Андрію Гергерту («Червню»), Володимиру Милимуку («Тихому»), Миколі Пшику («Офіцеру») та Івану Василишину («Січню»). Згодом ще вагоміших високих нагород були удостоєні комбат друг «Червень» та замкомбата друг «Марадона» - відповідно орденами Богдана Хмельницького та званням «Народний герой України». Знаємо, що і Ви особисто відзначені командуванням ЗСУ за бойові звитяги. Якщо можете, назвіть...

- Гм, розумієте, мені як бойовому офіцеру не личить хизуватися, як кажуть, військові, брязкальцями ...

- Справді, маєте рацію. Утім, як мовиться для повноти образу, редакція все-таки ознайомить новороздільців із відзнаками славного гостя нашого міста. Отже, Віктор Олександрович Сікоза — підполковник Військово-Морських Сил Збройних Сил України, командир батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти за особистий внесок у зміцнення обороноздатності Української держави, мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені під час бойових дій та при виконанні службових обов’язків удостоєний таких нагород – кавалера ордена Богдана Хмельницького III ступеня (22.08.2016), звання «Народний Герой України» (2017р.), відзнаки Міністра оборони України «За військову доблесть», орденів «Знак пошани», «За зразкову службу» І та ІІ ступеня від Міністерства оборони України, Генштабу ЗСУ, нагрудного знаку «Гідність та честь» та низку інших відомчих відзнак. У зв’язку із цим запитання: друже «Рекрут», Вам тільки 34 роки, і наскільки вдалося дізнатися репортеру, з них більше шести років ви разом з побратимами-морпіхами перебуваєте на передньому краї оборони держави від російських агресорів та місцевих банд, котрі пафосно називають себе «ополченцями», а насправді є здебільшого бандитами, особами із кримінальним минулим. І судячи з оберемку високих нагород, Ви перебуваєте у когорті найвправніших бойових офіцерів Збройних Сил України. Чи можете більш докладно оповісти про військове та цивільне життя «до війни»: звідки родом, у якому військовому вузі навчалися, де проходили військову службу?

- Гаразд, додам трішки біографічних вихідних даних. Отже, моя «мала батьківщина» селище Білозерка, що на Херсонщині. Народився у 1986 році. У 2003 році після закінчення Білозерської загальноосвітньої середньої школи вступив на навчання до Одеського інституту сухопутних військ на аеромобільний факультет, оскільки вважав, що військовий – це справжня чоловіча професія. Згодом був переведений на загальновійськовий факультет, який закінчив у 2007 році.

З 2007 року продовжив військову службу в Автономній республіці Крим у селі Перевальне Сімферопольського району. На той час це був окремий 84-й механізований батальйон 36-ої окремої бригади берегової охорони. Власне, там продовжував свою службу до підступної анексії Криму військами Російської Федерації...




- Це були вирішальні і небезпечні часи, коли треба було миттєво приймати рішення і брати відповідальність на себе. Як Ви діяли в таких екстремальних умовах збройної експансії у Крим озброєних до зубів «зелених чоловічків», які оточували військові частини під прикриттям мирних жителів, одурманених кремлівською пропагандою про «кримнаш», а також угодовської та зрадницької позиції уряду АРК та, на жаль, тамтешніх очільників ЗСУ?

- Авжеж, тоді, наприкінці лютого 2014-го, було вкрай складно. Свій військовий обов’язок вірності присязі ми виконували у військовій частині у Перевальному, зайнявши кругову оборону та очікуючи вирішення питання на вищому військово-політичному рівні, а відтак і відповідних наказів. Прикро, що командир частини Сергій Стороженко нас зрадив, однак гірсько-піхотний батальйон під командуванням підполковника Юрія Головашенка, зокрема, і моя рота організували оборону військової частини і залишилися вірні військовій присязі державі Україна. На початку квітня 2014-го перед виводом згідно з наказом роти з окупованого російськими військами не тільки Перевального, а й усього Криму, на Миколаївщину, де підрозділ згодом був тимчасово розташований у м. Очаків, я вишикував бійців у стрій і запропонував їм зробити вибір – або зрадити присязі і залишитися служити на півострові загарбникам та маріонетковому уряду, або прямувати на материкову частину України і продовжувати виконувати свій військовий обов’язок. Зголосилися залишитися тільки військовослужбовці, які були корінними кримчанами – з Сімферополя, якщо мені не зраджує пам’ять, з Бахчисарая та Білогорська. Це був гнітючий момент, але якось ми його пережили...

Далі, якщо дотримуватись хронологічного порядку, в травні 2014-го, із Очакова у складі зведеної тактичної групи виїхав на кордон із Придністров’ям, де підрозділ замінив десантників 79-ї аеромобільної бригади і ніс службу на блокпостах до вересня.

Наприкінці 2014 очолив сформовану ротно-тактичну групу морської піхоти, яка була направлена в Сектор М для участі в антитерористичній операції на Сході України, у районі Талаківки і Гнутового.

Невдовзі військове командування призначило мене заступником командира батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти. В лютому 2015 брав участь у боях з деблокації бійців батальйонів нацгвардії «Азов» і «Донбас» в Широкиному. В подальшому призначений на посаду командира батальйону. Наш батальйон утримував позиції біля села Широкине ОТУ «Маріуполь» до літа 2017, коли підрозділи бригади були виведені із зони АТО до місць постійної дислокації.

Власне там, у Широкиному, і, як полюбляють казати «західняки», запізнався із бійцями 8-го окремого батальйону «Аратта», зокрема, й новорозідльцями. Що й казати, новороздільці-добробатівці виявилися міцними горішками, у цьому переконувався на фронті неодноразово. З багатьма подружився, постійно перебуваємо переважно на мобільно-телефонному зв’язку.

- Делікатне запитання – Ваш сімейний стан?

- Чому ж делікатне, нормальне. Тому що мій сімейний стан – нормальний, тобто одружений. Разом з коханою дружиною, яка живе у Херсоні, виховуємо сина Назара. Зараз йому 8 років. Щоразу з нетерпінням очікую відпустки, аби возз’єднатися із сім’єю та побільше побути разом.

- Дуже вдячний, друже Вікторе, що знайшли декілька хвилин для інтерв’ю для міської газети. Адже, що не кажи, а для багатьох новороздільців і через описані вище обставини Ви таки свій. Сподіваюся, що Ви відвідаєте наше місто та побратимів-«араттівців» не із сумного приводу, а просто, коли видасться нагода. Будемо раді новій зустрічі.

- Так, новорозідльці, а отже, і Новий Розділ, мені не чужі. Без компліменту скажу, що ваше компактне, зелене містечко справило гарне враження. Так що, як ви зазначили, при нагоді я обов’язково ще зустрінусь із новороздільцями. Але спершу треба перемогти ворога. Ото буде привід!...

- Так буде. До зустрічі, друже «Рекрут». Хай береже Вас Господь і Бог війни...

Розпитував Іван БАСАРАБ