10/01/2020

З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ КРАЮ

ОКРУЖНИЙ ПРОВІДНИК ОУН-УПА ЛЬВІВСЬКОГО КРАЮ «ДНІПРОВИЙ»


Нещодавно усі ми були свідками святкових заходів у Києві до 75-ї річниці звільнення України від німецько-фашистської окупації. Все б нічого, знаменна дата важливої для держави події, але ці 75 років яскраво продемонстрували, що фашистська окупація змінилась на «рашистську».


І ця, остання, окупація настільки міцно впилась в тіло нашої держави, що навіть через 28 років Незалежності ми не можемо внутрішньо зорганізуватись, висунути зі своїх лав достойних лідерів для керівництва країною, виробити свій власний, специфічний для України напрямок розвитку. Уже шостий рік продовжується неоголошена війна з Росією, яка є правонаступницею «імперії зла», себто Радянського Союзу, і все тому, що без України, без її славної історії, без Київської Русі Росія почуває себе тільки Московією, спадкоємицею Золотої Орди.


Жовтень пам’ятний для нас і іншою, трагічною датою для дуже багатьох родин українців – 5 жовтня 1959 року рукою зрадника при наводці КГБ в Мюнхені було підступно вбито Провідника ОУН, нашого національного Героя Степана Бандеру. Тому моя сьогоднішня оповідь про його сподвижника, менш відомого широкому загалу нашого земляка, відомого у збройному підпіллі керівника ОУН – УПА, котрий у розквіті сил був знищений, знову ж таки, зрадниками – яничарами, і не без участі карателів з Москви.





У збройному підпіллі ОУН Василь Костик був більше відомий під псевдонімами «Дніпровий» і «Рік». Народився він у 1919 році в селі Отиневичі Ходорівського району повіту Бібрка в українській родині селянина – середняка Михайла та Розалії Костик. Сім’я була, навіть на той час, дуже велика – крім Василя зростало ще десятеро дітей: Гася – 1917 р.н., Анна – 1922 р.н., Йосип – 1924 р.н., Павло – 1926 р.н., Стефан – 1928 р.н., Ольга – 1931 р.н., Любомир – 1933 р.н., Зіновій – 1935 р.н., Надія – 1939 р.н., Ігор – 1941 р.н. Під час першої світової війни Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії, тому батька Василя було мобілізовано і направлено в діючу армію. За проявлену хоробрість в боях в 1916 році він отримує відпустку. Приїхавши до дому, до батьків, Михайло наважується на дуже серйозний крок – разом із нареченою Розалією вони просять батьківського благословення на одруження. Схвалити їх рішення в час, коли Михайло перебуває на фронті, для батьків було вкрай важко. Батько нареченої, як муж військовий, з розумінням віднісся до просьби молодих. Зважаючи на те, що і брат Розалії, офіцер австрійської армії, теж перебував на війні – обоє сторін вирішили, що це Божа воля, і дали згоду. Відгулявши весілля, Михайло залишає молоду дружину та повертається у військову частину. Через рік Розалія народжує доньку Гасю, та першій дитині не судилось довге життя, вона важко захворіла та померла немовлям. У 1918 році Михайло повертається з війни до дому. Попри те, що війна для Михайла ніби закінчилася, в цей період, по суті, вирішувалась доля Галичини, тому його перебування в сім’ї знову було короткочасним. В листопаді 1918 року, після Листопадового чину, Михайло зголошується добровольцем в УГА щоби захищати молоду Українську Державу. У складі групи «Старе Село» більше семи місяців воює на передовій лінії в боях з польськими загарбниками. В липні місяці 1919 року, з відходом УГА за Збруч, спільно з військами УНР бере участь в боях з більшовиками за визволення Києва. Далі був польський полон і балансування між життям і смертю : у 1920 році Михайло потрапляє в табір для інтернованих осіб в Шльонську, де його підкошує тиф. З великими труднощами йому вдається передати до дому звістку про своє місце перебування та фактичний стан. Отримавши звістку, Розалія, не дивлячись на те, що на руках має однорічного сина, все ж наважується їхати до Михайла, щоби побачити та підтримати хворого чоловіка. Переборовши хворобу, на початку 1921 року він повертається з польського полону до рідного дому, де його зустрічають батьки та дружина з сином Василем.


Мати Василя, Розалія, походила з роду Походжай, її батько, дідусь Василя, довгий час перебував на військовій службі в австрійській армії, тому після демобілізації купив немалу земельну ділянку, завів господарство та виховував двох синів – Іллю та Василя, і двох дочок – Марію та Розалію. Молодший син Василь закінчив військову школу кавалерії, служив офіцером в австрійській армії, він учасник першої світової війни, у 1918 році перейшов в УГА, воював з поляками у Західній Україні та з більшовиками на Великій Україні. Загинув у боях з поляками, перебуваючи в загоні командира Удовиченка (Марка Безручка) у складі об’єднаної армії УНР в липні – серпні 1920 року біля Тарнова. Його старший брат Ілля під час першої світової війни у складі австрійської армії потрапив у російський полон, був перевезений до Петропавловська, де в час революції 1917 року загинув від рук більшовиків, там же і похований.


Після одруження Розалія отримала від батька Йосипа придане – 12 гектарів землі, котра стала годувальницею для новоствореної сім’ї Костиків. За панської Польщі батько Василя облаштував у дворі майстерню по виготовленню черепиці, з часом підростали діти, котрі стали помічниками батькові. В цей час дідусь Йосип Походжай, як грамотний та поважний чоловік, був обраний волосним секретарем, а також мужем довіри до окружного суду в м. Бережани, де вміло захищав побутові та політичні права українців.


* * *

З досягненням шкільного віку, Василь навчається у початковій сільській школі, де проявляє себе, як здібний учень, маючи хороші задатки до малювання. Зауваживши синові таланти та бажання вчитися, батьки влаштовують його на подальше навчання у «Рідну школу» в м. Ходорів. Варто зазначити, що в інтелектуальному розвитку Василя, крім набутих шкільних знань, важливу роль відіграло патріотичне виховання в сім’ї та самоосвіта в хаті-читальні «Просвіти», в роботі котрої він приймає активну участь. На всесторонній розвиток здібностей Василя мали наставники: їмость Стефанія Крвавич – керівник гуртків «Просвіти», членкиня управи «Рідна школа» та Іван Сярик – голова читальні, які всесторонньо підтримували талановитого хлопця, передбачаючи його велике майбутнє. В цей період для Василя найбільшим захопленням були книги. Він міг годинами сидіти в бібліотеці за художніми творами. В юнацьких роках перечитав увесь бібліотечний фонд, а дізнавшись про домашню бібліотеку місцевого пароха Крвавича – знаходить спільну мову з їмостю Стефанією та отцем Омеляном, котрі радо видавали йому твори українських і зарубіжних митців.


* * *

Початок тридцятих років сколихнув Галичину буремними подіями, які відбувались на очах юного Василя – це пацифікація українського населення польською владою; смерть українських патріотів Біласа, Данилишина, сотника Юліана Головінського; щорічні багатолюдні походи українських громад в час Зелених свят до могили січових стрільців в м. Ходорів. Все це послужило атмосферою формування зрілого світогляду та патріотичних настроїв Василя, котрі все яскравіше проявлялись у його характері і досить скоро стали сутністю його життя.


У 1934-35 роках Василь навчається в приватній гімназії у Дмитра Гулея в сусідньому селі Городище Королівське. В цей період активізує свою роботу серед молоді ОУН, її члени в умовах підпілля працюють з молодими людьми, залучаючи до своїх лав тих, хто був готовий жити і працювати за заповітами «Декалогу». Василь одним із перших поринув у політичне життя, вступивши в ряди ОУН, і це сталось в час його навчання у гімназії. Село Городище Королівське, на той час, було осередком антипольського спротиву. Тут Василь зближується з націоналістичним підпіллям, знайомиться з відомими членами ОУН, досвідченими підпільниками, котрі повернулись з польських тюрем: Нестором та Миколою Пухаль, Стефаном, Григорієм та Василем Балук, Дмитром Умблята. Їх польська влада одними з перших запроторила в тюрми як членів УВО. Пройшовши тюремні застінки, вони багато чого бачили, і багато чого навчились. Перебуваючи в їхньому оточенні, Василь переймав їхній досвід та знання, котрі використовував в майбутній підпільній роботі. Його близькими друзями по підпіллю ОУН стали уже молоді люди, близькі йому по віку: Григорій Гамкало з Городища Королівського, Дмитро Гулей, Михайло та Стефан Кравець, Володимир Бардан, Іван Яворський, Людвіг Сярик з Отиневич.


За дорученням підпілля Василь активізує культурно – просвітницьку роботу в районі. Одним з напрямків діяльності ОУН було проведення тематичних вечорів в будинках «Просвіти», присвячених до видатних дат в історії нашого народу: «Свято дня Злуки», «Героїв Крут», «Вечори до Шевченківських днів» і ін. Такі заходи організовувались в багатьох селах Ходорівщини, де Василь виступає перед зацікавленою аудиторією з доповідями та рефератами. Він відчуває, що не можна зупинятись на досягнутому, задумується про подальше навчання і вибір близької до душі професії. В цьому йому допомагає місцевий лікар Олександр Білинський, з яким у Василя складаються близькі стосунки. Мабуть його захоплення і переконання спонукають Василя поступити в сільськогосподарський ліцей, що в Миловані Станіславівської області, на ветеринарне відділення. Тут він навчається зі своїм товаришем Заборським Стефаном, родом з Городища Королвського та по закінченні навчання отримує диплом лікаря – ветеринара.


* * *

В 2015 році автор мав змогу поспілкуватись з учасницею української революції 40-х років, жителькою с. Отиневичі Гулей Анною, в дівоцтві Вернер, 1925 р.н., в підпіллі «Іскра», членкинею ОУН з 1942 року. Ця жінка поважного віку, мабуть, була єдиним живим свідком того революційного періоду, хто працював під керівництвом провідника Василя Костика. На її очах він зростав, набирався сил та знань, проявив свій талант організатора в громадській та політичній діяльності. Дев’ятий десяток не зумів стерти з її пам’яті буремні події тих літ та світлу пам’ять про одного із сподвижників Степана Бандери, її наставника та провідника «Дніпрового» - Василя Костика. В кожному її слові автор відчув глибоку пошану, захоплення та вдячність до цієї людини: «Василя я запам’ятала ще зі шкільних років, бо мої батьки проживали по сусідству з сім’єю Костиків, тому в дитинстві я приходила бавитись до сестер Василя. З роками я підростала, але Василь, як і в дитинстві, називав мене «мала». В школі він вчився на відмінно, в цьому, напевно, мав талант від Бога. Його батьки жили не дуже заможно, тому Василь не вимагав від них неможливого - сам, зі шкільної парти, прокладав собі життєву дорогу. Був він працьовитий та наполегливий, любив жартувати, був досить симпатичний як чоловік. Іноді дивував оточуючих своїми вчинками. Пам’ятаю один такий випадок: підходило Різдво Христове, батько дав йому гроші ,щоби придбав собі щось з одягу, а Василь поїхав до Ходорова та привіз подарунок для молодших братів і сестер – дуже гарні ялинкові прикраси. Я була в захопленні і трохи шкодувала, що в мене таких немає. Василь багато працював над собою, займаючись і самоосвітою, з поміж своїх ровесників вирізнявся гострим розумом та організаторськими здібностями. Громада, парафіяни, «Просвіта» вбачали в ньому людину з великим майбутнім. Своїми досягненнями Василь випереджав свій вік і це було, коли він навчався у школі, і коли приймав участь в роботі «Просвіти», навіть у політичну боротьбу він вступив дуже рано».




Сторінки 1 2 3 ... 4

 








27.09.2020 12:26
  • 26 вересня у Львівській області 148 мешканців захворіли на covid-19 •
27.09.2020 10:22
  • Оперативна інформація про поширення коронавірусної інфекції COVID-19 по Україні на 27 вересня •
26.09.2020 13:17
  • Оперативна інформація про поширення коронавірусної інфекції COVID-19 по Україні на 26 вересня •
26.09.2020 13:11
  • 25 вересня у Львівській області 171 мешканець захворів на covid-19 •
25.09.2020 21:58
  • Магнітні бурі в жовтні 2020 р. •
25.09.2020 21:54
  • Отримання податкової знижки: особливості підтвердження витрат •