10/01/2020

З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ КРАЮ

ОКРУЖНИЙ ПРОВІДНИК ОУН-УПА ЛЬВІВСЬКОГО КРАЮ «ДНІПРОВИЙ»



Необхідно зазначити, що Василь Костик в житті завжди поспішав, ніби відчуваючи, що на реалізацію задуманого у нього часу небагато. Це стосується і особистого життя нашого героя. Ще в юнацькі роки він закохався в свою односельчанку Анну Щуйко, виявилось, що їхні почуття взаємні. В свої сімнадцять років Василь вирішив поєднати свою долю з Анною, та змушений був дочекатись свого повноліття. В 1937 році двоє закоханих отримують батьківське благословення. Вінчання відбувалось у церковці села Отиневичі, де отець Омелян Крвавич благословив молоде подружжя на довге та щасливе життя, а молодята поклялись у вічній любові та вірності. Та в їхньому короткому спільному житті найпрекрасніше почуття зазнало багато страждань, розлук, поневірянь та погасло передчасно, так і не вичерпане до кінця.


Ні створення нової сім’ї, ні захоплення молодою дружиною не відволікло Василя від думки та бажання здобути вищу освіту. За твердженням брата Зіновія, свій вибір Василь зробив на користь одного з вузів Чехословаччини, а саме «Технічного господарчого інституту» у Празі з заочною формою навчання. Проте подальше політичне переслідування та події, що охопили Чехословаччину у 1938 році, перешкодили його науці. В 1938 році у молодої сім’ї Василя та Анни народилася дочка Леся. В тому ж році українсько-польські стосунки опинились у глухому куті. До цього спричинилась радикальна політика польського уряду, спрямована на зміцнення польськості «кресув всходніх» (східних територій – авт.). Для укріплення своїх позицій польська влада вдалася до проведення широкомасштабних операцій з ліквідації осередків ОУН у Західній Україні протягом осені 1938 р. і до вересня 1939 р. Не оминуло цієї участі і підпілля ОУН Ходорівщини. Уже в листопаді 1938 року відбувся суд над арештованим районним провідником ОУН Олександром Радкевичем, а в жовтні було арештовано так звану Сугрівську групу разом із заступником Радкевича – Іваном Лукавецьким. До кінця року було затримано за звинуваченням у приналежності до ОУН ще 28 українських патріотів, серед яких був і Василь Костик, котрого утримували в Ходорівській тюрмі протягом місяця. Спільними зусиллями родини та з допомогою товариша Василя, відомого лікаря Білинського, котрий користувався авторитетом у польської влади, арештованого було викуплено з застінку. На початку 1939 року, остерігаючись нового арешту, Василь переходить на нелегальне становище. Організація завчасно подбала про його місце укриття, направивши в надійну сім’ю Матія та Акулини Сидор в селі Чартореї (Кам’яне), а дружина Анна з дочкою Лесею переїхала до своїх батьків. В той же час батько Василя продає в селі житловий будинок, підсобні будівлі з майстернею по виготовленню черепиці та частину земельної ділянки, передчасно домовившись про купівлю земельної ділянки з будинком у місті Ходорові, за яку господарю переводить кошти. Почалась німецько-польська війна, яка перешкодила оформленню документів про купівлю-продаж майна. Щоби компенсувати вкладені кошти, батько Василя отримує взамін дизельну машину – молотарку вартістю 4 тисячі злотих, вона і послужила основним джерелом доходів сім’ї в найближчі роки. З анексією Західної України більшовиками у вересні 1939 року Василь повертається до сім’ї в Отиневичі і деякий час проживає із дружиною у своїх батьків, яких радянська влада, як багатодітну сім’ю, що залишилась без даху над головою, поселила в панському маєтку. Тут на першому поверсі розмістили декілька сільських родин, а на другому відкрили сільську семирічну школу. Так тривало до початку сорокового року. В цей час дружина Василя народжує другу дитину – сина Бориса. З настанням весни батько Василя, порадившись з родиною, вирішує будувати житловий будинок на земельній ділянці, що залишилась у їхній власності. Від весни до пізньої осені уся сім’я дружно працювала на будові, а з похолоданням, на Святу Покрову поселились в новоосвяченому будинку.


Прихід більшовицької влади, котра з перших днів представляла себе як «визволителька», частина населення зустріла з квітами і хлібом-сіллю. Та Провід ОУН, володіючи інформацією про соціальний та економічний стан простих українців на Великій Україні, співставляючи факти голодомору 30-х років і насильницьку колективізацію селян, розгледів справжнє лице тоталітарного режиму, тому не змінив свого курсу на боротьбу за побудову Української Самостійної Соборної Держави. Василь продовжує підпільну діяльність разом з однодумцями-патріотами, хоча частина з них, передбачаючи початок більшовицького терору, котрий очікував галичан, подались на Захід. І це було зроблено досить своєчасно, адже більшовизм, по своїй природі, не терпів «інакомислія», вбачаючи в ОУН найлютішого ворога Радянського Союзу. В кінці 1939 року почались арешти запідозрених у приналежності до націоналістичного підпілля, а з лютого 1940 року до травня населення Західної України пережило чотири депортації у Сибір та Казахстан. Цей період детально описав один з істориків: «Страх витав у повітрі і повільно проникав у кожного, а разом з тим ширилося «переконання у всевіданні і всеприсутності НКВД». Зважаючи на виклики, що постали перед організацією, керівництво ОУН, цінуючи свої кращі кадри, вимагає від Василя не піддавати себе невиправданому ризику при зміні окупаційної влади і відійти на нелегальне становище. Звичайно, Василь турбувався і про своїх найближчих – дружину і малолітніх дітей, остерігаючись їхнього арешту і депортації. Сім’я в повному складі повертається в село Чартореї, де родина Сидора стала для них, по суті, рідною. Там вони таємно проживають до початку другої світової війни. Перейшовши на нелегальне становище, Василь разом із своїми товаришами проводить роботу по розбудові націоналістичного підпілля. В даному напрямку вже активно працює його молодший брат Йосип, котрий очолює осередок в рідному селі Отиневичі, про що оповідала за життя учасниця тих подій Анна Гулей-Вернер: «Ця зустріч відбулась в період першої більшовицької окупації, в травні 1940 року. Я ішла з храму після відправи, коли мене наздогнав житель Отиневич Володимир Бардак, мабуть, він в той час працював в організації та повідомив, що зі мною хоче зустрітись один чоловік, запропонувавши підійти в садок до Коцовського. Я погодилась, нас вже чекав незнайомий юнак високого зросту, досить приємної зовнішності. Коли ми привітались та завели розмову, Бардак залишив нас наодинці. Він представився Григорієм і сказав, що зустрічається зі мною по дорученню Василя Костика. З того часу Григорій почав виходити зі мною на зв’язок, поступово готуючи мене до вступу в підпільну українську організацію. Крім живого спілкування, він приносив мені підпільну літературу, зокрема, «Декалог українського націоналіста», опитував мене по засвоєних матеріалах. Так тривало кілька місяців. Григорій, як і Василь, перебував на нелегальному становищі. В час підготовчого періоду, ближче познайомившись із своїми наставниками, я довідалась, що прізвище Григорія Гамкало, родом він з с. Городище Королівське. В майбутньому Григорій став відомим керівником підпілля ОУН Львівщини під псевдо «МАЙСЬКИЙ». З його висловлювань, я була доброю ученицею і за короткий час засвоїла основи програми організації. Зважаючи на мою готовність до напруженої і небезпечної роботи в підпіллі, Григорій рекомендував прийняти мене в ряди ОУН».


* * *

З початком німецько-радянської війни Василь з дружиною та дітьми повертається до рідного села Отиневичі, поселившись в одному з єврейських будинків, що пустували після переселення господарів у Ходорів. В той час багато провідних членів ОУН повернулись до рідного краю з еміграції і зразу втягнулись в державотворчі процеси. Це був один з найактивніших періодів організаційної роботи для Василя Костика. ОУН створила в Ходорові повітове бюро, самого Василя було введено до повітового проводу. В міста і селах Бібрецького повіту, як і по всій Галичині, привселюдно проголошується Акт відновлення Української Державності. Василь постійно перебуває в роз’їздах, на святкових заходах з патріотичними промовами. Ще сьогодні його брат Зеновій згадує, що «на урочистому проголошенні Акту в м. Ходорові Василь стояв на почесній трибуні поряд з відомими магістрами права та шанованими в місті людьми, такими як лікар Олександр Білинський, котрий був з дружиною Меланією. На освяченні символічної могили «Борцям за волю України» у волості Піддністряни він мав патріотичну промову. Наш дім,- продовжує п. Зеновій, після відходу більшовиків до осені 1941 року став організаційним штабом, де збиралось багато друзів Василя Костика по організації, між ними були провідні члени ОУН, колишні в’язні польських в’язниць: Богдан Прокопів з Дуліб; Нестор Пухаль з Городища Королівського, наші односельчани Сярек Іван та Людвиг, Кравець Михайло, Курчаба Богдан – син священника з Чорного Острова. Часом бували і незнайомі мені чоловіки».


Паралельно з проголошенням відновлення Української Державності ОУН створює в містечках і селах державні управи, де необхідна була допомога Василя і його товаришів. Робота проводилась вдень і вночі, створювалась українська міліція, українське військо, проходили військові вишколи організації «Січ». Бажання українців відновити свою державність не співпадали з планами гітлерівців, котрі не хотіли ні з ким ділити владу на захопленій території. Розпочались арешти членів Українського тимчасового уряду та провідних членів Проводу ОУН разом із Провідником Степаном Бандерою. І знову, уже вдруге за короткий час, іноземці, що прийшли ніби як визволителі української землі, українськими націоналістами-самостійниками та народом України були визнані як окупанти. Переслідувані нацистами українські патріоти ОУН (б) змушені були іти в підпілля та готуватись до всенародної збройної боротьби за свою незалежність. Ось як характеризував нашого героя в цей період його товариш Дмитро Гулей у своїй книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»: «З Отиневич мусив іти в підпілля Василь Костик. Це був дуже талановитий хлопець, провідний член ОУН. Він був моїм шкільним товаришем, близьким другом. Ми просто захоплювались його здібностями. Був добрим художником, міг взяти олівець і за кілька хвилин намалювати портрет, мав чудовий почерк, був знаменитим промовцем, декламатором, актором і режисером, публіцистом і журналістом. Коли б більшовики були його не знищили, нині він міг би стати видатним політиком». Ось така красномовна характеристика очевидця.


Перебуваючи на нелегальному становищі в період німецької окупації, Василь має декілька підготовлених конспіративних квартир, одна з яких була в селі Городище Королівське в сім’ї Йосипа Гулея, про що розповів автору його син Микола Гулей, 1929 р.н., учасник визвольних змагань, член ОУН з 1944 року, політичний в’язень таборів ГУЛАГу: «Василь Костик був мені добре знайомий як близький товариш мого наставника по організації Григорія Гамкала – «Майського». Василь деякий час перебував у домі моїх батьків. Йому для роботи була облаштована кімната на стриху стодоли, замаскована купою сіна. Із середини кімната була обшита дошками, до неї був таємний вхід. «ДНІПРОВИЙ» мав із собою печатну машинку та невелику історичну бібліотеку видавництва «Ляйнцик». Час від часу його провідували по організаційних справах Григорій Гамкало – «МАЙСЬКИЙ» та Нестор Пухаль – «ХМУРИЙ». В цей час я належав до організації «Юнаки» та навчав молодь в організації «Доріст». Василь, дізнавшись про це, подарував мені навчальний посібник «Історія України» Івана Крип’якевича. Я був радий його подарунку. Та, мабуть, більше часу «Дніпровий» перебував на своїй перевіреній, надійній квартирі в сім’ї Сидора з Чартореї (Кам’яне)».


* * *

У другій половині 1943 року ОУН повела активну підготовку до збройного повстання, і тому послужило рішення III Конференції ОУН весною 1943 року. Військова референтура, що діяла в структурі ОУН, розпочала військові вишколи членів та симпатиків організації, забезпечуючи ці заходи зброєю, боєприпасами та спорядженням. Новостворені військові загони отримали назву «Українська народна самооборона» (УНС), яка в кінці 1943 року прийняла назву УПА – Захід. Тоді ж на її основі у Львівській області було створено Військовий округ «Буг» (ВО «Буг), в яку увійшли Городоцька (Львівська сільська), Золочівська, Равська, Сокальська і Холмська округи. Окружним провідником Городоцької округи на початку 1944 року було призначено Василя Костика – «Дніпрового». Його окружним військовиком (організаційно-мобілізаційним референтом) призначено «САВИЧА» - Лялюка Василя, уродженця с. Прибілля, котрий в структурі ОУН підпорядковувався окружному провіднику ОУН «Дніпровому».


Велику увагу проводом ОУН в той час приділялось організації санітарно-медичного навчання, до якого залучались членкині та симпатики ОУН, що мали певний нахил до медицини, в основному жінки та дівчата. Як відомо, тільки на Ходорівщині підпільні медичні курси були організовані: в селі Чартореї, які проводили два лікарі – євреї; в Черемхові – проводила студентка Львівського медичного інституту Ольга Месловська; в Підлісках – два лікарі-євреї; в Бортниках – підпільниця УЧХ (Український червоний хрест - авт.) «ЗАГРАВА» - Галина Ілечко; в Калинівці, Лучанах – провідниця УЧХ Львівщини «ЛАДА» - Козак Ірина; в Ляшках-Горішніх – два лікарі-євреї. Із спогадів Анни Гулей-Вернер, псевдо «ІСКРА»: «В першій половині 1943 року згідно вказівки Василя Костика я відійшла для проходження медичних курсів у селі Калинівка, їх читала дочка священника з Ліщина провідниця «Лада». Зі мною проходили навчання більше тридцяти дівчат з Бібрецького повіту. Після закінчення курсу я була направлена на Бібреччину в село Підгородище, де працювала більше року під керівництвом провідниці УЧХ – «ЖЕНІ» (Марія Шудрава – авт.), вона походила з м. Ходорів».


У другій половині 1943 року Василь забирає дружину та дітей і відходить з рідних теренів. Як відомо із спогадів ідеологічного вишкільника ОУН-УПА Миколи Сидора-Чарторейського у книзі «Між молотом і кувадлом» (видавництва «Говорля», Нью-Йорк, 1968 р.), з 1943 року в масиві лісів від Миколаєва до Львова з осадком в селах Ілів, Поляна розпочалось створення військових баз та вишкільних таборів відділів майбутньої УПА. А весною 1944 року, в березні, створюються сотні куреня «Льви». Вишкільний табір часто відвідує Василь Костик як окружний провідник Городоцької округи. Із спогадів Сидора-Чарторейського: «Весною 1944 року я захворів ангіною та пригадую, як мене відвідав в хаті одного господаря в Ілові друг «Дніпровий» - Василь Костик та бажав мені «многа літ», одночасно потішаючись, що то «перейде». Мною заопікувалися, так як лише щиро могли в тому часі серед тих обставин. Навіть спровадили аж з-під Перемишля до мене нашого лікаря Юрія Липу. Моя недуга перекреслила деякі плани, що були для мене призначені і я замість пробиратися на схід був призначений до місцевої спеціальної бойової частини як її політвиховник. З того дуже радів друг «АНДРІЙ» (Кость Цмоць – авт.), який керував даною частиною і заопікувався мною як рідний брат, а також друг «Дніпровий» радів, що я буду в його оточенні. Він уже був так зі мною зжився, що почував себе наче членом нашої сім’ї. Походив «Дніпровий» із с. Отиневич і перебував у нашій сім’ї ще перед війною, бо укривався ще з часів, як польська поліція хотіла його запроторити в Березу Картузьку. Моя мама годувала і переховувала його як свого сина більше як чотири роки, за Польщі, за першої більшовицької окупації, та за часів німецького насильства. Він мав із собою дружину і двоє малих діточок. Навіть серед тих невигід і частих пересувів і перебувань раз серед дощу, то знову у бункері під землею, люди вживалися і творили дружбу між собою та помагали одні одним, щоб легше переносити тягар війни».


Важливо зазначити, що на пост окружного провідника Городоччини Василь прийшов, як сьогодні кажуть, зі своєю командою вірних друзів-однодумців з Ходорівщини, котрі були призначені на відповідальні пости. Зокрема, Нестор Пухаль - «Хмурий», загинув у 1945 році на посту надрайонного провідника ОУН Городоччини; його ад’ютант Думашівський Дмитро в бою з більшовиками біля Бартатова втратив кисть руки, повернувся на Ходорівщину та з 1946 року очолив Ходорівський районний провід ОУН; Гамкало Григорій – «Майський» - організаційний референт окружного проводу ОУН Городоччини; Кецало Богдан –«ШРАМ» - заступник окружного організаційно-мобілізаційного референта Городоччини; Коваль Степан – «СКОРИЧ» - співробітник окружної організаційно-мобілізаційної референтури Городоччини; Кадюк Михайло – «СЕМЧЕНКО» - окружний господарчий референт ОУН Городоччини; Грек Микола – «ГАЙДАР» - окружний референт СБ Городоччини.


Цей перелік можна доповнити іменами героїв з Ходорівщини, Новострілищанщини, котрі продовжили визвольну боротьбу на Городоччині і полягли смертю героїв – це Микола Мошанчук – «БОР», уродженець с. Підліски, загинув 28.11.1950 р. на посту окружного провідника Городоччини; Микола Бариляк – «ФЕЛІКС», «ЗОРЯН», загинув 1949 р., будучи заступником надрайонного провідника ОУН Городоччини.


Стосовно батьків та рідних Василя Костика – брат Йосип в 1942 році був направлений на військовий вишкіл у Карпати. З 1943 року він виконував бойові доручення у складі відділів ОУН на Холмщині, Любашівщині, Томашівщині, Грубешівщині (т. зв. Закерзоння – авт.), захищаючи наших співвітчизників від польських погромів, і де перебував до весни 1944 року. Коли Йосип перейшов в Україну з донесенням, несподіванкою для нього було те, що адресувалось воно брату Василю. З того часу Василь залишив брата у своєму підпорядкуванні, як кур’єра та охоронця під псевдо «КАНЯ». Підпільниця «Іскра» - Анна Вернер згадувала, що в першій половині 1944 року зустрічала брата Василя – Йосипа в селі Жабокруки.


Сестра Анна з першої більшовицької окупації працювала в підпільній сітці ОУН. В кінці 1943 року перейшла у збройне формування, працювала у віддалених теренах, там же підпільно обручилась з воїном УПА, котрий незабаром загинув у бою з більшовиками. Восени 1945 року Анна, перебуваючи вагітною, повернулась додому, була арештована енкаведистами та засуджена на 5 років тюремного ув’язнення.


Брат Павло весною 1944 року відійшов у збройне підпілля ОУН, працював у районній референтурі СБ ОУН, котру очолював Ілля Головчак, уродженець с. Отиневичі. До складу боївки СБ входив також брат дружини Василя – Володимир Щуйко. В перших числах листопада 1944 року боївка заквартирувала в домі своїх побратимів з СБ Сташків Івана та Михайла в селі Ляшки-Долішні (Долішнє), де була виявлена загоном червоних партизанів (загін ім. Сталіна, командир Куницький – авт.). Прийнявши нерівний бій, знешкодивши більшовицького лейтенанта та рядового, перебуваючи в безвихідному становищі через те, що вороги підпалили стодолу – повстанці прийняли героїчну смерть. Тільки одному з п’яти боєвиків вдалось вирватися з оточення. Після загибелі командира Іллі Головчака, Павло працює під началом новопризначеного референта СБ «ІГОРЯ» - Йосипа Миговича. У 1945 році районний провідник ОУН «КРИГА» призначає Павла станичним ОУН.


Після відходу разом з дружиною та дітьми на Городоччину Василь навідується до батьківського дому зрідка, лише тоді, коли перебував недалеко в організаційних справах. Брат Зиновій згадує: «Ще за німецької окупації Василь приходив у супроводі повстанців-охоронців, в одного з них було псевдо «Бомба». Восени, уже за більшовиків, Василь прийшов до батьків, щоби попередити про небезпеку, що загрожує родині у зв’язку з захопленням енкаведистами воїна УПА з Отиневич Салтана Йосипа, котрий дав свідчення про підпільну діяльність його і рідних. Через декілька днів так і сталось: прийшли енкаведисти та арештували батька, утримуючи його в Ходорівській тюрмі та піддаючи допитам. Одного вечора, попросившись до туалету, батькові вдалось втекти і прибути додому. Сім’я негайно залишила двір та деякий час переховувалася по чужих людях».



Сторінки 1 2 3 4

 








24.10.2020 0:48
  • Демографічна ситуація в м. Новий Розділ та у Миколаївському районі на 1 вересня 2020 •
24.10.2020 0:44
  • Платник єдиного податку, який має податковий борг більше 1020 гривень, не зможе перебувати на спрощеній системі оподаткування •
24.10.2020 0:40
  • 25 жовтня Україна переходить на зимовий час •
24.10.2020 0:35
  • З 26 жовтня м. Новий Розділ буде в Помаранчевому рівні епідемічної небезпеки •
23.10.2020 22:54
  • Оперативна інформація про поширення коронавірусної інфекції COVID-19 по Україні на 23 жовтня •
23.10.2020 22:46
  • 22 жовтня у Львівській області 375 мешканців захворіло на covid-19 •