16.5 C
Lviv
12.04.2024
Новороздільська ОТГ

Патріотичний вчинок берездівецького школяра, у далекому 1946-му

Патріотизм, любов до України, національні ідеї живуть у нас і посеред нас. І не лише у серцях великих керівників та знаних провідників, а і в душах кожного українця, який своїми помислами і нехай навіть маленькими діями творить майбуття, творить пам’ять про рідну землю, про Героїв нашої України, її багатолітню національно-визвольну боротьбу.
Ніби маленька людина – мешканець Берездівець, який став героєм історичної оповіді, він також був творцем Незалежності. Нехай і юним хлопчиною. Але насамперед пронесеною через десятиліття пам’яттю, ідеями, які він продовжив у вихованні дітей, якими служив для рідної Берездівецької громади, він також є Українцем, борцем за Незалежність, Героєм. На таких і тримається наша пам’ять, наша воля, наше одвічне прагнення до волі.
Сміливий вчинок маленького школярика знайшов відгук у серцях інших. І щастя, що люди пам’ятають такі події, згадують і передають наступним поколінням, що чудовий дослідник Зіновій Горін пише і про своїх земляків, про людей, які малими справами докладалися до великої боротьби за Незалежність, продовжує пам’ять поколінь про наших попередників.

Ще на сьогодні значна частина героїчних починів, здійснена сміливими українськими патріотами в період визвольної боротьби українського народу 40-50-х років, залишається утаємниченою.
Подія, що відбулась в 1946 році в місцевій школі села Берездівці, ще довго була на устах усієї округи сіл Станківці, Тужанівці, Підгірці, Гранки-Кути, Горішнє, Долішнє, Малехів, яку несли жителям старшокласники, що навчались в семикласній, єдиній в окрузі Берездівецькій школі. Батьки запитували: «Хто з учнів міг зважитись на такий сміливий вчинок, з якого села цей відчайдух, син чиїх батьків?»
Та проходили дні, тижні, а ім’я виконавця залишалось невідомим попри усі намагання органів НКВД викрити зловісного «ворога народу», бандерівця-школяра


З того часу пройшло довгих шістдесят років, як ім’я виконавця шкільної акції 1946 року стало відоме жителям Берездівець.
На початку 2000 року, під час відзначення одного з національних свят в Народному домі жителька Берездівець Марія Бабичок (в дівоцтві Корецька) попросила слова та розповіла присутнім про надзвичайну подію шістдесятирічної давності, на яку спромігся її однокласник 13-річний учень третього класу. Продовжуючи виступ, п. Марія зазначила, що виконавець цього акту сьогодні присутній в цьому залі – ім’я його Євстах Колодій.
Для п. Колодія це стало такою несподіванкою, що він розхвилювався, коли його односельці запросили до слова. Він був переконаний, що в житті ні з ким не ділився своєю таємницею та, добре подумавши, пригадав, що напередодні про свій намір поділився із своїм товаришем, якому довіряв, Корецьким Іваном, братом Марії. По завершенні святкування іще деякий час п. Євстахія оточували односельці, ділячись своїми враженнями від почутого. Підійшла і шкільна товаришка п. Марія, яка висловила думку, що давно вважала своїм обов’язком розповісти односельцям, особливо молоді, про вчинок свого однокласника, ім’я якого дізналась в період української Незалежності від брата Івана (на жаль, на той час покійного).
Оприлюднена подія зацікавила мене, як дослідника, тому попросив зустрічі з п. Колодієм, щоб більш детально дізнатися, що саме спонукало його в такому юному віці до виконання небезпечного патріотичного вчинку, чи усвідомлював усі наслідки, які могли очікувати його та рідних? Пан Колодій радо погодився на розмову, яка була довготривалою та задушевною, під час якої автор відчув у пересічному українцеві велич патріотичного духа, який формувався у його свідомості з дитячих років.


Пан Євстах народився в 1933 році у Берездівцях в українській свідомій сім’ї селянина Петра та Антоніни Колодій третьою дитиною. Крім нього, у сім’ї зростала сестра Марія (1923 р.н) та брат Михайло (1927 р.н.). У 2,5 роки Євстах зоставсь напівсиротою: померла мати Антоніна. Його доглядом та вихованням опікувавсь батько та неповнолітні сестра та брат.
Проживала сім’я Колодій по вулиці Церковній, що вела до поселення, яке в народі називають «Болоня». Неподалік батьківського дому знаходилось церковне приборство, в якому до кінця 40-х проживав о. Микола Гапій із сім’єю (парох в Берездівцях у 1913-1949 рр). Поряд з приборством був будинок читальні «Просвіти», збудований та освячений в 1928 р. на зібрані кошти й матеріали товариства «Просвіти» та на пожертви громади села. Про працю в «Просвіті», її роль в житті громади у цей не легкий, але цікавий період українського відродження, який Євстаху та багатьом її вихованцям став дороговказом у житті, ніхто так докладно та поетично не описав, як це за життя зробила організатор гуртків «Просвіти», дочка о. Миколи Ярослава Гапій у своїх спогадах «Берездівці – казка мого життя». Мабуть, спогади Ярослави Гапій найдоступніше розкривають умови, в яких українцям на своїй рідній землі довелось відстоювати, зберігати та примножувати своє рідне українське в період польської окупації. Ось в такому середовищі, оточений дбайливою турботою, зростав, виховувався та отримував знання з дитячого садочка, що функціонував при «Просвіті», герой нашої оповіді.

Зліва направо – Гулій Марія (Колодій), Євстах Колодій, Грохола Дарія (Осєчко)
Зліва направо – Марія Костур, Євстах Колодій, Марія Корецька (Бабичок), Марія Гулій (Колодій), Колодій Йосиф та Марія Жукевич (Ляльковська)


В домашньому архіві я розшукав та ідентифікував фотографію, де Євстах в колі просвітянської дітвори із своїми учителями, духовним наставником отцем Володимиром Данько (помічником-сотрудником о. Миколи Гапія) та невтомної організаторки, вихованки дітей та молоді гуртків читальні «Просвіти» Ярославою Галій. Пан Євстах розповів надзвичайну подію, яка відіграла важливу роль у формуванні його життєвого світогляду: «Мені в цей час було вісім років та за своє життя не пам’ятаю такого велелюдного зібрання, коли жителі околиці з душевним піднесенням прибули в Берездівці, щоб відсвяткувати історичну подію, що відбулась на українській землі 30 червня 1941 року у Львові, – українські національні збори з ініціативи українських націоналістів проголосили Акт відновлення української державності». З цієї нагоди в перших числах липня 1941-го після недільного Богослужіння парафіяни та гості Берездівець, молодь та діточки в українських одностроях, з квітами організовано вирушили від церкви до сільської управи, де відбулась урочиста частина. Представники районної влади з Ходорова, провідні члени ОУН з балкону другого поверху звернулись до присутніх словами: «Здійснилась віковічна мрія українського народу – постала Самостійна Соборна Української Держава».
Після офіційної частини усі присутні урочисто продовжили свій шлях на цвинтар, щоб вшанувати братнє поховання героїв – стрільців Української Галицької Армії, що полягли за рідну землю в бою з поляками під Берездівцями в травні 1918 року.» На могилі о. Микола Галій та о. Євген Ржондзістий вперше за двадцять два роки відправили панахиду за полеглими Героями України. Лунали патріотичні слова виступаючих отців, гостей та місцевих провідних членів ОУН, які запевнили, що Україна ніколи не забуде ціни жертовності, що поклали на олтар Незалежності наші Герої, а їх імена будуть назавжди жити в пам’яті українського народу. А їхню справу готові продовжити сьогоднішня молодь, доки на усіх українських землях не буде створена суверенна українська влада.
«Від палких слів виступаючих я мабуть подорослішав на декілька років. В мене було бажання стати поряд виступаючих отців, що так гаряче клялись на вірність Україні, щоб і собі прислужити Україні добрими вчинками. Їх слова стали пророчими: німецька влада вороже сприйняла проголошення Акту відновлення Української Державності, арештовуючи та переслідуючи провідних членів ОУН та патріотично налаштованих галичан та односельчан.»

На фоні Берездівецького костелу:
зліва направо – Євстах Колодій, Марія Гулій (Колодій), Лукачек Софія (Пацула) та Колодій Йосиф

У цей час я пішов навчатися в Берездівецьку школу, де серед учителів вирізнялися українськими ідеями Іван Горячий та учитель Юрків. Вони велику увагу надавали патріотичному вихованню молодого покоління. Але це тривало недовго, бо розпочалась боротьба з німецьким окупантом, який не лише переслідував українських патріотів, а почав масово вивозити українську молодь на примусові роботи в Німеччину. Для багатьох стало небезпечним легальне проживання, тому вимушено переходили у підпілля, проводячи активну підготовку до збройної боротьби.
Мій брат Михайло, –
продовжував п. Євстахій, – підтримував зв’язок з підпіллям ОУН, виконуючи доручення по лінії зв’язку: переносив ештафети на пункти в с. Підгірці, Тужанівці, «Болоню». Мені було 11 років, але я захоплювався і цікавився діяльністю повстанців. Підпілля ОУН суворо зберігало методи конспірації, але тут спрацьовував і людський фактор – довіра до тих родин, які співпрацювали та допомагали українським повстанцям. З іншого боку, нашим хлопцям у час німецької окупації було легше працювати, ніж з приходом у 1944-му варварів-більшовиків. Німці не володіли українською мовою, не могли вільно спілкуватися з населенням, не мали серед жителів агентурної мережі, не чинили тотальних обшуків. Та настав кінець липня 1944. На зміну німецьким нацистам в Берездівці зайшли російські війська. На той час на наших теренах уже діяли добре організовані з осені 1943-го самооборонні відділи та боївки ОУН. В лісах з весни 1944 формувалось багаточисельне військо УПА. Росіяни розпочали широкомасштабну примусову мобілізацію українців на фронт, затримуючи людей під час облав та обшуків. Брата Михайла, якому ще не виповнилося 18-ти, несподівано також забрали, але зв’язок партизан з нашою сім’єю продовжувався. Перебування брата в червоній армії певним чином послужило захисним фактором для нашої родини від російського агресора. Про це свідчить випадок в 1945: енкаведисти прийшли до нас на обшук, можливо, по чиємусь доносу, а напередодні від брата з фронту прийшов лист-трикутник. Батько показав його офіцеру, він прочитав і група залишила наш двір. Цей випадок довів можливість партизанам бути більш впевненими у безпеці під час візитів у наш дім. Повстанці в основному були місцеві – з Підгірець, Тужанівець, з ними були і незнайомі. Батько допомагав продуктами і надавав приміщення для відпочинку. Ранньою весною 1946-го повстанці привели до нас раненого побратима. Двоє – брати Івахи з Тужановець – були нам знайомі (їх мама Магдалина походила з Берездовець з родини Филипових). Пораненого розмістили на стриху стодоли на сіні, він лікувався в нас більше місяця. Сестра готовила їду, а я з нетерпінням очікував, щоб віднести. Пораненому була скучно на самоті, тому був радий порозмовляти зі мною, дізнатися, що відбувається в селі.
Іноді вечорами пораненого відвідували побратими, бувало, ночували з ним чи залишалися на день. Тоді доручали мені слідкувати за ситуацією в селі, наявністю енкаведистів та їх переміщення. Я радо брав своє улюблене металеве колеско з приробленою до нього ручкою з дроту і котив ним дорогою, як говорили, до міста.

Дитячий садочок при Просвіті с. Берездівці. Із своїми виховниками
о. Володимиром Данько та вихователькою Ярославою Гапій 1938 р.
(Євстахій Колодій на фото – другий ряд, четвертий зліва)


Енкаведисти створили свій штаб у жителя Самця – це колишній єврейський будинок, що стояв неподалік площі «Ринок» біля церкви. Вдень більшовики відсипались після нічних полювань, а під вечір знову вирушали чинити свої чорні справи. Моє завдання було їздити колеском, допоки вони не вийдуть з дому, і прослідкувати, куди саме вони йдуть. Часто їх шлях проходив біля нашого дому, коли вони прямували на «Болоню». Бувало, у цей час у нас на стриху були партизани, тож можна уявити душевний стан вояків і батька.

Чому таку увагу енкаведисти приділяли саме «Болоні»? За селом від Дністра починалася болотиста місцевість з озерами та зарослями, це тисячі гектарів непрохідних мочарів, що тягнулися аж до Березини та Роздолу, впирались до роздільсько-малехівських лісів, а ті тягнулися до Миколаєва та Львова, з відомою партизанською столицею Ілів-Стільсько. Через цю територію проходили партизанські стежки, якими повстанці переходили до Берездівець, Межиріччя за Дністром, а там на Журавенщину та в Чорний ліс Івано-Франківщини. Тому на «Болоні» енкаведисти робили часті засідки.
Мені на той час було 13. Увагу енкаведистів не привертав, бо був малого зросту, тому з дорученнями повстанців, які мене називали своїм помічником, справлявся успішно. Перебуваючи з партизанами, з їх дозволу мав можливість розгледіти та взяти в руки їх зброю. Особливо захоплювали мене їх золотисті значки «Тризуб» на мазепинках та начищених пряжках військових ременів. З того часу український герб -Тризуб запам’ятався мені на все життя.
Як наш «квартирант» виздоровів, ми з ним усі попрощалися. Мені було дуже боляче з ним розлучатись, бо звик до нього і не знав, чи ще побачимось. Згадуючи його протягом життя та відтворюючи в пам’яті наше спілкування, пригадував, що він був родом з с. Жирова біля Ходорова.

Та повернемось до спогадів п. Євстахія Колодія, його кульмінаційної завершальної розповіді про свій вчинок.
«У свої 13-ть я пізнав реальну правдиву історію повстанської боротьби. мабуть, не кожному з моїх ровесників судилось побачити та відчути це наяву. Тому коли у школі на уроках чув від учителів (в більшості це східняки та росіяни) звинувачення та засудження повстанської боротьби, а звучало з їх уст не інакше як «зрадники та вороги українського народу», «буржуазні націоналісти», «бандити», то моє серце вже в тому віці обливалося кровю. В душі не мирився, але висловити словесно правду не міг в тих умовах. Тому й думав про інші шляхи протесту. Чашу мого терпіння переповнив виступ учителя воєнрука, фронтовика на одній із шкільних лінійок, який звернувся до нас такими словами «Учні, тепер ви можете спокійно спати, бандерівське прихвістя знищене нашими доблесними радянськими органами». Що його спонукало до тих слів? Можливо, хотів оправдатися після нічних подій, що іноді відбувались у школі, коли ми зранку, прийшовши до школи, бачили потрощені портрети «батька народів Сталіна» та його комуністичних поплічників? Такі акції іноді робили повстанці. Його слова серйозно мене заділи. Я знав, що це неправда, що повстанці продовжують боротьбу за Незалежність України, тому став думати, яким вчинком підтримати повстанців, зазначити, що бандерівці непереможні, що вони серед нас, поряд. Через кілька днів надумався намалювати герб України Тризуб, який бачив у повстанців, і вивісити його в школі.

З папером у той час було важко, але коли свяченича родина о. Гапія напередодні приходу більшовиків в 1944 тимчасово виїхала, то на приборстві я знайшов декілька грубих картонок, які зберіг вдома. На одній з них почав малювати Тризуб: малював на стриху, щоб ніхто з домашніх не бачив. Під Тризубом написав партизанське гасло, яким віталися – «Слава Україні!». З малюнком я ходив у школі два дні, сховавши під сорочку, поки не вибрав слушного часу.
Під час першого уроку я попросився до туалету. Вийшов в коридор, а там ні душі. Я ще раз оглянувся, прислухався і швиденько вивісив на дошку оголошень свій малюнок та подався до туалету в дворі. Зберігаючи спокій, повернувся до класу. Після закінчення уроку всі учні трьох класів бігали по коридору, ходили учителі. А після закінчення другого уроку учителі попередили усіх учнів зібратися у дворі на лінійку. Усі класи вишикувалися, вийшов директор з учителями, а в руках тримав згорнутий листок. Я пізнав свій малюнок. Хтось з учителів попросив зберігати тишу. Директор, піднявши листок, запитав: «Учні, хто загубив цю картинку?». Навколо тиша. Тоді директор розкрив листок і запитав: «Хто з вас його повісив на дошку оголошення?». Усі мовчать. Директор продовжив: «Нам уже відоме його прізвище, але хочемо, щоб він добровільно перед школою, учителями, своїми товаришами признався і визнав свою провину». Ще кілька хвилин учні простояли мовчки. а потім по команді розійшлися по класах.
Після уроків я повертався додому з шкільним товаришем Михайлом Горіним, який проживав на одній вулиці зі мною. У розмові про шкільну подію він заявив, що знає, хто це зробив. Я промовчав, але згадав, що про свій задум напередодні поділився з вірним другом Іваном Корецьким, але я засумнівався, що він міг про це розповісти комусь з хлопців.
Наступного дня зранку у школу прибули керівники з району, а з ними військові. Протягом дня викликали учнів, переважно старшокласників, в кабінет директора, допитуючи про події в селі, про підозрілих та незнайомих людей, хто міг бути виконавцем шкільної події та багато іншого. Пройшло декілька днів, та їх зусилля виявилися даремними. Довелось константувати тільки факт, який ще деякий час обговорювали у школі та селі».

Проходили роки, протягом яких відбувались більш вагомі події, які засвідчували, що бандерівці продовжують боротьбу. 17 грудня 1950 р. емгебісти виявили криївку у жительки села Марії Горбіль, що проживала неподалік школи. У криївці було троє повстанців і дочка господині Франка та її сестра Михайлина Іваницька. Зав’язався бій, під час якого двом повстанцям вдалося вирватися з оточення. Горбіль Франка загинула. Іваницьку Михайлину та одного з повстанців емгебісти захопили живими. Навесні 1953 року на одній з вулиць недалеко центру в саду Михайла Петришина на високій осиці встановили український національний прапор, який майорів цілий день, бо емгебісти не наважувалися зняти, боячись напису «заміновано». Щоб добратися до українського стягу, вони зрізали осику. Тому шкільна історія з роками призабулася.


Від того часу минуло багато літ, виросло нове покоління, впала «тюрма народів». Наш шкільний герой створив сім’ю, з дружиною виховав дітей. прийшла довгоочікувана Незалежна Україна, про яку він також мріяв.

На фото: Марія та Євстахій Колодії
Світський хор народного дому с. Берездівці в Шевченківському гаю м. Львова 6 серпня 1987 р.
Євстахій Колодій зліва перший у верхньому ряду
Хор народного дому с.Берездівці з керівником В.Оліяр в Шевченківському гаю, кінець 1980-х років
Олеський замок 1988 р. (перший ряд – Євстахій крайній справа, дружина Марія – другий ряд – третя зліва).


Бажано відзначити, що проживаючи у радянський період, п. Євстахій залишався в душі тим шкільним незламним бандерівцем. З дружиною Марією жили активним духовним та культурно-просвітницьким життям, долучалися до добрих справ у відновленні окраси місцевого храму, започатковану отцем Любомиром Прокоповичем в 1956 р. Протягом 56-ох років були учасниками церковного та світського хорів. В період проголошення Незалежності Української держави були учасниками багатьох патріотично-національних заходів по освяченні пам’ятних знаків видатним громадським та політичним діячам, полеглим борцям Героям за Незалежність України на теренах Львівської, Дрогобицької областей. У складі світського хору с. Берездівці несли славу української патріотичної та народної пісні на Берестецькому полі у 340-ву річницю Берестецької битви у 1991 р., неодноразово на фестивалях у Шевченківському гаю Львова, у Дрогобичі, на Самбірщині та ін. містах.
Ще задовго до прийняття в Україні закону про декомунізацію (2015 р.), заборону символіки тоталітарних режимів, у 1996 р. п. Євстахій з головою Берездівецької сільської ради Миколою Шпаком вніс пропозицію на сесії про знесення комуністичного символу – п’ятикутної зірки із стели пам’ятника полеглим односельчанам у Другій світовій війні в центрі с. Берездівці. Після схвального одноголосного рішення депутатами сільської ради п. Євстахій виявив ініціативу власноручно виконати роботу. Із встановленого риштування на висоті 8 метрів Євстахій з Іваном Прокопяком та Андрієм Яцинич протягом трьох днів очищали стелу від пропагандистського радянського бруду, встановивши на це місце згідно з рішенням сесії Хрест та Державний Герб України.
Подружжя Колодій виховали своїх дітей в любові до Бога та України. Їх дочка Любомира вивчилася на філолога та та 33 роки навчає та виховує учнів Гранки-Кутівської школи в любові до рідної мови та літератури, є організатором багатьох творчих заходів, присвяченим українським літераторам та національним Героям. Маючи музичну освіту по класу скрипка, п. Любомира продовжує справу своїх батьків, співаючи у відомому в області та за її межами народному фольклорному ансамблі «Берездівчанка». Мабуть, важливо згадати, що найулюбленішою піснею п. Євстахія є повстанська «Лента за лентою», без якої у його виконанні не обходився ні один патріотичний захід у Берездівцях.
29 січня 2018 року після важкої недуги зупинилося серце героя нашої оповіді. Але Євстахій Колодій залишив добру світлу пам’ять взірцевого патріотизму у Берездівецькій громаді.

Схожі повідомлення

Подяка воїну-новороздільцю

admin2

Іван СОХАН – сільський учитель, інтелігент, музикант і зразковий сім’янин

admin3

Мрії додають наснаги…

admin2

Центральна площа – розпочалися роботи…

admin2

Шановні наші захисники та захисниці! 

admin3

Новороздільська ТЕЦ – скорочений робочий тиждень. Чи дочекаємося гарячої води?

admin2

Залишити коментар