10/01/2020

З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ КРАЮ

ОКРУЖНИЙ ПРОВІДНИК ОУН-УПА ЛЬВІВСЬКОГО КРАЮ «ДНІПРОВИЙ»


Нещодавно усі ми були свідками святкових заходів у Києві до 75-ї річниці звільнення України від німецько-фашистської окупації. Все б нічого, знаменна дата важливої для держави події, але ці 75 років яскраво продемонстрували, що фашистська окупація змінилась на «рашистську».


І ця, остання, окупація настільки міцно впилась в тіло нашої держави, що навіть через 28 років Незалежності ми не можемо внутрішньо зорганізуватись, висунути зі своїх лав достойних лідерів для керівництва країною, виробити свій власний, специфічний для України напрямок розвитку. Уже шостий рік продовжується неоголошена війна з Росією, яка є правонаступницею «імперії зла», себто Радянського Союзу, і все тому, що без України, без її славної історії, без Київської Русі Росія почуває себе тільки Московією, спадкоємицею Золотої Орди.
Жовтень пам’ятний для нас і іншою, трагічною датою для дуже багатьох родин українців – 5 жовтня 1959 року рукою зрадника при наводці КГБ в Мюнхені було підступно вбито Провідника ОУН, нашого національного Героя Степана Бандеру. Тому моя сьогоднішня оповідь про його сподвижника, менш відомого широкому загалу нашого земляка, відомого у збройному підпіллі керівника ОУН – УПА, котрий у розквіті сил був знищений, знову ж таки, зрадниками – яничарами, і не без участі карателів з Москви.



У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина – середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917 р.н., Анна – 1922 р.н., Йосип – 1924 р.н., Павло – 1926 р.н., Стефан – 1928 р.н., Ольга – 1931 р.н., Любомир – 1933 р.н., Зіновій – 1935 р.н., Надія – 1939 р.н., Ігор – 1941 р.н. Під час першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям. У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним. В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками. В липні місяці 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю : у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.
Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько, дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію. Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні – серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.
Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці, з часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців.
* * *

З досягненням шкільного віку, Василь навчається у початковій сільській школі, де проявляє себе, як здібний учень, маючи хороші задатки до малювання. Зауваживши синові таланти та бажання вчитися, батьки влаштовують його на подальше навчання у «Рідну школу» в м. Ходорів. Варто зазначити, що в інтелектуальному розвитку Василя, крім набутих шкільних знань, важливу роль відіграло патріотичне виховання в сім’ї та самоосвіта в хаті-читальні «Просвіти», в роботі котрої він приймає активну участь. На всесторонній розвиток здібностей Василя мали наставники: їмость Стефанія Крвавич – керівник гуртків «Просвіти», членкиня управи «Рідна школа» та Іван Сярик – голова читальні, які всесторонньо підтримували талановитого хлопця, передбачаючи його велике майбутнє. В цей період для Василя найбільшим захопленням були книги. Він міг годинами сидіти в бібліотеці за художніми творами. В юнацьких роках перечитав увесь бібліотечний фонд, а дізнавшись про домашню бібліотеку місцевого пароха Крвавича – знаходить спільну мову з їмостю Стефанією та отцем Омеляном, котрі радо видавали йому твори українських і зарубіжних митців.
* * *

Початок тридцятих років сколихнув Галичину буремними подіями, які відбувались на очах юного Василя – це пацифікація українського населення польською владою; смерть українських патріотів Біласа, Данилишина, сотника Юліана Головінського; щорічні багатолюдні походи українських громад в час Зелених свят до могили січових стрільців в м. Ходорів. Все це послужило атмосферою формування зрілого світогляду та патріотичних настроїв Василя, котрі все яскравіше проявлялись у його характері і досить скоро стали сутністю його життя.
У 1934-35 роках Василь навчається в приватній гімназії у Дмитра Гулея в сусідньому селі Городище Королівське. В цей період активізує свою роботу серед молоді ОУН, її члени в умовах підпілля працюють з молодими людьми, залучаючи до своїх лав тих, хто був готовий жити і працювати за заповітами «Декалогу». Василь одним із перших поринув у політичне життя, вступивши в ряди ОУН, і це сталось в час його навчання у гімназії. Село Городище Королівське, на той час, було осередком антипольського спротиву. Тут Василь зближується з націоналістичним підпіллям, знайомиться з відомими членами ОУН, досвідченими підпільниками, котрі повернулись з польських тюрем: Нестором та Миколою Пухаль, Стефаном, Григорієм та Василем Балук, Дмитром Умблята. Їх польська влада одними з перших запроторила в тюрми як членів УВО. Пройшовши тюремні застінки, вони багато чого бачили, і багато чого навчились. Перебуваючи в їхньому оточенні, Василь переймав їхній досвід та знання, котрі використовував в майбутній підпільній роботі. Його близькими друзями по підпіллю ОУН стали уже молоді люди, близькі йому по віку: Григорій Гамкало з Городища Королівського, Дмитро Гулей, Михайло та Стефан Кравець, Володимир Бардан, Іван Яворський, Людвіг Сярик з Отиневич.
За дорученням підпілля Василь активізує культурно – просвітницьку роботу в районі. Одним з напрямків діяльності ОУН було проведення тематичних вечорів в будинках «Просвіти», присвячених до видатних дат в історії нашого народу: «Свято дня Злуки», «Героїв Крут», «Вечори до Шевченківських днів» і ін. Такі заходи організовувались в багатьох селах Ходорівщини, де Василь виступає перед зацікавленою аудиторією з доповідями та рефератами. Він відчуває, що не можна зупинятись на досягнутому, задумується про подальше навчання і вибір близької до душі професії. В цьому йому допомагає місцевий лікар Олександр Білинський, з яким у Василя складаються близькі стосунки. Мабуть його захоплення і переконання спонукають Василя поступити в сільськогосподарський ліцей, що в Миловані Станіславівської області, на ветеринарне відділення. Тут він навчається зі своїм товаришем Заборським Стефаном, родом з Городища Королвського та по закінченні навчання отримує диплом лікаря – ветеринара.
* * *

В 2015 році автор мав змогу поспілкуватись з учасницею української революції 40-х років, жителькою с. Отиневичі Гулей Анною, в дівоцтві Вернер, 1925 р.н., в підпіллі «Іскра», членкинею ОУН з 1942 року. Ця жінка поважного віку, мабуть, була єдиним живим свідком того революційного періоду, хто працював під керівництвом провідника Василя Костика. На її очах він зростав, набирався сил та знань, проявив свій талант організатора в громадській та політичній діяльності. Дев’ятий десяток не зумів стерти з її пам’яті буремні події тих літ та світлу пам’ять про одного із сподвижників Степана Бандери, її наставника та провідника «Дніпрового» - Василя Костика. В кожному її слові автор відчув глибоку пошану, захоплення та вдячність до цієї людини: «Василя я запам’ятала ще зі шкільних років, бо мої батьки проживали по сусідству з сім’єю Костиків, тому в дитинстві я приходила бавитись до сестер Василя. З роками я підростала, але Василь, як і в дитинстві, називав мене «мала». В школі він вчився на відмінно, в цьому, напевно, мав талант від Бога. Його батьки жили не дуже заможно, тому Василь не вимагав від них неможливого - сам, зі шкільної парти, прокладав собі життєву дорогу. Був він працьовитий та наполегливий, любив жартувати, був досить симпатичний як чоловік. Іноді дивував оточуючих своїми вчинками. Пам’ятаю один такий випадок: підходило Різдво Христове, батько дав йому гроші ,щоби придбав собі щось з одягу, а Василь поїхав до Ходорова та привіз подарунок для молодших братів і сестер – дуже гарні ялинкові прикраси. Я була в захопленні і трохи шкодувала, що в мене таких немає. Василь багато працював над собою, займаючись і самоосвітою, з поміж своїх ровесників вирізнявся гострим розумом та організаторськими здібностями. Громада, парафіяни, «Просвіта» вбачали в ньому людину з великим майбутнім. Своїми досягненнями Василь випереджав свій вік і це було, коли він навчався у школі, і коли приймав участь в роботі «Просвіти», навіть у політичну боротьбу він вступив дуже рано».



Необхідно зазначити, що Василь Костик в житті завжди поспішав, ніби відчуваючи, що на реалізацію задуманого у нього часу небагато. Це стосується і особистого життя нашого героя. Ще в юнацькі роки він закохався в свою односельчанку Анну Щуйко, виявилось, що їхні почуття взаємні. В свої сімнадцять років Василь вирішив поєднати свою долю з Анною, та змушений був дочекатись свого повноліття. В 1937 році двоє закоханих отримують батьківське благословення. Вінчання відбувалось у церковці села Отиневичі, де отець Омелян Крвавич благословив молоде подружжя на довге та щасливе життя, а молодята поклялись у вічній любові та вірності. Та в їхньому короткому спільному житті найпрекрасніше почуття зазнало багато страждань, розлук, поневірянь та погасло передчасно, так і не вичерпане до кінця.
Ні створення нової сім’ї, ні захоплення молодою дружиною не відволікло Василя від думки та бажання здобути вищу освіту. За твердженням брата Зіновія, свій вибір Василь зробив на користь одного з вузів Чехословаччини, а саме «Технічного господарчого інституту» у Празі з заочною формою навчання. Проте подальше політичне переслідування та події, що охопили Чехословаччину у 1938 році, перешкодили його науці. В 1938 році у молодої сім’ї Василя та Анни народилася дочка Леся. В тому ж році українсько-польські стосунки опинились у глухому куті. До цього спричинилась радикальна політика польського уряду, спрямована на зміцнення польськості «кресув всходніх» (східних територій – авт.). Для укріплення своїх позицій польська влада вдалася до проведення широкомасштабних операцій з ліквідації осередків ОУН у Західній Україні протягом осені 1938 р. і до вересня 1939 р. Не оминуло цієї участі і підпілля ОУН Ходорівщини. Уже в листопаді 1938 року відбувся суд над арештованим районним провідником ОУН Олександром Радкевичем, а в жовтні було арештовано так звану Сугрівську групу разом із заступником Радкевича – Іваном Лукавецьким. До кінця року було затримано за звинуваченням у приналежності до ОУН ще 28 українських патріотів, серед яких був і Василь Костик, котрого утримували в Ходорівській тюрмі протягом місяця. Спільними зусиллями родини та з допомогою товариша Василя, відомого лікаря Білинського, котрий користувався авторитетом у польської влади, арештованого було викуплено з застінку. На початку 1939 року, остерігаючись нового арешту, Василь переходить на нелегальне становище. Організація завчасно подбала про його місце укриття, направивши в надійну сім’ю Матія та Акулини Сидор в селі Чартореї (Кам’яне), а дружина Анна з дочкою Лесею переїхала до своїх батьків. В той же час батько Василя продає в селі житловий будинок, підсобні будівлі з майстернею по виготовленню черепиці та частину земельної ділянки, передчасно домовившись про купівлю земельної ділянки з будинком у місті Ходорові, за яку господарю переводить кошти. Почалась німецько-польська війна, яка перешкодила оформленню документів про купівлю-продаж майна. Щоби компенсувати вкладені кошти, батько Василя отримує взамін дизельну машину – молотарку вартістю 4 тисячі злотих, вона і послужила основним джерелом доходів сім’ї в найближчі роки. З анексією Західної України більшовиками у вересні 1939 року Василь повертається до сім’ї в Отиневичі і деякий час проживає із дружиною у своїх батьків, яких радянська влада, як багатодітну сім’ю, що залишилась без даху над головою, поселила в панському маєтку. Тут на першому поверсі розмістили декілька сільських родин, а на другому відкрили сільську семирічну школу. Так тривало до початку сорокового року. В цей час дружина Василя народжує другу дитину – сина Бориса. З настанням весни батько Василя, порадившись з родиною, вирішує будувати житловий будинок на земельній ділянці, що залишилась у їхній власності. Від весни до пізньої осені уся сім’я дружно працювала на будові, а з похолоданням, на Святу Покрову поселились в новоосвяченому будинку.
Прихід більшовицької влади, котра з перших днів представляла себе як «визволителька», частина населення зустріла з квітами і хлібом-сіллю. Та Провід ОУН, володіючи інформацією про соціальний та економічний стан простих українців на Великій Україні, співставляючи факти голодомору 30-х років і насильницьку колективізацію селян, розгледів справжнє лице тоталітарного режиму, тому не змінив свого курсу на боротьбу за побудову Української Самостійної Соборної Держави. Василь продовжує підпільну діяльність разом з однодумцями-патріотами, хоча частина з них, передбачаючи початок більшовицького терору, котрий очікував галичан, подались на Захід. І це було зроблено досить своєчасно, адже більшовизм, по своїй природі, не терпів «інакомислія», вбачаючи в ОУН найлютішого ворога Радянського Союзу. В кінці 1939 року почались арешти запідозрених у приналежності до націоналістичного підпілля, а з лютого 1940 року до травня населення Західної України пережило чотири депортації у Сибір та Казахстан. Цей період детально описав один з істориків: «Страх витав у повітрі і повільно проникав у кожного, а разом з тим ширилося «переконання у всевіданні і всеприсутності НКВД». Зважаючи на виклики, що постали перед організацією, керівництво ОУН, цінуючи свої кращі кадри, вимагає від Василя не піддавати себе невиправданому ризику при зміні окупаційної влади і відійти на нелегальне становище. Звичайно, Василь турбувався і про своїх найближчих – дружину і малолітніх дітей, остерігаючись їхнього арешту і депортації. Сім’я в повному складі повертається в село Чартореї, де родина Сидора стала для них, по суті, рідною. Там вони таємно проживають до початку другої світової війни. Перейшовши на нелегальне становище, Василь разом із своїми товаришами проводить роботу по розбудові націоналістичного підпілля. В даному напрямку вже активно працює його молодший брат Йосип, котрий очолює осередок в рідному селі Отиневичі, про що оповідала за життя учасниця тих подій Анна Гулей-Вернер: «Ця зустріч відбулась в період першої більшовицької окупації, в травні 1940 року. Я ішла з храму після відправи, коли мене наздогнав житель Отиневич Володимир Бардак, мабуть, він в той час працював в організації та повідомив, що зі мною хоче зустрітись один чоловік, запропонувавши підійти в садок до Коцовського. Я погодилась, нас вже чекав незнайомий юнак високого зросту, досить приємної зовнішності. Коли ми привітались та завели розмову, Бардак залишив нас наодинці. Він представився Григорієм і сказав, що зустрічається зі мною по дорученню Василя Костика. З того часу Григорій почав виходити зі мною на зв’язок, поступово готуючи мене до вступу в підпільну українську організацію. Крім живого спілкування, він приносив мені підпільну літературу, зокрема, «Декалог українського націоналіста», опитував мене по засвоєних матеріалах. Так тривало кілька місяців. Григорій, як і Василь, перебував на нелегальному становищі. В час підготовчого періоду, ближче познайомившись із своїми наставниками, я довідалась, що прізвище Григорія Гамкало, родом він з с. Городище Королівське. В майбутньому Григорій став відомим керівником підпілля ОУН Львівщини під псевдо «МАЙСЬКИЙ». З його висловлювань, я була доброю ученицею і за короткий час засвоїла основи програми організації. Зважаючи на мою готовність до напруженої і небезпечної роботи в підпіллі, Григорій рекомендував прийняти мене в ряди ОУН».
* * *

З початком німецько-радянської війни Василь з дружиною та дітьми повертається до рідного села Отиневичі, поселившись в одному з єврейських будинків, що пустували після переселення господарів у Ходорів. В той час багато провідних членів ОУН повернулись до рідного краю з еміграції і зразу втягнулись в державотворчі процеси. Це був один з найактивніших періодів організаційної роботи для Василя Костика. ОУН створила в Ходорові повітове бюро, самого Василя було введено до повітового проводу. В міста і селах Бібрецького повіту, як і по всій Галичині, привселюдно проголошується Акт відновлення Української Державності. Василь постійно перебуває в роз’їздах, на святкових заходах з патріотичними промовами. Ще сьогодні його брат Зеновій згадує, що «на урочистому проголошенні Акту в м. Ходорові Василь стояв на почесній трибуні поряд з відомими магістрами права та шанованими в місті людьми, такими як лікар Олександр Білинський, котрий був з дружиною Меланією. На освяченні символічної могили «Борцям за волю України» у волості Піддністряни він мав патріотичну промову. Наш дім,- продовжує п. Зеновій, після відходу більшовиків до осені 1941 року став організаційним штабом, де збиралось багато друзів Василя Костика по організації, між ними були провідні члени ОУН, колишні в’язні польських в’язниць: Богдан Прокопів з Дуліб; Нестор Пухаль з Городища Королівського, наші односельчани Сярек Іван та Людвиг, Кравець Михайло, Курчаба Богдан – син священника з Чорного Острова. Часом бували і незнайомі мені чоловіки».
Паралельно з проголошенням відновлення Української Державності ОУН створює в містечках і селах державні управи, де необхідна була допомога Василя і його товаришів. Робота проводилась вдень і вночі, створювалась українська міліція, українське військо, проходили військові вишколи організації «Січ». Бажання українців відновити свою державність не співпадали з планами гітлерівців, котрі не хотіли ні з ким ділити владу на захопленій території. Розпочались арешти членів Українського тимчасового уряду та провідних членів Проводу ОУН разом із Провідником Степаном Бандерою. І знову, уже вдруге за короткий час, іноземці, що прийшли ніби як визволителі української землі, українськими націоналістами-самостійниками та народом України були визнані як окупанти. Переслідувані нацистами українські патріоти ОУН (б) змушені були іти в підпілля та готуватись до всенародної збройної боротьби за свою незалежність. Ось як характеризував нашого героя в цей період його товариш Дмитро Гулей у своїй книзі «З Ходорівщини через Канаду в Україну»: «З Отиневич мусив іти в підпілля Василь Костик. Це був дуже талановитий хлопець, провідний член ОУН. Він був моїм шкільним товаришем, близьким другом. Ми просто захоплювались його здібностями. Був добрим художником, міг взяти олівець і за кілька хвилин намалювати портрет, мав чудовий почерк, був знаменитим промовцем, декламатором, актором і режисером, публіцистом і журналістом. Коли б більшовики були його не знищили, нині він міг би стати видатним політиком». Ось така красномовна характеристика очевидця.
Перебуваючи на нелегальному становищі в період німецької окупації, Василь має декілька підготовлених конспіративних квартир, одна з яких була в селі Городище Королівське в сім’ї Йосипа Гулея, про що розповів автору його син Микола Гулей, 1929 р.н., учасник визвольних змагань, член ОУН з 1944 року, політичний в’язень таборів ГУЛАГу: «Василь Костик був мені добре знайомий як близький товариш мого наставника по організації Григорія Гамкала – «Майського». Василь деякий час перебував у домі моїх батьків. Йому для роботи була облаштована кімната на стриху стодоли, замаскована купою сіна. Із середини кімната була обшита дошками, до неї був таємний вхід. «ДНІПРОВИЙ» мав із собою печатну машинку та невелику історичну бібліотеку видавництва «Ляйнцик». Час від часу його провідували по організаційних справах Григорій Гамкало – «МАЙСЬКИЙ» та Нестор Пухаль – «ХМУРИЙ». В цей час я належав до організації «Юнаки» та навчав молодь в організації «Доріст». Василь, дізнавшись про це, подарував мені навчальний посібник «Історія України» Івана Крип’якевича. Я був радий його подарунку. Та, мабуть, більше часу «Дніпровий» перебував на своїй перевіреній, надійній квартирі в сім’ї Сидора з Чартореї (Кам’яне)».
* * *

У другій половині 1943 року ОУН повела активну підготовку до збройного повстання, і тому послужило рішення III Конференції ОУН весною 1943 року. Військова референтура, що діяла в структурі ОУН, розпочала військові вишколи членів та симпатиків організації, забезпечуючи ці заходи зброєю, боєприпасами та спорядженням. Новостворені військові загони отримали назву «Українська народна самооборона» (УНС), яка в кінці 1943 року прийняла назву УПА – Захід. Тоді ж на її основі у Львівській області було створено Військовий округ «Буг» (ВО «Буг), в яку увійшли Городоцька (Львівська сільська), Золочівська, Равська, Сокальська і Холмська округи. Окружним провідником Городоцької округи на початку 1944 року було призначено Василя Костика – «Дніпрового». Його окружним військовиком (організаційно-мобілізаційним референтом) призначено «САВИЧА» - Лялюка Василя, уродженця с. Прибілля, котрий в структурі ОУН підпорядковувався окружному провіднику ОУН «Дніпровому».

1 2 3
сторінки