Історія подвигу, котрому 30 квітня 2021 року виповнилося 50 років, у спогадах учасників акції та інших осіб
Спершу редакція мала намір надрукувати у «Віснику Розділля» документальну публікацію дослідника національно – визвольних змагань краю, ветерана РДГХП «Сірка», мешканця села Гранки – Кути Зіновія ГОРІНА якраз напередодні 1 травня, коли виповнився ювілей подвигу, які здійснили чотири новороздільські учні-дев’ятикласники СШ №3. До слова, я, хоча і навчався у СШ№1, з ними був особисто добре знайомий, найбільше із Михайлом Турчином та Богданом Спасом. Але лише декілька років тому Б. Спас, на той час викладач Новороздільського політехнічного коледжу, у довірливій розмові розказав про ту давню історію. А на пропозицію надрукувати про цей подвиг допис у «Віснику Розділля», давній приятель попросив із цим дещо почекати, тому що він має ще порадитися із побратимами, які у 1971 році таємно готували героїчну акцію. Непомітно збіг час, Б. Спас пішов на заслужений відпочинок, тепер разом із сім’єю живе у с. Рудники тепер Стрийського району.
Якось поспілкувавшись із Зіновієм Горіним, дізнався, що і йому відомо про історію із вивішуванням синьо – жовтого прапора у Малехові, а він вже домовився з Б. Спасом про зустріч, а також зібрав деякий інший матеріал для публікації. Власне, такі обставини супроводжували довгий шлях, поки збирався та готувався до друку допис шановного Зіновія Горіна.
Отож, порадившись із автором таки вирішили, що це грунтовне дослідження буде більше пасувати опублікувати напередодні річниці Дня міста. Адже синьо – жовтий прапор, який пів століття тому декілька годин поспіль майорів над Новим Роздолом та Малеховом, і досі, наче смолоскип, осяває 68- річну історію Нового Роздолу як світла віха прояву незнищенного українського духу у історії нашого міста.
Власне, саме з таких міркувань вказана публікація З. Горіна друкується у цьому числі газети. З Днем міста, новороздільська громадо! Слава відважним юнакам, які свідомо наразивши себе і свої родини на переслідування у разі викриття недремним КаДеБе еСеРеСеР, виконали патріотичну місію, заявивши на увесь світ (бо про вивішений синьо-жовтий прапор у промисловому містечку на Західній Україні невдовзі сповіщали мільйони слухачів німецькі та американські радіостанції «Вільна Європа», «Голос Америки», та інші медіа)! Одного з них вже немає серед нас – він відійшов у Вічність …. Вічная пам’ять герою – патріоту!
А тепер – документальне дослідження Зіновія Горіна про історію подвигу школярів – патріотів.
Іван БАСАРАБ
…Ранок 30-го квітня 1971 року віщував гарну погожу днину, сонце повільно у всій своїй красі сходило з-за обрію, обпікаючи яскравим промінням щедру, іскристу росу, що рясно оповила землю. Ще задовго до сходу сонця із недалекого лісу доносилось відлуння пташиного співу, сповіщаючи жителів міста про початок нового дня. Мабуть у ранковій метушні і поспіху на роботу ( а ще діточок провести в садочок, інших в школу) , не усі жителі північно-східної частини міста від села Малехів побачили жовто-синій український національний стяг, що золотистим кольором виблискуючи на сонячному промінні майорів на міській водонапірній башті, що у кварталі міської індивідуальної забудови. Та в короткому часі поголос про надзвичайну подію уже блискавично ширився містом та виробничими дільницями роздільського гіганта, у школах та ближніх і дальніх селах. Його не можна було зупинити заходами, до яких вдавалась влада та її правоохоронні органи отримавши гучного “ляпаса” напередодні святкувань першого травня.
Забивши на сполох в усі дзвони, на місце події прибули місцеві та районні представники міліції та органів КДБ. Про дане ЧП було повідомлено обласне керівництво. Секретар львівського обкому поставив завдання перед силовиками в короткий час викрити зловісне гніздо українських націоналістів, а їх організаторів та виконавців віддати до суду. Розслідування доручили досвідченим “асам” з обласного управління КДБ. А тим часом, юні націоналісти спокійно спостерігати за розвитком подій.
Недавно автор розшукав одного з учасників гучної події, ним виявився на той час мешканець нашого міста, а на сьогодні житель с. Рудники Миколаївського району Богдан Спас, який радо погодився на зустріч та поділився своїми спогадами. Розмова була довготривалою, надзвичайно захопливою, яку автор передав словами пана Богдана . На запитання, що саме спонукало юнаків до такого небезпечного на той час вчинку, пан Богдан відповів докладно , принагідно повідомивши вражаючі факти із родинних біографій. Уклалася захоплююча документальна новела, яка, однозначно, має стати надбанням громадськості. А тепер – слово шановному Богдану СПАСУ:
“Уже в шкільному віці мене та моїх товаришів – однокласників, а саме світлої пам’яті Василя Нагребного, Михайла Турчина та третього товариша, імені якого назвати не можу з причини його обставин проживання, об’єднало захоплення українською ідеєю, У нас було багато мрій і задумів на їх втілення, як би сьогодні парадоксально не звучало – була і клятва на крові, не зрадити один одного при будь-яких життєвих обставинах. Але мабуть це почуття передалось нам з материнським молоком із самими генами наших батьків.
Я народився у 1955 році у Казахстані в Чимкентській області у політично репресованій сім’ї. Мій дідусь і бабуся, Спас Микола і Спас Магдалина, проживали із синами і дочками у селі Гранки – Кути. За націоналістичну діяльність синів Василя, Григорія та Михайла були депортовані радянською владою в травні 1941 року. Їх син Василь, провідний член УВО – ОУН ще в 1932 році був засуджений польською владою на сім з половиною років тюрми, які відбував у місті Ломжі. У 1942 та 1943 роках дідусь та бабуся померли з голоду в таборах Казахстану, а мій батько Володимир та його сестра Катерина дивом вижили. Там батько познайомився із моєю матір’ю, вони покохали один одного та невдовзі одружилися. До речі, моя мати була також із сім’ї репресованих із Волині. Її брат, Хаба Іван, брав активну участь в українській національно – визвольній боротьбі, займаючи пост районного референта СБ ОУН – УПА.
У 1959 році батьки переїхали та поселилися у Новому Роздолі. На формування мого світогляду великий вплив мала родинна атмосфера та батьківське виховання. Від мене в домі ніколи не ховали книжок, навчаючись у 6 – 7 класах, я уже читав твори Барвінського, в оригіналі “Не пора, не пора” Івана Франка, де в дужках було зазначено «Український національний гімн – видавництво Лейпциг, 1939 рік».
Мене виховували у пошані до національних героїв, видатних політичних, духовних та культурних діячів, в любові до української землі її культури і традиції. Аналогічне виховання отримували мої товариші-однодумці. Крім того, нам було відомо про дисидентський рух, який розпочався в Україні в 1965 році. Учасників цього руху називали «шестидесятниками», один із відомих дисидентів руху, був племінник моєї матері Михайло Осадчий , який разом із В’ячеславом Чорноволом в 1967 році перебував у нас в батьківському домі. У Львові, мабуть, було небезпечно для них, тому приїхали саме в Новий Розділ. Знаю, що писали та друкували важливі підпільні матеріали. Михайло Осадчий працював у нас в одній із кімнат, батьки забороняли нам туди заходити і про це не повинен був ніхто знати. Для В’ячеслава Чорновола необхідна була окрема кімната, якою забезпечити його у нас не було можливості, тому батько домовився із недалеким сусідом по вулиці, Іваном Горіним (стрийком автора). Чорновола батько запевнив, що це надійна українська сім’я, додавши, що сестра господаря на той час із чоловіком перебувають у Воркуті, де відбували тюремне ув’язнення як члени ОУН та учасники українських визвольних змагань 40-х років».
ххх
Тому родинна атмосфера та події, що відбувалися навкруги не проходили даремно повз, а формували у свідомості юнака велике почуття на гідні життєві вчинки. І такий день для здійснення подвигу, врешті, настав.
Продовжує Богдан СПАС :
«Зближалася дата помпезного радянського свята 1 травня 1971 року, саме в цей день ми вирішили здійснити патріотичний чин, щоб висловити радянській владі думку українців про Україну, за яку пролили кров мільйони наших співвітчизників. У такий спосіб ми хотіли заявити про прагнення жити в Незалежній Українській державі, уважаючи, що наш вчинок стане поштовхом до її втілення та запалить в серцях інших іскру надії до її здійснення.
Це була цілком виважена, обдумана патріотична акція, а не юнацькі бешкетні розваги, до якої ми готувалися заздалегідь, обдумуючи кожен наш крок, щоб запобігти небезпеці, яка очікувала нас та наших батьків.
Для здійснення нашого задуму необхідно було пошити національний прапор. В той час полотна ні синього, ні жовтого в продажу не було, тому ми купили в магазині “Культтовари” дві спортивні футболки даних кольорів найбільших розмірів. Купували по одній в різний час.
Тепер постало питання: ким і де прапор пошити, передбачаючи, що житловий квартал в районі водонапірної башти, яку ми обрали за об’єкт встановлення прапора, стане під особливою підозрою силових органів під час розслідування, які у пошуках швейної машинки будуть проводити обшуки у кожній сім’ї. Та втіленню нашого задуму сприяла сама фортуна, яка супроводжувала нас. Один із товаришів, Василь Нагребний, проживав у центрі міста, у його батьків була швейна машинка, якою Василь умів користуватися, тому саме йому ми доручили пошиття прапора.
Дискусійним стало рішення про послідовне розміщення кольорів прапора. Я цитував друзям вірші та пісні, які завчив від батька.
“А наш прапор жовто-синій, як сонце на небі
Ми за нього все, що маєм, віддамо в потребі…»
Були і пісні, в яких звучали слова:
“А колір стягу – жовта нить по синім полі, мов блакить…»
Усі ми читали твори відомого поета Володимира Сосюри, в яких були рядки:
“Бій відлунав… жовто – сині знамена/
Затріпотіли на станції знов”.
Нам були знайомі і інші твори радянських письменників, як от Петра Панча, Олександра Корнійчука, в яких висвітлюючи період УНР 1918 року, український прапор відображено жовто-блакитним, тому сумнівів у нас не виникало у визначеній послідовності.
Не відкидали ми і припущення, що під час розслідування та пошуків виконавців слідчі органи можуть задіяти пошукові собаки, тому напередодні купили 6 пачок цигарок “Гуцульські”.
Підготовчою роботою ми були задоволені, тільки засмутила нас одна обставина, що виконати свій задум ми не можемо саме на 1 травня, хоча цього усі дуже бажали. Вийшло так, що мої батьки і тітка Катерина, що проживала з нами, з 29 на 30 квітня працювали в нічну зміну, а 1 травня були усі вдома, тому ми змушені були перенести свої плани на 30 квітня.
В ту ніч у мене заночував мій товариш, четвертий учасник, прізвища якого не можу поки що назвати, два інші – Василь Нагребний та Михайло Турчин – вийти в нічний час з батьківської квартири не мали можливостей. Як моя сестра Оля міцно заснула, о 3-й годині ночі ми удвох вирушили з дому. Перед виходом на взуття одягнули шкарпетки, достатньо насипавши під підошви тютюну із “Гуцульських”. Ніч була спокійна, тиха, тільки доносився виробничий шум із сірчаного комбінату. Водопостачання міста із височенної башти в той час уже не проводилось, вона не працювала, тому її ніхто не охороняв. Ми з товаришами та інша молодь не один раз підіймались на її верхній майданчик, тому були знайомі з її облаштуванням. В нижній мурованій частині круглої форми із цегли були змонтовані гвинтові металеві сходи, які вели вверх до відмітки розміщення водяного резервуару, кругом якого було змонтовано майданчик обслуговування. Корпус бака з майданчиком був обшитий дерев’яним каркасом із дошок. Був також передбачений вихід із майданчика на балкон, з якого здіймалась драбина, по якій підіймались на дерев’яний дах, покритий руберойдом та засмолений. Водяна ємність була в 10 метрів діаметром , конічної форми із встановленим по центрі громовідводом. Від громовідводу (блискавкозахисту) вниз до землі була прокладена металева катанка до контура заземлення. Тримаючись катанки, я повзцем дістався громовідводу, на який, розгорнувши, закріпив у двох місцях український національний прапор 1х2 метра. Ми також застереглись, що в час розслідування будуть шукати за аналогічним проводом, яким закріплено знамено.
Виконавши нашу спільну місію, я благополучно спустився з даху башти на балкон, де очікував мене мій товариш, який в той час спостерігав за прилеглою територією. Ми потисли один одному руки і з душевним піднесенням, зберігаючи обачність, повернулися до батьківського дому. Ніхто з нас вдома не міг заснути, тож до ранку так і не зімкнули очей.
Коли ранком прийшли у СШ №3, де навчалися у дев’ятому класі, то наші однокласники між собою уже обговорювали подію, що на водонапірній вежі міста висить жовто-блакитний прапор. Не викликаючи у присутніх надзвичайної цікавості, ми відповіли, що поспішаючи на уроки, не зауважили. З настанням великої перерви багато учнів школи побігли до місця події, щоб побачити український прапор, приєднались до них і ми з товаришами. Коли прибігли до місця близько, не підходили до башти, там було багато міліції та людей в цивільному, які опитували жителів, що проживали поряд».
ххх
Із спогадів жителя Нового Роздолу Святослава КЛЮЧНИКА: “30квітня 1971 року ранком, о годині 10-й, я вийшов з магазину “Галантерея”, на вулиці зустрів свого знайомого, Курільця Петра. Поздоровавшись, він запитав мене : “Святославе, хочеш побачити український національний прапор? Я спочатку не сприйняв всерйоз його запитання, та Петро Олексійович продовжив: « Я не жартую, іди до водонапірної башти”.
Коли підходячи з-за будинків, показалась мені верхівка башти, то на її громовідводі я побачив як майорить жовто-блакитний прапор. Я не підходив близько, бо здалеку біля башти побачив міліцейську машину УАЗик та декілька міліціянтів і людей в цивільному. Уже потім ішли розмови між жителями міста, що силові органи не могли оперативно зняти прапор, побачивши проводи біля нього і невідомий предмет, боячись, що заміновано “
ххх
Продовжує Богдан СПАС:
«В той період неподалік нашого житлового кварталу зі сторони лісу стояла бурильна вишка, мабуть, з метою пошуків газу і нафти, частину свого обладнання дана організація зберігала на території водяної вежі, за яким спостерігав сторож , пан Токар, що проживав поряд. Коли прибувши на місце події, слідчі міліції та КДБ запитали сторожа: “Хто встановив прапор і коли?”-, то почули таку відповідь : “Довгий час там висів ваш прапор, а сьогодні раненько я глянув – на башті висить наш”. Але чи достовірні ці слова, які ще сьогодні на устах багатьох жителів міста та околиці, важко стверджувати, оскільки добродій Токар давно покійний. Що стосується його слів, “що висів ваш прапор”, то в дійсності хлопець з цього кварталу, Роман Король, повісив на громовідводі піонерський галстук, який висів довгий час.
З першого дня міліція та КДБ активізували свої дій. Слідство велось обласним управлінням КДБ кількома напрямками. Основна їх задача була відшукати виконавця, який вважали був юного віку, бо ,на їхню думку, старшій людині було б важко дістатись громовідводу. Другим доказом для успіху розслідування була б знайдена швейна машинка.
В перших днях слідчі отримали інформацію, мабуть, від жителів кварталу, що на вежі не раз бачили хлопця з кварталу, Петра Медведя, батьки якого проживали недалеко башти. Тому він став першою жертвою силовиків, які у поспіху отримати додаткові зірочки на погонах: уже третього дня Петра затримали та взяли під слідство, тримаючи в ізоляторі протягом двох місяців. Крім Петра, допитували й інших хлопців, зокрема, Івана та Михайла Любінських, Михайла Горіна, Михайла Зозулю і багатьох інших, хто проживав у межах кварталу розташування башти. Та особливо наполегливо слідчі працювали зі мною, намагаючись зробити спільником Петра Медведя, не відкидаю, що така “увага” щодо мене була пов’язана із недалеким минулим моїх батьків, які вважалися як неблагонадійні, в свій час політично репресовані радянською владою. На одному з допитів мене запитували, чи відомо мені, за що батьків було депортовано. З протоколів допитів запам’яталися мені такі прізвища тих, хто проводив слідчі дії та був присутній під час допитів. Це Карпенко – старший слідчий КДБ по Львівській області, Абрамчук Павло Пилипович – співробітник КДБ Новороздільського міського відділення міліції, Ульянов – представник обласного управління КДБ (азіатської національності).
Допитували мене у школі в кабінеті директора, неодноразово приїжджали, забираючи з дому у міське відділення міліції, а також у місто Миколаїв, застосовуючи різні методи під час слідства. Зокрема, були так звані “перехресні” допити, коли проводили їх два слідчі. Вдавались до методів шантажу, коли зачитували протоколи, в яких Петро Медвідь дає зізнання, що він вивісив прапор, а спільником називає мене. Та все ж їхні намагання довести мою вину були марними. “
ххх
Своїми спогадами про дану подію поділився Михайло ГОРІН, житель Нового Роздолу, ровесник: “В той час я навчався в Новороздільському професійному училищі №5, 30 квітня я перебував на виробничій практиці в цеху очистки сірки гірничого комбінату. Ранком у майстерню зайшов один із робітників і в піднесеному настрої сказав: “Хлопці! Хтось на водонапірній міській башті повісив український жовто-блакитний прапор !” Ми усі піднялися на дах виробничого приміщення і побачили в далині башту, на якій майорів прапор, проте віддаль була далека і кольорів розпізнати було неможливо. Коли після обіду я прийшов додому, то прапора уже на башті не було, але в кварталі жителі тільки про те й говорили. Під вечір до сім’ї Медведя Степана, що проживала навпроти нашого будинку на одній вулиці, вантажна машина привезла мінеральну воду “Кнісельчанку”. Його син Петро покликав мене допомогти розвантажити воду, під час перенесення він почав розпитувати мене про жовто-блакитний прапор, чи в дійсності це український національний. З його слів я зрозумів, що в українській історії він не обізнаний, тому коротко поділився з ним тими знаннями, якими володів, починаючи з княжих часів Київської Русі та періоду УНР. При цьому була присутня його мати, яка усе чула. Коли через день Петра затримали органи, то його мати слідчим доводила, що її син не міг вчинити того поступку, бо після випадку з прапором, вона чула як він розпитував про символи кольорів українського національного прапора у Михайла Горіна. Цього було достатньо, щоб наступного дня я уже сидів в кабінеті слідчого КДБ у місті Миколаєві, Одне з перших запитань слідчого було вкрай категоричне: звідкіля мені відомі символи кольорів так званого українського національного прапора. Я відповів, що потрібно читати книжки радянських письменників, які читав особисто. І назвав один з творів – «Луна чорного лісу”, автор Білінський. Допит тривав до двох годин, через декілька днів я отримав знову повістку з’явитися до слідчого в Миколаїв. В той час також викликали Івана Любінського та Богдана Спаса.
Ххх
Продовжує Богдан СПАС:
«Паралельно органи проводили пошуки швейної машинки. Це була спеціальна оперативна група в кількості шість чоловік, які маючи список родин, в яких проживали юнаки, проводила пошук швейних машинок та експертизу шва. Усе це відбувалося за участю понятих з оформленням протоколу та підписами, а на дослідницькому шві взірцевого полотна ставили печатку. Коли слідча група прибула до нашого дому, то мати, глянувши на нитки, якими сказали заправити швейну машинку, сказала присутнім, що наша машинка такою ниткою шити не буде. Одна з ниток була тонка, а друга товста. На що їй відповіли: “Ваша справа шити”. Після виконаного мамою взірцевого шва, усі побачили що з нижньої сторони тканини, шов пошкоджений, одна нить була порвана. А тим часом присутній із групою представник обласного управління КДБ Ульянов уважно оглядав кімнати та з іронією запитав батька: “Ну, що, Спас, під якими прапорами хочете жити?”.
Пригадую один випадок, що стався в той час в нашому домі. Моя сестра Оля навчалася в технікумі у Львові, любила займатись спортом. На вихідні приїхавши додому, привезла попрати дві футболки, одна була жовта, а друга синя. Як мати побачила їх, то з остраху заломила руки. Довелось Олі тут же футболки забрати з хати.”
ххх
Спогадами пережитого батьками та багатьма жителями міста поділилась Анна ЩЕПНА, в дівоцтві Горін: ” Після наявності українського національного прапора на башті міліція та чоловіки в цивільному довгий час тероризували жителів нашого району в околиці башти. У моїх батьків була також швейна машинка, яку перевіряли на ідентифікацію шва, але приходили інші, які, порушуючи усі людські права, цинічно чинили обшуки в домі, перевертаючи усе вверх дном, розшукуючи якісь зачіпки. У нашому домі це відбувалося два рази, але це ще не все, на що спроможні були КаГеБісти. Та сам Господь нас охороняв. Сталося так, що після їхнього першого візиту в коморі, що межувала з кухнею, замість дверей була заслінка з тканини, ми виявили замаскований підслуховуючий пристрій. Це велике наше щастя, бо на кухні велись усякі розмови, що могли накликати велику біду. Порадившись з батьком після виявленої знахідки, мати спеціально інсценувала розмову, де висловлювалась з докором в адресу виконавця встановленого прапора, який своїм вчинком завдав такої біди багатьом людям. Після їхнього другого візиту пристрій зник».
ххх
Як доповнив пан Богдан СПАС, такий підслуховуючий пристрій також було встановлено в стодолі, де на сіні спали два брати – Іван і Михайло Любінські.
ххх
Слідство затягувалось, а обласне компартійне керівництво вимагало від правоохоронців результатів та прізвища виконавців Тому слідчі, звинувативши Петра Медведя у його хуліганських правопорушеннях, що були зафіксовані слідством в час його навчання у профтехучилищі №5, передали справу до суду. Його справу розглядав Миколаївський районний суд, перше виїзне засідання відбулося за місцем його навчання, у приміщенні “червоний куток”. Воно проходило у відкритій формі, щоб надати справі широкої гласності, проте плани правоохоронців і суду не увінчалися успіхом. Уже в той час в 1971 році на його засідання прийшло багато небайдужих новороздільчан. Сьогодні, мабуть, ще проживають ті, хто був присутній. Як згадують очевидці, під час судових слухань та звинувачень підсудного, люди почали висловлювати незадоволення, зчинявся шум, суддя, не раз зупиняючи ведення суду, заспокоював присутніх, а в підсумку змушений був судове засідання закрити. Воно було продовжене в Миколаєві в районному суді.
Петра Медведя звинувачували у хуліганських діях, під час слухань його справи, перераховувались дрібні хуліганські правопорушення, які він вчинив протягом періоду навчання у профтехучилищі, а саме: закинув однокурснику недопалок в кишеню, під час лінійки викрикував, що майстер у стані алкогольного сп’яніння, на стінах навчального корпусу писав нецензурні слова, вибив скло у віконній рамі і ін. Після дводенного судового слухання, на якому були присутні, як свідки, Богдан Спас, Михайло Горін, Іван Любінський, головуючий після наради у нарадчій кімнати зачитав вирок: Миколаївський районний суд, розглянувши матеріали справи та провівши судове слідство по звинуваченні неповнолітнього гр. УРСР Медведя Петра Степановича, передбачених ст. 206 п.2 УК УРСР, виніс вирок заключити його у ВТК терміном на 2 роки. Відбував покарання Петро Медвідь у Луганській області, в місті Старобільск. Звільнився через 1, 5 року з урахуванням терміну утримання під слідством.
Ххх
Про важливу подію 1971 року, що відбулась у Новому Роздолі, автор нещодавно почув і від 93- річного жителя Миколаєва Зіновія Волощака, відомого громадського та політичного діяча з початку 90-х років на Миколаївщині. Під час зустрічі напередодні Державного свята Дня Прапора та 29-ої річниці проголошення Української Незалежної Держави він відзначив, що дана подія в той час набула резонансності не тільки у Новому Роздолі але й за межами Миколаївського району: “У 1971 році, а саме 9 травня, я був присутній на урочистому засіданні, приуроченому Дню Перемоги , яке відбулось в палаці “Цементник” міста Миколаєва. Урочистості розпочались з виступу першого секретаря райкому компартії Сідорова, який у своєму слові привітав ветеранів війни з Днем Перемоги та, продовжуючи свій виступ, згадав про подію, що сталася напередодні – 30 квітня 1971-го року у м. Новий Розділ. І гнівно заявив присутнім, що сьогодні українські націоналісти піднімають голови не тільки за океаном, але це відбувається уже в нас, про що засвідчує націоналістичний прояв, коли вони дозволили собі підняти, так званий, Національний прапор України у місті Новий Розділ. І додав, що, мовляв, ми впевнені у своїх доблесних чекістах, які йдуть по їхньому сліду. Та завершуючи свій виступ, Сідоров скрушно визнав: “К сожалению, праздник они нам испортили”
Ще довго після цієї події за розповідями свідків органи КДБ та міліції шукали ниточку через свою агентуру, щоб відшукати зловісних націоналістів. Однак старання “доблесних” нишпорок були марними.
Тільки через 19 років український національний синьо-жовтий прапор назавжди замайорів в славному місті Новому Роздолі. Це відбулось 12 березня 1990 року за рішенням першої сесії міської ради першого демократичного скликання, коли першим питанням порядку денного сесії стояло питання про Національні символи. Присутні у залі 53 депутати виконали волю своїх виборців та одноголосно проголосували за урочисте встановлення українського національного прапора на приміщенні міської ради.
Хотілось би згадати, що в 1953 році невідомими патріотами було встановлено український національний прапор на високій осиці в саду жителя с. Берездівці Петришина Михайла. Аналогічний мужній вчинок здійснено і в 1961р. за селом Малехів в урочищі “Голятин”, а саме при центральній дорозі, що вела у селище Розділ. Зокрема, у місці, де дорога повертала у гірничий цех видобутку сірчаної руди, росла велетенська липа, на вершині якої і було встановлено невідомими українськими патріотами національний синьо-жовтий прапор.
Кому щось відомо про дані події, їх учасників, прошу відгукнутись за телефоном (+380679159864) або у редакцію газети «Вісник Розділля».
Зіновій ГОРІН, дослідник українських національно – визвольних змагань ХХ ст.
