Різні люди однаково блукають вулицями міст, ходять на роботу чи додому, в кіно чи у крамницю, гуляють в парках чи просто спостерігають за життям з вікна своєї квартири. Але з чого ж починається життя міста? Про це мало хто знає. На жаль, про історії життя більшості міст ми можемо дізнатись лише з підручників, чи з народних переказів та легенд.
Новий Розділ – це наймолодше місто Львівщини. Утім, у травні йому вже виповниться 70!
Напередодні ювілею Петро Іванович Волошин – 75-річний містянин, ветеран сірчаного виробництва та новороздільського осередку Народного Руху України – розповів репортеру “Вісника Розділля” , з чого розпочиналась історія нашого міста й поділився спогадами про своє життя, велику частину якого він провів у Новому Роздолі.
-Я народився в селі Тужанівці в 1947 році. Рано втратив батька, він помер від хвороби, коли мені було лише 4 місяці. Моя мати залишилась сама з двома дітьми, оскільки її батьки були репресовані.
У післявоєнний період жити було дуже важко, мати, як усі в селі, мала господарство.
–Будівництво міста Новий Розділ та головного промислового підприємства РДГХП «Сірка» припало на ваші дитячі роки. Чи збереглися у спогадах фрагменти про становлення та розбудову міста та виробництва? Як усе починалось?
-Пам’ятаю, у свої 7 років я пас корову і став помічати те, що по нашій дорозі почали їздити великі вантажні машини: ЯЗи, МАЗи, до того я не бачив таких машин, а ще часто приїжджала і працювала велика землерийна техніка: бульдозери, екскаватори… Біля нашого села почалось будівництво залізничної колії, що мала проходити від Ходорова до промислового майданчика Роздільського державного гірничо–хімічного підприємства «Сірка». Нового Роздолу, міста як такого, тоді ще не було. Його тільки почали будувати – це був 1954 рік.
Мені, як і всім тогочасним дітям, цікаво було знати, що то за техніка їздить і яку роботу вона виконує.
На цьому будівництві працювало дуже багато людей.
Коли в 1958 році почали видобувати руду з високим вмістом сірки, її не мали де складати, тому привозили і залишали просто біля залізниці, поблизу нашого цвинтаря. Ми, як більшість дітей, хуліганили і підпалювали цю руду, нам подобалось дивитись на те, як вона горить синім полум’ям, але після того, в радіусі 50 метрів від місця, де вона згорала, на землі нічого не росло. Дорослі, звісно, сварили нас за це.
А вже в 1959 році я чув від людей розмови про те, що РДГХП «Сірка», в народі його називали комбінат, здійснило першу виплавку сірки.
–Коли Ви, сільський підліток, вперше побачили місто Новий Розділ?
-В 1954 році моя старша сестра виходила заміж, я їхав в машині і тоді побачив на власні очі перші будинки Нового Роздолу. Це було 5 двоповерхових будинків, які розташовані біля проїжджої частини, на сучасній вулиці Винниченка, а тоді вона була вулицею Галана. Потім місто розбудовувалось, почали з’являтись магазини.
На теперішній території старого ринку тоді теж торгували люди, котрі приїжджали з села й привозили свою городину та садовину, так вони заробляли на життя. Перші квартали міста були вже заселені, там жили приїжджі люди – переважно фахівці, котрі прибули з різних кінців колишнього СРСР працювати на «Сірці».
В Новому Роздолі жило багато російськомовного населення, що для мене, як для дитини, було дуже цікавим і водночас незвичним.
-В якому віці Ви вперше прийшли на роботу. Що спонукало Вас до такого рішення?
-Після закінчення Піддністрянської середньої загальноосвітньої школи в 1965 році я захотів піти працювати і заробляти гроші, щоб краще себе забезпечувати.
На той час функціонувало багато будівельних організацій, оскільки активно розбудовувалася РДГХП «Сірка», тривало будівництво житлового фонду та інфраструктури Нового Роздолу. Звісно, робочі руки були дуже потрібні, але хлопців до 18 років не приймали, бо це забороняли приписи техніки безпеки та охорони праці. Я декілька разів ходив у відділ кадрів РДГХП «Сірка», мене довго не брали на роботу. Але з часом я влаштувався працювати учнем токаря в ремонтно–механічний цех. Після роботи я відвідував вечірню школу, щоб отримати повну середню загальну освіту.
На роботі наставником в мене був Петро Кирилович Островський– мій земляк із сусіднього села. До слова, також рухівець, громадський активіст, свого часу голова комітету з будівництва міської греко – католицької церкви. Декілька років тому Петро Островський відійшов у вічність.
Через пів року я склав іспит і отримав спеціальність токаря першого розряду.
В 1966 році мене призвали до лав радянської армії, після військової служби я повернувся працювати на підприємство вже не в ремонтно–механічний, а у сіркоплавильний цех.
–Хто Ви за професією? Чи здобували Ви в подальшому вищу освіту?
-Я пропрацював токарем два роки з чудовим колегою на прізвище Дерев’яний, що був репресований і приїхав на роботу після заслання в Сибіру. Як старший, він порадив мені йти здобувати вищу освіту, за що я вдячний йому дотепер.
В 1969 році я вступив у Львівський політехнічний інститут на механіко–технологічний факультет за спеціальністю «технології машинобудування».
-Які посади впродовж роботи на підприємстві Ви займали?
-Після закінчення інституту я знову повернувся на роботу і працював на різних посадах: спочатку інженером-конструктором в конструкторському бюро, потім механіком у сірчано–кислотному цеху №2, який збудували в 1979 році; пізніше начальником дільниці компресорної станції на заводі складних мінеральних добрив; далі старшим майстром дільниці приготування вапнякового молока для нейтралізації кислот; також обіймав посаду начальника відділу охорони праці.
-Як Ви познайомились зі своєю дружиною?
-Свою дружину Ганну я знав давно, ми проживали в сусідніх селах. А ближче ми познайомились на одній з вечірок, коли я повернувся з армії. Її старший, на жаль, вже покійний брат Михайло працював і товаришував зі мною.
Коли я був студентом, ми подали заяву до загсу у Львові. Спершу ми з дружиною мешкали у селі Станківці, в будинку її батьків, пізніше ми переїхали жити в місто Новий Розділ, оскільки я отримав від підприємства квартиру на вулиці Галана (тепер – Винниченка).
Тоді в мене було вже троє дітей: дві дочки і син.
Зараз в цій квартирі проживає з сім’єю моя старша донька Іванна.
–Наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття, в Новому Роздолі розпочався активний патріотично – громадський рух, спрямований здобуття незалежності України. Що Ви можете про це пригадати?
– На підприємствах у радянському союзі вся документація велась виключно російською мовою. Але при владі Горбачова свобода слова обмежувалась менше, тому люди почали добиватись того, щоб документи та робочі інструкції були написані українською мовою, щоб українською друкувалось більше видань, щоб наша мова була більш популярною, а інформація доступною кожному. А головною метою було здобуття не формальної у складі СРСР, а реальної Незалежності України.
Тоді по всій Україні створювались різні громадські організації, що пропагували і поширювали українську мову, зокрема існували такі як «Українська Хельсінська спілка» та «Товариство української мови імені Тараса Шевченка».
Багато патріотично налаштованих людей, зокрема, молодих, переважно з вищою освітою, були твердо налаштовані створити Товариство української мови і в Новому Роздолі.
14 серпня 1989 року в Палаці культури відбулися установчі збори, на яких обговорили основні завдання Товариства. Красномовний штрих- увесь зал Палацу та уся центральна міська площа були заповнені міським людом. Головою Товариста обрали Михайла Мохналя, голову профкому РДГХП «Сірка».
Згодом схожі культурологічні громадські організації стали своєрідним фундаментом для створення об’єднання «Народний Рух України за Перебудову», до складу якого увійшли учасники «Хельсінської спілки», «Товариства української мови» та інших.
Багато новороздільських учасників Народного Руху, серед яких був і я, брали участь у живому ланцюзі 22 січня 1990 року на честь Акту Злуки ЗУНР та УНР.
-Чим займалася Новороздільська організація «Народний Рух України», як довго Ви були учасником цієї організації?
-Я вважаю, що саме Народний Рух України, зокрема, і Новороздільська рухівська організація, відіграли важливу роль не лише в становленні самостійної держави, але й у її розвитку та розбудові. Ми спостерігали за подіями в Києві і часто організовували поїздки в інші міста й розповідали про те, чому Україна повинна бути самостійною, для чого потрібно на державному рівні розвивати нашу мову.
В 1991 році представники новороздільської організації побували в Києві на перших президентських виборах й слідкувала за демократичним порядком їх проведення.
Учасником Народного Руху я був аж до 2018 року, брав активну участь у різноманітних заходах.
–Петре Івановичу, Ваше життя в Новому Роздолі було багатим на цікаві події. Чому Ви потім вирішили повернутись до села?
-Як то кажуть, кожна пташка своє гніздо хвалить. Я звик працювати в селі, не люблю сидіти без діла, тому побудував власний дім і повернувся. До мене часто приїжджають в гості онуки, я охоче проводжу з ними свій вільний час. Завдяки внукам я навчився користуватись комп’ютером та смартфоном і знаходжу в інтернеті цікаву й корисну інформацію.
Мені дуже хочеться, щоб вони були чесними, вихованими людьми і завжди досягали своєї мети.
-Чим Ви займаєтесь зараз, що полюбляєте робити у вільний час?
-Я люблю працювати на землі, робота мене заспокоює і відволікає.
Кожної неділі я ходжу до церкви, співаю в церковному хорі, тому що віра в Бога – це те, чим, на мою думку, повинна жити людина. А зараз головне, щоб на нашій землі був мир і спокій. Хочеться, щоб доблесні воїни ЗСУ якнайшвидше звільнили всі окуповані території, а Україна процвітала і розвивалась.
* * *
Разом із Петром Івановичем про це мріє вся наша держава і впевнено крокує до перемоги й передає з покоління в покоління свою культурну та історичну спадщину. А ми продовжуємо знайомитись з людьми нашого міста і відкривати невідомі сторінки його історії.
Дорогі читачі, запрошуємо вас ділитись з нами цікавими фактами про Новий Розділ, щоб із знайомого незнайомця він перетворився на вірного друга, дружбу з яким майбутні мешканці міста пронесуть крізь віки.
Таміла КОВАЛЬ, студентка ІІ курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.
