Саме таким є життєве кредо цього неординарного, самобутнього чоловіка. І у цьому я ще раз переконалась, коли ми з Йосипом Спасом вчергове зустрілись в редакції газети. Кажуть, що час ущільнюється і в кожний його відтинок тепер можна вмістити більше подій, ніж це було раніше. Наприклад, десять років тому або сто. Напевно, у цьому є частина правди і насамперед з погляду психології. Недовге людське життя в дитинстві чи не кожному обіцяє далекосяжні перспективи, коли здається, що усе попереду. Юнацький максималізм, поступаючись врівноваженості середнього віку, уже більш осмислено підходить до візії майбутнього, починає розуміти відносність навколишнього світу. Зрілі роки узагалі змушують галопувати – тільки б встигнути, довершити, доспівати, дописати, добудувати…
У цьому сенсі 75-річний ювілей – дуже цікавий поріг, що його кожна людина переступає дуже по-різному, індивідуально. Залежно від стану здоров’я, соціального становища, виконання біологічної програми, самоусвідомлення та самореалізації. До Йосипа Спаса той ювілей завітав минулої осені, а точніше – 10-го вересня.
Всі 75 років життя можна розділити на декілька етапів: це навчання в школі, служба в армії, навчання в інституті, робота на підприємствах, робота в органах місцевого самоврядування та заняття на пенсії. Але він займався не одним місцем праці. Йосип Іванович поєднував навчання з роботою, роботу з громадською діяльністю, а будівництво пам’ятних споруд у рідному селі з письменництвом.
Йосипе Івановичу, будь ласка, кілька офіційних штрихів з Вашої автобіографії.
- Народився я 10 вересня 1947 року в селі Горішнє, тодішнього Ходорівського району Дрогобицької області. З 1954 по 1962 роки навчався в Горішненській школі. Після закінчення 8-го класу працював на різних роботах у лісовому господарстві (одночасно навчався у вечірній школі).
У 1965 році пішов працювати в електроремонтний цех на «Сірці», одночасно навчаючись в 11-му класі Новороздільської школи №1 – закінчив її з похвальною грамотою. В електроцех і до школи ходив пішки (тоді ще автобуси до села не їздили), тож за день, бувало, проходив по 30 км.
26 вересня 1966 року був призваний в армію. Служив у двох військових частинах, одна знаходилась у Ризі, а друга – в Ленінграді, але у частинах бував нечасто, бо переважно був у відрядженнях – в Ташкенті, в Новгородській, Псковській та Калінінградській областях. У лютому 1967 року був нагороджений медаллю «За відбудову Ташкента», а в листопаді 1968 року – нагрудним знаком «Відмінник військового будівництва». Командир військової частини надіслав похвального листа мамі: «Нам дуже приємно повідомити Вам про чесне і добросовісне виконання своїх обов’язків Вашим сином. Те, що він своїм добросовісним відношенням до служби завоював авторитет і повагу в товаришів і командирів, говорить про те, що Ви багато сил і праці потратили на виховання сина і його відмінна служба – це нагорода за Вашу материнську працю. Висловлюємо Вам вдячність за виховання сина».
Після служби в армії повернувся в електроремонтний цех «Сірки» і поступив у політехнічний інститут. - Ваша нова трудова сторінка відзначилася не лише заслуженими нагородами (знаємо, що Вас неодноразово нагороджували грамотами за успішну працю), але й новими винаходами…
- Так, маю три власних раціоналізаторські винаходи, на які маю посвідчення. Після завершення інституту працював старшим енергетиком цеху «пароводогазопостачання» на «Сірці», де також мав два раціоналізаторські винаходи.
Окрім похвальних грамот, у нагороди отримував і туристичні путівки – вдалось побувати у Москві, Вільнюсі, Мінську та Югославії. Також бував у відрядженнях в м. Дзержинськ Горківської області, Севостополі, Тернополі, Києві.
Взагалі я побував у 9-ти країнах світу – Узбекистан, росія, Латвія, Литва, Білорусія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Сербія, Косово. Купався у трьох морях – Балтійське, Адріатичне і Чорне. Побував у горах Карпати, Балкани і Кримських. Літав на літаках Ленінград-Ташкент, Київ-Белград, Спліт-Белград, Львів-Сімферополь. Плавав на туристичному кораблі в Адріатичному морі. - З відродженням України Ви стали і активним громадським діячем. А у грудні 1989-го жителі сіл Горішнє і Долішнє, знаючи Ваші організаторські здібності, вміння згуртувати і повести за собою людей, обирають Вас головою осередку Народного Руху України цих сіл. Розкажіть про пам’ятні події тих буремних літ.
- Дійсно, буремні були роки. У серпні 1989 року організував поїздку жителів Горішнього і Долішнього до Нового Роздолу на мітинг. А 3 жовтня 1989 року в селі Долішнє на могилі вояків УПА відбувся мітинг, на який прийшло багато людей з Нового Роздолу, Берездовець, Гранки-Кути, Станківців, Тужанівців, Підгірців та інших сіл. Усі були з церковними процесіями і синьо-жовтими прапорами, всього було більше 1000 чоловік. Всі виступаючі, в своїх промовах засудили імперіалістичний режим і закликами до проголошення незалежності України.
21 січня 1990 року організував земляків на акцію «живий ланцюг» Івано-Франківськ-Львів-Київ. Ми, понад сотню мешканців сіл Горішнє-Долішнє, стояли за Миколаєвом, біля с. Тростянець. - У 1990 році Вас обрали і головою сільської ради Горішнього і Долішнього. На цій посаді Ви пропрацювали…
- … дванадцять років. Тричі поспіль мене обирали на цю посаду. На посаді голови сільської ради працював до травня 2002 року. Неодноразово організовував жителів сіл на різні патріотичні урочистості на території Нового Роздолу, по містах і селах Миколаївського та Жидачівського районів.
У липні 1994 року Йосип Спас визріла ідея побудувати церкву в Горішньому. Жителі села пропозицію сприйняли, і активно взялися за будівництво церкви. Насамперед виготовили проект. Чотири роки – матеріали, будівництво, спонсори і меценати. Горішнє має свою церкву. - Де працювали після складання повноважень сільського голови?
- Працював старшим енергетиком на заводі біля Рогатина Івано-Франківської області, з 2002 по 2006 роки, допоки не вийшов на пенсію.
- Йосипе Івановичу, вихід на пенсію ніяк не применшив Вашої активності, навпаки, Ви ще більше зайнялися громадськими справами. Розкажіть про них.
- Ніколи не міг сидіти без діла. 4 липня 2004 року їздив у Київ на мітинг, на підтримку Віктора Ющенка. З 25 листопада по 1 грудня 2004 року був на майдані в Києві. 25 січня 2005 року їздив у Київ на присягу Віктора Ющенка.
10 липня 2011 року організував зустріч жителів сіл Горішнє і Долішнє, які закінчили вищі навчальні заклади: об’єднала нас любов до рідного села – тієї маленької батьківщини, де виростали і мужніли, і котра стає милішою, чим більше від неї віддалятися на кілометри і роки. У кожного, звісно, своя історія – оригінальна й неповторна, але точка дотику у всіх одна – рідне село. Захід почався із молитви в церкві села Горішнє, потім поїхали на озеро Барвінок, а далі в ресторан в Новому Роздолі. Кожен розповів про своє навчання, роботу і якої мети досягли в житті.
У 2010 році розпочали будівництво пам’ятника «Борцям за волю України» в селі Горішнє, яке завершили 20 серпня 2011 року. На цьому пам’ятнику Пречиста Діва (висота 3,4 метра) під своїм амофором тримає трьох героїв України – Степан Бандера, Тарас Шевченко і Роман Шухевич (їх висота 1,6 метра). Композицію пам’ятника я запропонував архітектору у Львові. 21 серпня 2011 року відбулось урочисте освячення пам’ятника. Обряд освячення здійснили 11 священників з Нового Роздолу і навколишніх сіл. Прибуло багато гостей. Промову найголовнішого гостя – Юрія Шухевича – слухали уважно, а потім доповнювали виступами. Потім ще багато людей виступало.
Влітку 2013 року запропонував жителям села Долішнє побудувати капличку в селі, на що вони радо погодилися. Знову дістав матеріали, домовлявся з майстрами, привозив фігури, колони, бляху і інші матеріали. Обряд освячення було здійснено 13 жовтня 2013 року.
16 серпня 2015 року вдалося організувати відзначення 500-річного ювілею сіл Горішнє і Долішнє. Дійство відбулося в патріотично-духовних тонах біля пам’ятника «Борцям за волю України».
16 серпня 2016 року відбулася зустріч уродженців Горішнього і Долішнього, які замешкали у Львові. Ця зустріч об’єднала людей (36 чоловік зібралося) різних поколінь, поглядів і спеціальностей, статків і доль в одне своєрідне родинне коло «маленька батьківщина» – рідне село, яким здавна гордяться, його історією, звичаями і традиціями, які примножують його славу. - Лише перелік організованих Вами справ, зустрічей, будов вражає. Хоча ж усі розуміють: організувати – це складна титанічна праця. Але крім усього іншого, Ви ще і видавали книги. Скільки їх маєте у власному творчому доробку?
- Написав чотири книжки – «Історія сіл Горішнє і Долішнє», «Горішнє, Долішнє, історія, духовність, патріотизм», «Галичина моя вітчизна», «Горішнє, Долішнє, архітектурне будівництво».
Коли досліджував історію сіл Горішнє і Долішнє, по суботах їздив по архівах в місті Львові, а також в бібліотеку імені Стефаника. Перша книжка вийшла у 2000-му році. У 2012-му видав «Горішнє, Долішнє, історія, духовність патріотизм» і збірку віршів «Галичина моя Вітчизна».
Минулоріч, 2022-го, видав книжку під назвою «Горішнє, Долішнє, архітектурне будівництво», де детально розписав, як проходило будівництво церкви і пам’ятника в селі Горішнє та каплички в селі Долішнє. - Ваші книги використовують земляки для вивчення історії рідного краю. А от Ваші поезії – це відкриття для нас. Про що складаєте поезії? І де можна прочитати Ваші книги?
- Книги є і в мене (охоче поділюся), і в бібліотеках нашої громади.
- А про що віршую, питаєте? Про те, що дуже люблю – про батьків, село, природу, про ластівок, білочок, соловейків, про дитинство. А от колгоспів, з їхнім знущанням над людьми, досі ненавиджу. Як і всяких хабарників, хапуг, так званих керманичів, які серед білого дня грабують Україну. Усе переводять на гроші. А хіба це основне?!
Купити можна все, що
треба для життя.
Не можна лише совісті купити,
Честі, гідності і вічного життя.
Стверджують, що земне призначення чоловіка полягає у трьох речах: збудувати хату, посадити сад, народити сина. Для своєї сім’ї Йосип Спас збудував хату, посадив і виростив сад, виховав двох синів. Для села всі ті речі зробив тричі: керував будівництвом трьох споруд, коло них же посадив дерева, організував три унікальні патріотично-виховні зустрічі. Земне призначення виконав, тричі.
З роси і води Вам,
Йосипе Івановичу!
Розмову вела Віра ВЛАСЮК
