З нагоди Дня журналіста
У пантеоні визначних імен в українській журналістиці , які відзначилися особливою доблестю та вагомим внеском у боротьбі з поневолювачами за державність України у період 30-х – 80-х років ХХ століття, на чільному місці перебуває постать Андрія Луціва, 1911 року народження. Він належить до славної генерації українців, які після втрати незалежності УНР та примусового приєднання Галичини до Польщі у 20-х роках минулого століття , повстали проти такої історичної несправедливості. У спеціальному випуску Львівської Наукової Бібліотеки ім В. Стефаника, виданому у 2001 році, у розділі «Українська журналістика в іменах» подано грунтовну біографічну довідку про Андрія ЛУЦІВА. Оскільки широкий загал недостатньо ознайомлений з діяльністю цього видатного патріота, журналіста та видавця, редакція насамперед пропонує витяги із вказаного спецвипуску, де докладно висвітлено життєвий та творчий шлях уродженця села Голешева, що на Ходорівщині:
«ДРАГАН Антін [справж.: Луців Андрій; псевд. і крипт.: А. Д., М(аксим) Подорожний, Хуан де Барабан
( 08.28.1913, с. Голешів, тепер Жидачівського р-ну Львівсь-кої обл. — 02.02.1986, м. Вашинггон, США ) — український журналіст, редактор, публіцист, політично-громадський діяч).
Початкову освіту отримав у рідному селі і 7-річній школі в Журавні, відтак закінчив Академічну гімназію у Львові і вступив на студії права у Львівському університеті. Ще в гімназії став активним членом Юнацтва ОУН для боротьби за незалежність України і проти жорстокого панування Польщі в Західній Україні. Вже студентом був співредактором націоналістичного щоденника «Голос» і різних підпільних видань ОУН, а також львівського щоденника «Наше Слово». Працював також у газеті «Кооперативна Родина» у Львові. За діяльність в ОУН після довгого перебування у слідчій тюрмі «Бригітки» був засуджений на два роки ув’язнення (1934— 1936 рр.). Після звільнення постійно переслідувався польською владою. 1937 р. йому вдалося втекти на Захід; у 1938 — 1942 рр. працював для Української пресової служби у Берліні, де згодом був редактором «Українця» і «Хлібороба», газет для примусових робітників у Німеччині. Переслідуваний нацистами, восени 1943 р. перебрався через окуповану Францію і пішки через Піренеї до Іспанії, де іспанська поліція його як нелегального втікача посадила до в язниці в Памплоні. 1944 р. А. Драгана перевезли до концентраційного табору в Міранці над Ебром, утримуваного союзниками для чужинців, які опинилися в Іспанії без дозволу і відповідних документів. Тут він нав’язав контакти з редактором українського щоденника «Свобода», що виходив в Джерсі-Ситі (США), Лукою Мишугою. 3 концтабору почав дописувати до газети під різними псевдонімами, зокрема Максим Подорожний і Хуан де Барабан.
Завдяки заходам Л. Мишуги і Міжнародного Червоного Хреста 12 квітня 1946 р. прибув до США і вже наступного дня почав працювати в газеті «Свобода». Відразу включився в ор-ганізоване громадське життя американських українців. У перші роки після прибуття до США написав сценарії вистав «Гомін України», що їх щорічно ставили члени Ліги української молоді Північної Америки в Карнегі Гол — найбільшій концертній залі Нью-Йорку.
Невдовзі після прибуття до США став співредактором газети «Свобода», а від 1955 р., після смерті Л. Мишуги, очолював редакцію аж до відходу на пенсію 1978 р. 3 притаманною йому енергією працював над розвитком газети і її ролі в житті американських українців. До співпраці в редакційній колегії залучив таких визначних журналістів, письменників і літературознавців, як Іван Кедрин, Богдан Кравців, В’ячеслав Давиденко, Лука Луців, Леонід Полтава, Михайло Сосновський. Заангажував ряд позаштатних кореспондентів-дописувачів у США, а також у країнах Європи і Південної Америки. Започаткував регулярні сторінки, присвячені праці окремих організацій і установ — молодіжних організацій(Спілкаукраїнської молоді, Пласт, Організація демократичної української молоді), наукових установ(Українська вільна академія наук, Наукове товариство ім. Шев-ченка), спортивну сторінку, окремий щотижневий літературно-мистецький додаток.Відновив видання для дітей — місячник «Веселка» (за редакцією Володимира Багури).
Великий вплив газети використовував для підтримки справ, які вважав життєво важливими для української громади у США. Впродовж 23 років на посаді головного редактора «Свободи» провів три головні — як він це називав — «хрестоносні походи». На початку 60-х рр. переконав «Український Народний Союз», найбільшу братську страхувальну установу в Північній Америці та видавця «Свободи», фінансово підтримати видання англомовної енциклопедії українознавства. Енциклопедія «Ukгаіnе: А Соnсіsе Enсусlоредіа» з’явилася у двох томах (1963, 1971) за редакцією проф. В. Кубійовича і за співучастю ряду визначних українських науковців Заходу. Сам А. Драган став керівним редактором видання, завідуючи всіма технічними справами, включно з тривалими переговорами з видавцем — Торонтським університетом.
Другим «хрестоносним походом» А. Драган уважав справу побудови пам’ятника Тарасові Шевченкові в столиці США— Вашинггоні. Відіграв ключову роль у створенні комітету побудови пам’ятника, а згодом і на сторінках «Свободи», і невтомною особистою діяльністю підтримував цей задум аж до його здійснення у 1964 р. р. Упорядкував довідку про історію побудови пам’ятника «Шевченко у Вашінгтоні» (1984). Як редактор «Свободи» відіграв провідну роль у мобілізації громадської думки американських українців для підтримки створення кафедр українознавства при Гарвардському університеті, що було зреалізовано у 1974 . Ініціатива та співпраця редактора А. Драгана і трибуна, яку він дав цій справі на сторінках «Свободи», були вирішальними для успіху цієї справи.
Крім наполегливої довголітньої професійної праці — журналістом, редактором і публіцистом, А. Драган відігравав провідну роль в організованому громадському житті американських українців. Був членом керівних органів Українського конгресового комітету Америки, який нагородив його своєю Шевченківською премією 1976 ., згодом — Української американської координаційної ради. Значною мірою спричинився до реалізації ідеї створення Світового конгресу вільних українців. Належав до Управи Наукового товариства ім, Шевченка й очолював його Пресову комісію. Був серед засновників і активних членів Спілки Українських Журналістів Америки. Журналістська і громадська діяльність А. Драгана проходила у двох різних світах і на двох континентах; він був шанувальником «вільної землі Вашінгтона», але і все його життя неодмінно позначалися любов’ ю до України і великою пошаною до її народу».
ххх
У 2014 році побачила світ книга історико – краєзнавчих нарисів і спогадів «Голешів в історії, культурі та людських долях», видана у Львові Інститутом Народознавства НАНУ( упорядники – вихідці з села Голешева: кандидат мистецтвознавства, заслужений працівник культури України Роман Яців та підприємець Федір Романович). До написання цього видання долучилися відомі науковці, журналісти, фахівці з історії та культури.
В розділі «Голешівські хроніки», який підготували ваш автор з матір’ю Анастасією Басараб, окремий нарис присвячено саме Андрію Луціву, видатному землякові, потужна постать якого в українській журналістиці, як видається, ще недостатньо вивчена.
Отож з метою інформування широкого загалу про діяльність українського патріота та з нагоди Дня журналіста, пропонуємо читачам окремі витяги із книги «Голешів в історії, культурі та людських долях»:
«… Вже з гімназійної лави Андрій влився у ряди протестної галицької молоді , яка гуртувалась навколо ідеї Самостійної України , а згодом, навчаючись юриспруденції у Львівському університеті, – став членом Організації Українських націоналістів, щоб боротися за державність України. Коли на Західній Україні стало відомо про голодомор 1932 -1933 років, здійснений на території Радянської України комуністично – сталінським режимом СРСР, внаслідок чого голодною смертю загинули мільйони українців, Провід ОУН як акт відплати за Голодомор здійснив вбивство консула СРСР у Львові Майлова (22 жовтня 1933р.). Атентат здійснив студент Львівського університету Микола Лемик, який, до речі, з Андрієм Луцівим бував у Голешеві.
За категоричним наполяганням керівництва Радянського Союзу польська служба безпеки арештовувала усіх, хто міг бути хоч якось причетним до цього резонансного вбивства. Зокрема, був затриманий і Андрій Луців. Проте він усіляко заперечував свою причетність. Через деякий час його звільнили з – під арешту. Але на волі мужній націоналіст перебував недовго: за підозрою у підготовці вбивства польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, здійсненого Організацією Українських націоналістів за політику пацифікації Галичини (15 червня 1934р.), польська дефензива знову ув’язнила Андрія .
Мій батько, Комарницький Микола (та мій улюблений дідусь – наставник – І. Б.), який доводився двоюрідним братом Андрію Луціву, часто їздив на побачення з ув’язненим родичем у сумнозвісну тюрму «Бригідки», передавав йому продуктові передачі, останні новини з волі. Так тривало до часу, коли Андрія було переведено у тюрму, розташовану у Польщі (м. Сороки).
У період ІІ Світової війни Андрій Луців як член ОУН, очолюваної полковником Андрієм Мельником, працював в Українській Службі Преси у Берліні, був редактором газет «Українець» та «Хлібороб», читацькою аудиторією цих видань були українці – остарбайтери, вивезені окупантами з України до Німеччини на примусові роботи. У збірці «Літопис червоної калини» Андрій Луців надрукував документальну повість «Мого сина розстріляли у Вінниці» – про злочин військ НКВД, які у 1941 році розстріляли та замордували кільканадцять тисяч невинних українців.
У 1943 році йому ледь вдалося уникнути арешту гестапо, але націоналістична підпільна мережа зуміла вчасно попередити про небезпеку Андрія Луціва. Власне, відтоді Андрій Луців змінив своє прізвище на інше – Антін Драган.
Коли завершилася Друга світова війна, А. Луців, після нетривалого періоду перебування у таборі у американській зоні окупації Берліна, а згодом – у Іспанії, перебрався у США. Проте і тут Андрій Луців не припинив націоналістичної діяльності: влаштувався на роботу в редакцію першої української газети у США «Свобода», яку згодом, починаючи з 1952 року, очолив на довгі і плідні 27 років. Сповна проявив себе Андрій Луців і як талановитий видавець, оскільки, окрім титанічної журналістської праці, редагував Альманах Національної Української Асоціації, був співредактором Малої Української Енциклопедії (1963 – 1971 роки). Внесок Андрія Луціва в українську справу, у популяризацію ідей незалежної України, її літературно – мистецької спадщини важко переоцінити. У цьому сенсі його діяльність у чомусь схожа із діяльністю видатного поляка – інтелектуала Єжи Гедройця, який у еміграції в Парижі редагував політико – культурологічний журнал «Культура» і своєю працею будив польське суспільство до спротиву тоталітарному комуністичному режиму, пропагував польсько – українське порозуміння.
...Його журналістську справу продовжила дочка – Оксана Драган. Вона тривалий час разом з чоловіком Романом Кравцівим, сином відомого львівського літературознавця Богдана Кравціва, який із сім’єю у 40-х емігрував у США (пан Роман готував актуальні репортажі для телепрограми «Вікно в Америку» аж поки декілька років тому не вийшов на пенсію) працювали в українській редакції знаменитої радіостанції «Голос Америки».Після здобуття незалежності України це відоме подружжя разом з донечками Оленкою та Наталею неодноразово приїжджали на «малу батьківщину» діда Андрія Луціва – у село Голешів – та матері Юрія Кравціва – до Львова.
…Стосовно акцій періоду польського поневолення цікаву історію оповіли нині покійні Ганна Когут та Ганна Левенець. За їхніми розповідями, на прем’єру однієї забороненої п’єси , яку ставили у стодолі одного господаря, запросили Андрія Луціва, який на той час був студентом правничого факультету Львівського університету. Невідомо звідки взялися з повіту два польські жандарми. Всі дуже перелякалися і хотіли перервати постановку, проте А. Луців як майбутній юрист та бувалий оунівець переконливо попросив сільських артистів не боятися і продовжувати виставу, бо польським «шандарам» слід, дотримуючись службових обов’язків згідно із відповідним законом (що – що, а тогочасні закони польської влади Андрій скрупульозно вивчав, аби згодом «придалися» у спротиві окупанту) вислухати всю п’єсу і аж тоді вживати заходи. І голешівці, переборовши страх, виконали свої ролі до кінця. Більше того, по завершенні виступу ще й заспівали стрілецьку пісню «Не пора, не пора…», яку підтримали глядачі. Жандарми від несподіванки заціпеніли – в цей час, скориставшись ситуацією, зі сцени «артисти» втекли через протилежні двері стодоли хто куди, розбіглись і глядачі. Ошелешені жандарми вирішили не розголошувати свій «прокол» у службі і подалися з Голешева ні з чим…
Коли жандарми поїхали, сільські артисти – патріоти зібралися разом у самодіяльному театрі – стодолі і раділи, що так вдалося обдурити поляків. А Андрій Луців вчив їх, щоб вони завжди підтримували один одного, як мушкетери з відомого роману Александра Дюма – «Один за всіх, всі – за одного!». До речі, з цього приводу Микола Комарницький розповів нам випадок, дотичний до цього девізу: якось, коли голешівський студент університету відвідав рідну домівку, а потім зустрівся із товаришами, став накрапати дощик. Один із сільських приятелів – симпатиків ОУН вже хотів розкрити парасольку над А. Луцівим. Тоді Андрій дотепно сказав: « Якщо зможеш своєю парасолькою накрити нас усіх, то відкривай!». Всі довго сміялися…і робили висновки.
…А цей епізод розповіла пані Ганна Когут. На Йордан всі люди села разом із священиком йшли святити воду на ріку Дністер. На річці селяни завжди вирубували з льоду хрест, прикрашали його вінком з барвінку і червоними гілками калини. А у голові хреста вивішували синьо – жовтий прапор. Андрій Луців попросив хлопців написати такий плакат: « Посвяти, Боже, Йорданську воду для українського народу!». І додав : « Нехай цей прекрасний хрест пливе до Чорного моря. Нехай люди знають, як ми у Голешеві святкуємо Йордан»…
З Днем, журналіста, сущі в Україні та світі колеги!
Підготували Анастасія БАСАРАБ, Іван БАСАРАБ
