Ніхто не штопає шкарпетки. І якщо зовсім глибше в історію – ніхто з тих, кому менше шістдесяти, не знає, що таке перелицювати костюм чи пальто.
Ніхто вже не чистить килими першим снігом чи соком від квашеної капусти.
Ніхто вже не протирає потрійним одеколоном голівку звукознімача у касетному магнітофоні. Як і не склеюють лаком зажовану плівку в касетах.
Ніхто вже не вирізає телепрограми із суботньої газети і не підкреслює в ній цікаві передачі, на які треба встигнути.
Ніхто вже не надсилає сервелат у посилках.
Ніхто вже не береже порожні пивні банки в серванті.
Ніхто вже не хвалиться вмінням розпалити сірник, чиркнувши об шибку або про штанину.
Ніхто вже не вважає, що найкращий засіб від кашлю – це банки чи медовий компрес на ніч.
Ніхто вже не вішає ситечко на носик чайника.
Ніхто вже не заправляє ковдру в підковдр через дірку посередині.
Ніхто вже не стирає поліетиленові пакети.
Ніхто вже щовечора не заводить годинник і будильник.
Ніхто вже не розбризкує воду з рота під час прасування штанів.
Ніхто вже давно не чистить зуби зубною щіткою із натуральною щетиною. Дивно, а вони були найдешевшими.
Ніхто вже не подає покупні пельмені як головну страву на святковому столі.
Ніхто вже не навертає вату на сірник, щоб почистити вушні мушлі.
Ніхто вже не пам’ятає, чим відрізняється синя стерка від червоної… А я пам’ятаю! Синя стирає олівець, а червона – стирає чорнило і робить дірки в папері.
Ніхто вже не вважає, що банний день має бути один раз на тиждень.
Ніхто вже не колекціонує корисні поради із відривних календарів.
Ніхто вже не наклеює перекладачки на кахельну плитку.
Ніхто вже не ходить у фотоательє, щоби зробити щорічний сімейний портрет.
Ніхто вже не прикрашає стіни квартири випалюванням чи карбуванням власного виготовлення.
Ніхто вже не в’яже банти на гриф гітари
Ніхто і не згадає, що коли футболка стирчить з-під светра – це називається “з-під п’ятниці субота” і взагалі це просто непристойно!
Ніхто вже не залишає олію у сковороді “наступного разу”.
Ніхто вже не боїться, що зливний бачок одного чудового дня все-таки впаде на голову.
І ніхто вже давно не чув свіжих анекдотів про Штірліца та Василя Івановича.
Сумно…
Ми будемо першим поколінням, що не залишить слідів.
Ми не залишимо своїх листів. Від себе з юності, коли так гостро та нерозділено, а потім розумієш, що не з тим. Ми не залишимо листів від себе старших, для друзів, з якими сумуємо за неважливим раніше днів. Ми не залишимо своїх почерків, затертого, м’ятого, складеного паперу, конвертів з адресами, штемпелями, іменами тих, кому і від кого.
Ми не залишимо фотографій. Вони всі згинуть в електронній метушні. Нам і зараз уже не вийняти свій фотоальбом, нам і зараз не надписати на звороті – немає зворотів. Мені нема де написати, що це я, а це Женька, це Машка, це ми. Ми не залишимо своїх осіб.
Не буде мемуарів, щоденників, записок, листів, фотографій різних років. Не буде біографій, почерків, всього, що для когось залишається ниткою до нас, які пішли назавжди. Ми будемо першими, хто розчиниться без сліду.
Привіт, епоха гаджетів, комп’ютерів та соцмереж. Ти примудрилася нас стерти.
Колись у дитинстві бабуся сказала: “Знаєш, а щастя … воно буває різне …”
Я думав .. ну що за дурниці .. щастя .. адже воно щастя – це коли все ідеально – добре. .. абсолютно всі.
І тільки тепер.. через роки.. я починаю його розуміти.. Щастя не абсолютно.. воно відносно..
Щастя… це коли не болить…
Щастя… коли здорові діти…
Щастя.. коли є кому розповісти свій сон.
Щастя.. коли є про кого подумати на самоті.
Щастя.. коли є кому подумати про тебе.
Щастя.. коли є будинок.. в який хочеться повертатися.
Щастя.. коли на душі спокій..
Щастя.. коли твої діти виросли гідними людьми.
Щастя.. коли в тебе є ранок.
Щастя.. коли тобі дзвонять просто так.
Щастя… це просто відсутність нещастя…
Щастя…. його насправді так багато.. а ми на нього все чекаємо і чекаємо.. не знаючи.. що воно буває різне…
Щастя тобі..
Надішли ці добрі слова тим, кого любиш і поважаєш.
Щастя вам!
Володимир ОНАЦЬКО, Facebook
