Церква віддавна була основним місцем будь-якого населеного пункту.
Станківецька, збудована у 1713 році, є місцевою перлиною, старовинна дерев’яна церква з унікальними іконами та намолена поколіннями, належить до архітектурних пам’яток місцевого значення.
Але ми розпочали з нової церкви. Також Введення у храм пресвятої Богородиці (бо ж традиції не змінювали). Це дітище священика отця Андрія Колібека (який тут служить уже 20 літ. До речі, уже давав шлюб дівчинці, яку тут і охрестив, щойно прийшовши служити. І до Служби Божої залучає хлопців – з його легкої руки уже 6 юнаків пішли навчатися на священиків) і усіх мешканців Станківців-Тужанівців. Будівництво тривало з 2002 до 2014 року.
Церква – немов молода усміхнена наречена – світла, простора, сучасна, молодіжна, затишна, де легкість в повітрі і радісні відчуття Божої присутності витають в просторі. Уміло й доречно підібрані церковні прикраси: «Це мудра настанова священика, який запровадив: давайте радитися, що придбати, щоб пасувало, щоб не було зайвого». У церкві – лише живі квіти і вазони. А ще – дві статуї Матінки Божої, які односельці передали з португальської Фатіми, де колись появилася Матінка Божа і навчила дітей молитися на вервечці. Усе тут дихає любов’ю і благодаттю.
А у віконечко над престолом – немов заглядає стара церковця своїми дивними невеликими хрестами з півмісяцем, мовляв, що ж там робить молоде покоління?
- Стару церковцю не оминають. Часто, йдучи на Службу Божу, спочатку йдуть помолитися біля церковці, бо відчувають тут молитовний дух, силу і підтримку попередників. «Відчуваєте? – стиха запитувала їмость. – Справа, від стіни. Проходиш мимо – і таким теплом повіває…». Та й чи не у кожного є своя чудодійна історія, пов’язана зі старою церковцею. «От і в нашій сім’ї, – розповідає староста, – коли чоловік був ще школярем, порадив лікар робити операцію на око. Бабуся побігла до церкви молитися. Доки заїхали у Новосілки, лікар зачудовано розвів руками: повертайтеся додому, тут усе добре».
- * *
Дуже цікава легенда появи церкви на цьому місці.
Старожили переповідають, що церква знаходилась за Дністром і була однією із 12 церков монастиря. До сьогоднішнього дня на тому місці є озеро, воно утворилося, бо на тому місці у великий піст люди танцювали, веселилися і це місце «затряслося», «запалося», а була там колись заселена територія.
Тому було вирішено врятувати церкви, перевезти на другий берег Дністра і поставити у селі. Але постало питання: «Куди перевезти матеріал, де поставити церкву?». Люди вирішили, що воли, завантажені дубовими балками, самі вкажуть місце. Де зупиняться – там і буде церква. Воли «вибрали» дуже вдале місце, на горбочку. За словами Вітрової Марії Василівни, на місці старого цвинтаря. Ще одна така ж церква-«близнючка» стоїть у с. Межиріччя. Правда це чи ні – невідомо, але за р. Дністер є урочище, що носить назву «Монастирське».
Місцева чудо-перлина має 3 чотирикутні верхи, вкриті гонтою (з часом гонтове покриття прогнило і було замінене на оцинковану бляху). Стіни з смерекових стовбурів, оброблених рубанком, стоять на дубових підвалинах. Будівля видовжена і вузька, складається з трьох зрубів, з яких зруб на вигляд має незначні виступи, які накриті окремими стрімкими дахами. До вівтаря з півдня та півночі прибудовані ризниці, причому ризниця з північної сторони піднята на фундаменті та накрита окремим дахом, а з південної – менша по висоті, має накриття суміщене з піддашшям. Поверхні зовнішніх стін церкви вертикально шальовані дошками, а вище піддашшя – дошками з лиштвами. Будівля накрита трисхилим дахом, гребінь якого завершують дві вежі з маківками (над вівтарем подвійні). Вітер та дощ знищили образ зверху над входом у церкву.
Церковна візитація, вчинена 27 вересня 1764 р. М. Шадурським, засвідчує, що місцевий священик Антон Воронович мав в церкві метрики (книги народжень) з 1689 р., а книгу шлюбів з 1705 р. «Це були б безцінні документи з історії села, якби їх пощастило десь відшукати».
Наразі електропостачання у церкві відключене, адже вона повністю дерев’яна. А дах у кількох місцях уже підтікає. Тож громада села думає, як відновити стару церковцю.
Заходячи сюди, відчуваєш якийсь особливий дух і трепетне благоговіння.
Ніби ти стоїш перед старшою немічною людиною, де боїшся зайвого шуму у дзвінкій тиші – але уважно вслухаєшся, немов очікуєш почути яке слово, пораду, порух.
Дивує все. Від входу – старовинний ключ. Незвичний запах. Все мініатюрне, все маленьке, немов з іншого світу, незнаного світу маленьких людей, великих духом.
Свого часу приїжджали, хотіли забрати старовинний іконостас, але не віддали – раз є тут, значить, тут його місце. Іконостас пишний, різьблений – і з незвичними іконами. Зауважили, що під багатьма мальованими на Царських Вратах іконах знаходяться давніші образи, з іншими сюжетами та канонами. «Тайна вечеря» – не подібна до сучасних. Зовсім незвична ікона – з Адамом і Євою. Образ Введення в храм Пресвятої Богородиці на тетраподі також старовинний, незвичний і вигорілий, у синіх тонах. Ось зупиняються перед образом Матінки Божої – і здивовано зауважують, як нагадує обличчям жінку і її дитину з села. Напевно, і тут історія приховує давні родинні таємниці? Є і образ на почесному місці іконостасу, де не знають, хто зображений. Чоловік тримає перо (значить, грамотний) і вершину замку (можливо, меценат?). Навіть Борис Возницький, мистецтвознавець, Герой України, заслужений працівник культури України та Польщі, коли приїжджав, дуже зацікавився незнаним портретом, але визначитися так і не змогли.
А при вході – «Вартість Служби Божої» зі справжньою їх ціною: «вона тебе охороняє від багато лиха й небезпек… Можеш зменшити дочасні кари за твої гріхи…Кожна Служба Божа буде благати для тебе помилування». Так душевно.
На подвір’ї – два хрести (один з яких встановлений до 1000-ліття Хрещення Русі у 1988 році), між якими – маленька символічна деревяна капличка. Тут і зараз проводять Водосвяття.
Поряд зі старою церковцею розташована деревяна двоярусна дзвіниця, накрита пірамідальним дахом. Дзвіничка взагалі заворожила: косі проміння сонця на старе поточене дерево творили павутину часових змін – серед нібито хламу вихоплював поглядом незвичайні речі: ікони (а хто це зображений? а яка цікава техніка виконання?), якісь давні речі (і для чого вони призначені?), зображення – словом, від всього цього віє давньою заворожуючою таємницею. Тут би мав бути музей.
Натомість дзвони і донині сповіщають про Служби Божі. А 82-річний паламар жваво виходить по крутих сходинках.
Існує легенда, що в часи Другої світової війни німецька армія забрала найбільший дзвін (щоб сховати, жителі кинули його в криницю, але донька священика видала місце), залишився лише середніх розмірів та три найменших.
Взагалі, старовинні ікони тут зустрічаємо повсюди – і в бібліотеці, і в Народному домі, і в школі…
(Далі буде)
