Про постать Великого Отамана, одного з найбільш оббріханих і неоцінениз політичних діячів ХХ століття – у повідомленні на сторінці Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко) у Facebook:
“…І пішов я тоді до Петлюри,
Як громами в степах загуло.
Скільки нас, отаких, попід мури
Від червоної кулі лягло!..”
(В. Сосюра)
А ті, котрі вижили й не пішли на еміґрацію (в т.ч. мої дідове), – заходились будувати нам Українську Державу, незважаючи на причеплене до неї малозначущим (як їм здавалось тоді) компромісом “УСРР” (“хай червона, аби Она!” – була така жартівлива “інсайдерська” примовка). В 1930-ті їх усіх розстріляли, але історичний ривок уперед вони за той коротенький період облудної “напівнезалежності” зробити таки встигли – такої колосальної потуги, що досі на тому заряді їдемо…
Уже в 1990-х рр. Юрій Шевельов написав у листі до Романа Корогодського слова, які мали би стати методологічною вказівкою для українських істориків усіх галузей:
“Я завжди був певний, що [Довженко] з петлюрівського покоління, як і Сосюра, Тичина, Хвильовий і т.д. УСЕ покоління відродження 20-х років – звідти. Комунізм “розцвів” пізніше поколінням Микитенка, Кириленка тощо, та й там іще було трохи з “петлюрівців”. <…> Але ще треба великої синтетичної праці про те покоління, щось на зразок – петлюризм як суть усього нашого “азіатського ренесансу”. Та хто її напише? Міг би Сталін, якби він був живий і став би літератором. Він добре знав, чим пахла Україна 20-х років”. (с)
Авжеж, це було ПЕТЛЮРІВСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ. І так його, на добрий лад, і слід би називати – за ім’ям його рушія, Головного Отамана військ УНР, одного з найбільш оббріханих і недооцінених політичних діячів ХХ ст.
Сьогодні Отаманові – 145.
– Assez (досить)! – сказав він Швацбардові, спливаючи кров’ю на паризькій бруківці після семи пострілів, з них останні п’ять – уже в лежачого. І викинув застережно руку – спиняючим жестом.
Це було його останнє слово.
Час нам, нащадкам, сказати й собі – Assez! І перестати, в унісон воріженькам, знай плювати на могилу великого небіжчика, випоминаючи йому, “од вітру голови своєї”, щО саме він, на нашу глибокомудру думку, зробив “не так”: з тодішніми історичними викликами, котрі постали перед Україною, не впорався б і найдосвідченіший цинік, а Петлюра не був цинік, він був ідеаліст – можливо, останній такий в політиці модерної доби, і за свій ідеалізм заплатив найдорожчою мислимою ціною, тож однозначно заслужив від нас куди більше розуміння, ніж демонструємо досі.
З Днем Народження, Отамане!
…А на могилі Петлюри на Монпарнасі завжди свіжі квіти (2010 р., я тут з Жюлі (Уляною) Плющ, фото Ростика Лужецького).
