Авже ж, саме із такою назвою пісня російською мовою була дуже популярною на неосяжних просторах сталінської «імперії зла» перед нападом фашистської Німеччини на комуністичний Радянський Союз . Надто зміст був дуже оптимістичний із головним меседжем, мовляв, «єслі завтра война», то агресор у лічені дні зазнає поразки від «червоної армії» під проводом мудрого кормчого Йосипа Сталіна та скеровуючої і спрямовучої КПРС. Утім, все виявилося з точністю до навпаки – починаючи з 22 червня 1941 року, і до грудневих зимових морозів, тобто впродовж півроку, доблесна ЧА драпала і драпала, попутньо розстрілюючи в’язнів та інтелігенцію у катівнях НКВС у містах Західної України, здаючи місто за містом. А ще – полками та дивізіями, навіть однією армією Власова, здаючись у полон.
Це вже впродовж наступних років, коли на борню піднялися усі уярмлені народи, коли країни західної антигітлерівської коаліції відкрили другий фронт, коли біснуватий Гітлер припустився фатальних помилок, доблесна «червона армія», звісно, під проводом мудрого кормчого Йосипа Сталіна та керовуючої і спрямовучої КПРС здійснила перелом у війні і врешті дійшла до Берліна. Щоправда, ціна перемоги була жахливою – 10 мільйонів загиблих.
І дуже добре, що у наш час, зокрема, за правління чинної влади, «підспівувачі» з якогось профільного відомства не наважилися витворити схожий бравий марш. Історія ж бо вчить інколи і нетямущих. Утім, і якихось ефективних кроків влади стосовно адекватного реагування на щораз більшу присутність на кордоні України військ РФ не надто помітно. Щоправда, у верхах «ситуація обговорюється», навіть ще раніше заявлено, мовляв, напрацьовано план «Б» (а можливо, і «В», «Г», «Д» – І. Б.) на випадок, якщо не спрацює план «А».
Тим часом, на порозі зростаючої небезпеки російської агресії, мабуть, вперше в Україні, на виклик відреагували насамперед низи, зокрема, учасники добровольчого руху, створивши на віче у Новому Роздолі Координаційну раду з метою координації та комунікації на випадок небезпечних подій, які може спричинити збройний напад сусідньої країни – агресора.
На прохання репортера про мету резонансного заходу коментар для редакції «Вісника Розділля» надали радник командувача Національної гвардії України полковник Андрій Антонищак та голова Координаційної ради учасників бойових дій Львівщини при Львівській обласній державній адміністрації Сергій Лейченков. Перш ніж надати їм слово, слід зазначити, що, наскільки відомо редакції, як кажуть, у мирний час, на випадок агресії ворога РНБО та силовими відомствами розроблено «дорожню карту» реагування на військовий виклик. В кожному місті, в кожному районі, в кожній області. Такими питаннями займаються відповідні структури у органах влади – відділи мобілізаційної і оборонної роботи та надзвичайних ситуацій. Звісно, як і заведено, не афішуючи на загал цієї сторони діяльності. Також слід мати на увазі, що з 1 січня вступає в дію Закон України «Про основи національного спротиву», у якому розписано, хто, коли і чим повинен займатися, коли настане, умовно кажучи, «день Ікс».
А тепер – слово учасникам віче.
Андрій АНТОНИЩАК: «НЕ ДИВНО, ЩО ІНІЦІАТИВУ СТВОРЕННЯ КООРДИНАЦІЙНОЇ РАДИ ДЛЯ ВЗАЄМОДІЇ ІЗ СТРУКТУРАМИ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ У РАЗІ НАЙГІРШОГО РОЗВИТКУ ПОДІЙ ПРОЯВИЛИ САМЕ ДОБРОВОЛЬЦІі»
Розмова із паном Андрієм, до речі, уродженцем Нового Роздолу, відбулася незадовго до початку народного віче. І перше запитання репортера стосувалося ситуації, що на тлі загрози російської агресії першими висунули вказану актуальну тему на порядок денний публічного суспільного обговорення саме учасники добровольчого руху.
-Саме так, першими, тому що добровольці – ефективні і найбільш вмотивовані патріотично налаштовані люди, котрі у 2014 першими дали відсіч ворогу, давши час сформуватися Збройним Силам України. Вірив і вірю в добровольців, тому що у їх професійності та готовності сумніватися не слід.
–Яким чином Ви дізналися про проведення народного віче у Новому Роздолі?
-Отже, напередодні 19 грудня мені зателефонував командир 8-го окремого батальйону «Аратта» імені Андрія Гергерта Андрій Копичин (псевдо «Марадона») і запросив на віче у Новому Роздолі, у якому візьмуть участь ветерани добровольчого руху та Збройних сил України. Вже сьогодні ми попередньо обговорили з другом «Марадоною» ситуацію, що складається в Україні на тлі нарощування військової присутності РФ на кордоні держави, обмінялися думками, окреслили акценти, на які слід сьогодні звернути увагу на народному вічі.
Окрім того, що я є координатором батальйону ім. Генерала Кульчицького, з яким ми створювали мій рідний добробат, я є радником командувача Національної гвардії України. Тож ми також обговорили питання як нам, добровольцям, самоорганізовуватись, визначати точки збору, місця збору, однозначно, взаємодію з владою об’єднаної територіальної громади, механізм комунікації з силовими структурами, органами державної влади на випадок агресії ворога.
–Як означите мету і завдання віче?
-Вважаю, що основним завданням вказаного заходу , по – перше, є налагодження комунікації між добровольчими підрозділами, по- друге, оскільки, якщо не помиляюся, військкомати перебувають у стадії розформування, визначитися, хто у разі мобілізації буде призваний у розташування добробатів, які діють в межах Національної гвардії, Міноборони тощо, а хто залишиться на місцях, щоб допомагати структурам територіальної оборони. Звісно, про підсумки віче, напрацьований план дій донесу до відома керівництва Нацгвардії. Адже до екстремальних ситуацій слід готуватися вже зараз, тому злагодженість дій структур територіальної оборони має бути розписана детально.
–Не так давно командира Української добровольчої армії Дмитра Яроша призначено радником командувача Збройних Сил України. Як радник очільника Національної гвардії, що можете сказати з приводу такого, для багатьох несподіваного рішення.
– Насправді ми, добровольці, дуже позитивно сприйняли звістку про те, що Дмитро Ярош призначений радником командувача Збройними силами України. По – перше, командувач ЗСУ- це адекватний бойовий генерал і саме тому він запросив на цю посаду людину, яку він безпосередньо знає ще з часів, коли Дмитро Ярош командував «Правим сектором» і брав участь у бойових діях , в тому числі поруч з бійцями ЗСУ. А отже, має неоціненний досвід. Тому дуже позитивно, що людей з таким бойовим досвідом залучають у силові структури.
Для довідки додам, що такі батальйони як батальйон ім. Генерала Кульчицького, батальйон «Донбас» і батальйон спецпризначення «Азов» були «прив’язаними» до Національної гвардії. І в нас були дещо інші завдання, хоча на Донбасі ми з бійцями Д. Яроша пересікалися не раз.
–Користуючись нагодою, запитаю про те, що і досі болить. Мабуть, Вам відомо, що 8 листопада 2015 року під час конференції національно – визвольного руху «Правий сектор» було обрано новий Провід, а перед Дмитро Ярошем поставлено вимогу публічно представляти тільки позицію цієї структури у складі 3-х осіб. Як наслідок, 11 листопада Дмитро Ярош оголосив про свою відставку з посади командира «Правого сектору». Далі він створив на базі 8-го та 5-го батальйонів ДУК ПС та батальйону «Госпітальєрів», декількох диверсійно – бойових груп Українську добровольчу армію. Досі не можу позбутися відчуття, що хтось невідомий з певних причини, явно, не на користь оповитого славою «Правого сектора» та загалом добровольчого руху спротиву агресору, розіграв такий сценарій. Можливо, його справжньою метою було довести до конфліктів як прихильників, так і противників цього розколу, як це сталося з бандерівською та мельниківською ОУН (хоча це, мабуть, недоречне порівняння). Утім, згодом делегатка конференції у спогадах відзначала, що за цим «палацовим переворотом» імовірно стирчали вуха ФСБ та відомого у «Правому секторі» командира підрозділу «Лісника», який, на її припущення, працював на Росію. Отак коротко про суть. Чи можете, як людина не з середовища цих добровольчих формувань, прокоментувати цю історію кількарічної давності і рішення Дмитра Яроша про відставку?
-Справді, була така історія. Тому не буду суддею, а просто висловлю власну думку. Як на мене, Дмитро Ярош як адекватна людина, глибокий аналітик, котрий зрозумів, що й до чого, вчинив правильно, у відповідності до реалій російсько – української війни. Тож навіщо було на догоду ворогу, що був так близько, розпалювати конфлікт у середовищі добровольчого руху. Просто з того часу «Правий сектор» і УДА успішно воювали з ворогом окремими формуваннями. А щодо того, що в Україні як діяли, так і діють російські агенти та агенти впливу, які спираються на внутрішню п’яту колону, яка багато де присутня, не варто сумніватися.
-Принагідно, за яких обставин Ви стали радником командувача Нацгвардії України?
-Оскільки я виходець із батальйону ім. Генерала Кульчицького, то після складання повноважень народного депутата командир Національної гвардії України генерал – полковник Микола Іванович Балан запропонував мені посаду радника. Звичайно, я радо погодився, бо після Майдану, рідного батальйону ім. Генерала Кульчицького та депутатства у Верховній Раді, вже не думав повертатися у бізнес. Тим більше, що російсько – українська війна, у якій брав участь з самого початку, тобто з весни 2014-го, ще триває, тому, власне, і дав згоду.
-Оскільки Ви – уродженець Нового Роздолу, про що, мабуть, не всім містянам відомо, тому, принагідно, прошу докладніше розповісти про себе, так би мовити, розкрийте вихідні дані відомої людини.
-Гаразд, тим більше, що у рідне місто навідуюся не так часто, бо щільно зайнятий роботою. Настільки, що, наприклад, інколи випадають великі паузи, аби відвідати сім’ю, що живе поблизу Львова.
Отже, у вир Революції Гідності активно поринув восени 2013-го. Невдовзі мене було призначено командиром 9-ї сотні Майдану. Коли постала реальна загроза захоплення проросійськими бандами та російськими диверсійними спецзагонами територій Донбасу, вже 13 березня 2014-го ми, зокрема, понад 500 майданівців, висунулися у село Нові Петрівці, що під Києвом, у розташування бази Національної гвардії України. І мене як представника штабу Самооборони Майдану тогочасний очільник МВС Арсен Борисович Аваков призначив координатором батальйону ім. Генерала Кульчицького. Зокрема, я відповідав за формування батальйону.
Після того як був сформований батальйон, ми прийняли присягу на вірність України і на другий день після Пасхи, якщо не помиляюся,12 квітня 2014 року , нас висунули в м. Павлоград Дніпропетровської області.
І вже там ми діяли активно як, власне, військовий підрозділ: відсікли Донецьку і Дніпропетровську області, зайняли під охорону місто Павлоград. Пригадую, момент, коли з Павлограда автівкою на львівських номерах ми, три бійці батальйону, здійснили розвідку у Донецьк та Сніжне. Фактично у той непевний час такий рейд був на межі самовбивства, але, тьху – тьху, він виявився вдалим. Зокрема, у Донецьку зустрілися з місцевим підпіллям, після чого повернулися у Павлоград з цінною інформацією.
Першого травня 2014 року батальйон бойовим маршем висунувся в сторону населених пунктів Барвінкове та Ізюм і вже 2 травня о 4-й ранку ми штурмували блок – пости навколо міста Слов’янськ, яке взяли в оточення спільно з 95-ю десантно – штурмовою бригадою, з 25-ю бригадою, з підрозділом «Альфи». Невдовзі командування скерувало батальйон у район бойових дій у Дебальцевський котел. Отак коротко про участь у той період російсько – української війни.
Наступний етап – обрання мене депутатом Верховної Ради України УІІ скликання. Оскільки агресор нагнітав ситуацію на Донбасі і російсько – гібридні війська намагалися окупувати нові території, я, як мовиться, працював на два фронти – тиждень як депутат у парламенті, тиждень як військовий – на передовій. І якщо до обрання народним депутатом я був нагороджений вищою солдатською нагородою, а вже у парламенті ( і це безпрецедентний випадок у історії Верховної Ради України), мене як депутата нагородили бойовим орденом Богдана Хмельницького. І ще один штрих із моєї після майданної біографії: російську – українську я починав солдатом, а натепер я є полковником Національної гвардії України.
–У зв’язку із стрімкими подіями, що розгортається, безумовно, і Ви, і Ваші побратими із середовища добровольчих формувань знову готові стати у стрій і, враховуючи набутий військовий досвід попередніх років, дати адекватну відсіч агресору?
– Авже ж що так. Тим більше, що східний агресор за крайні роки, власне, і не давав нам підстав, як кажуть, розслаблятися. Отож, ми – напоготові…
Розпитував Іван БАСАРАБ
Сергій ЛЕЙЧЕНКОВ: «ВОРОГ НАДТО БЛИЗЬКО ПІДІЙШОВ ДО “ЧЕРВОНИХ ЛІНІЙ”. ТОМУ МИ ПОВИННІ ВСЕБІЧНО, В ТОМУ ЧИСЛІ ПІДТРИМУЮЧИ ІНІЦІАТИВИ УЧАСНИКІВ ДОБРОВОЛЬЧОГО РУХУ, РЕАГУВАТИ НА ВИКЛИКИ”
Оскільки на новороздільському вічі Сергій Лейченков представляв структуру з надр обласного органу державної виконавчої влади, то, власне, саме з цієї причини репортер «Вісника Розділля» спілкувався з цим посадовцем ЛОДА. А з огляду, що загал не надто поінформований про цю структуру, тому на прохання журналіста пан Сергій насамперед докладніше поінформував про Координаційну раду учасників бойових дій Львівщини при ЛОДА.
-Координаційна рада учасників бойових дій Львівщини при Львівській обласній державній адміністрації – це консультативний дорадчий орган у справах ветеранів та вирішенні проблем, пов’язаних з ветеранським середовищем. Два року тому голосуванням ветеранських організацій, які ввійшли до складу вказаної Координаційної ради, мене було обрано головою. Звичайно, проблем у ветеранському середовищі чимало, тож займаємось пошуком шляхів їх вирішення.
–Як учаснику бойових дій, де Вам доводилось воювати?
-У мирному житті я працював економістом. У період Революції Гідності перебував на Майдані, 18 лютого 2014-го отримав травму, був прооперований, а пройшовши курс реабілітації, знову влився в рух спротиву.
Я є вихідцем із батальйону «Айдар» з серпня 20214 року. Натепер от працюю у статусі голови Координаційної ради бойових дій Львівщини при Львівській обласній державній адміністрації.
Додам, що агресивна риторика верховодів Кремля Путіна та Медвеєдєва, мовляв, українців як нації не існує, тому рано чи пізно їх доведеться навіть силою повертати у лоно «русскава міра», нещодавній пасаж російського шовініста – пропагандиста Дмітрія Стєшина», мовляв, РФ окупує Україну і ми знищимо українську мову і фольклор, нарощування російських військ на кордоні з нашою державою, згуртовує учасників добровольчого руху, незалежно у яких добробатах вони воювали з ворогом, починаючи з 2014-го. Ми постійно на зв’язку, ми – обговорюємо і напрацьовуємо варіанти можливого розвитку подій і реагування на агресію Російської Федерації. Тому я радо відгукнувся на запрошення відвідати віче у Новому Роздолі, оскільки такий захід на часі.
–На Вашу, думку, яка мета такого набатного заходу як віче?
-Поки що основною метою сьогоднішньої зустрічі є налагодження комунікації, прийняття швидких рішень та пошук різних варіантів вирішення питань, які сьогодні виникнуть під час народного віча.
– Як охарактеризуєте реагування органів влади на зазначені вище виклики?
-По – перше, влада з нами комунікує, впевнений, що такий діалог поглиблюватиметься, бо ворог наблизився до «червоних ліній» надто близько.
Розпитував Іван БАСАРАБ
