10/01/2020

ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ

Передріздвяна історія одного зцілення

На Святоюрську гору у Львові привезено ікону Божої Матері з Вифлеєму. Міста, в котрому вона народила свого сина. Це єдина ікона у світі, на котрій Діва Марія усміхається. Ласкаво, по-материнськи. Отже, час в дорогу.
Поклонитися тій, котра в змозі заступити увесь світ і кожного зокрема.


  Всі справи відкладено, робочий графік змінено – передчуття зустрічі з Дивом. Розгортаю наш «Вісник Розділля» від 27 грудня 2019-го, а в ньому під рубрикою «Передріздвяна зустріч» звернув увагу на інтерв’ю з відомим львівським хірургом-онкологом Олегом Дудою. Прочитав текс на одному подиху, який мимоволі навіяв спогади.
  Восени я був присутнім на його виступі перед нашими медиками в приміщенні міської лікарні. Пан Олег справив на мене враження насамперед як лікар творчий, вдумливий та ініціативний. Миттєво приходить рішення – провести інтерв’ю з відомим хірургом і обов’язково з історією чудесного зцілення, адже, переконаний, що в його практиці повинен бути і такий випадок.
  Заздалегідь склав собі головні запитання до О.Дуди на кшталт: «Коли Ви хірург, коли Ви в операційній і від Вас так багато залежить, чи відчуваєте себе звичайною людиною, а чи уже кимось більшим?»; «Лікарі намагаються дотримуватись звичних стандартів лікування. А стандарт – це наче завжди середня температура у лікарняній палаті. Сьогодні світовим трендом є персоналізована медицина, тож як працює саме Ваш онкологічний центр у цьому напрямку?». Одне слово, намагався охопити запитаннями весь спектр фундаментальних і прикладних аспектів, що стосуються діагностики і лікування хворих зі злоякісними новоутвореннями.



  Щоб не втомити тебе остаточно, мій шановний читачу, озвучу тільки одну цифру – в Україні понад мільйон хворих на рак. Без коментарів…
  Пан Олег – людина професійна та амбіційна. За такими майбутнє і приємно, що саме наше місто вже давно стало для нього надзвичайно близьким.
  Декілька днів пішло на домовленість про інтерв’ю – і ось я в дорозі до Львова. На жаль, в житті інколи трапляється, що все відбувається не так, як людина спланувала. І мене спіткала така халепа: на день мого приїзду у Центр пану Олегу довелося робити екстрену операцію. Отож, все відкладається на майбутнє, зокрема, і його інтерв’ю «Віснику Розділля». Проте не відкласти того враження, котре переживає людина, коли наближається до місця праці відомого хірурга.
  Ми наближаємося, мій шановний читачу, до території Львівського онкологічного центру. Уявляю, як витягнулось обличчя в кожного. Ходімо зі мною…Ми повинні знати і про такі місця.
  Охоронець, зазираючи в журналістське посвідчення, співчутливо глянув на мене і підбадьорливо заявив: «Схоже, з Вами тут ніхто не буде розмовляти. Це така недуга, про котру завжди мовчать. Люди не хочуть про це говорити, а журналістам – і поготів»…
  Перш за все вражає пронизлива тиша. Чутно, як голуб крилом розрізає повітря. Вже всередині корпусу атмосфера напруженості злагідніється сучасним інтер’єром, суто буденними атрибутами – банкомат, затишне кафе…
  Попри те всі, буквально всі, розмовляють поміж собою пошепки. Все навколо стерильне. Підіймаюсь сходами, аж раптом на одному з поверхів за журнальним столиком сидить жінка і щось занотовує в блокнот. Поруч журналістський диктофон, тож стає зрозуміло – це колега. Утім, припущення фаху незнайомки виявилося помилковим.

* * *

  І з цього місця, шановний читачу, розпочинається винесена в заголовок моїх нотаток історія одного передріздвяного зцілення.
  Моя розмова з нею, як на мій погляд, несе в собі надзвичайно інтимний та закритий для сторонніх вух характер. В моїй практиці траплялись сюжети, коли душа згортається, стуляється – і не промовляє: їй нема чого сказати.
  Але ця жінка історією свого життя відкриває для тебе ніби інший пласт свідомості. Ти починаєш бачити можливість нового способу мислення. Вона дозволила мені написати в цьому тексті тільки своє ім’я та фах – звати Марина, за професією лікарка, доктор психологічних наук.
  І розпочала вона з такої фрази: «Коли я почула діагноз «рак молочної залози», це було ніби не про мене». Далі подаю пряму мову моєї співрозмовниці:
  «Перша думка: як цю звістку переживе моя мама, яким болем відгукнеться в серці моєї доньки? А друга, точніше, фраза, яку я сказала лікарям: «Все, я зрозуміла. Призначайте лікування, кажіть, що треба, робіть усе, що треба. Тільки швидше, бо я не маю часу хворіти». Лікарі лише трохи перезирнулися, вирішивши, що я трохи не в собі.
  Тепер я вважаю, що саме ця моя реакція мене й урятувала. Як психолог я розумію, що в цьому посприяли мої потужні захисні механізми, які «закрили браму» для паніки й страху – типових «супутників» онкохворих. З першого дня озвучення свого діагнозу в мене був чіткий аналіз ситуації, пошук «свого» лікаря, вивчення медичної літератури й новітніх досліджень (здавалося, що за місяць я вже могла б писати дисертацію з хіміотерапії). Я чітко знала, що мушу одужати, що в мене немає іншого виходу.



  Отже, перший вибір, який роблять хворі після оголошення шокуючого діагнозу, - як його сприйняти? Тільки, не кажіть, що ви цим не керуєте. Керуєте. І тільки ви обираєте – чи приречені ви й назавжди хворі, чи хворі тимчасово й ОБОВ’ЯЗКОВО одужаєте. Це навіть не питання віри. Це питання вашого бажання: чи ви хочете бути хворим чи бути здоровим.   З першого дня я налаштувала себе – не на хворобу, а на життя після одужання. Іншої думки я навіть не припускала – ні свідомо, ні підсвідомо. Ні навіть уві сні.
  Показники одужання й тривалості життя при онкозахворюваннях вищі у тих, хто чітко знає, чим він займатиметься після одужання, має плани, певні проекти (як от, вишити сукню, добудувати будинок, вивчити дитину в університеті). Міфічне й абстрактне «жити заради життя» тут не працює. І коли мене тепер запитують: «А що дало Вам сили вистояти у боротьбі з раком?», - це запитання викликає в мене щире здивування: «А що, є гірший варіант? Лягти і вмирати?». Ні, мені дуже подобається це життя, і мені цікаво дізнатися, що ж там далі мені приготував Бог.
  А ще я маю допомогти моїй матері, дати пораду доньці, станцювати вальс на весіллі онука».
  Вважаю, саме позитивне налаштування й оптимізм допомогли моєму організму боротися з недугою. Порівняйте реакцію жінки на оголошений діагноз: «Я завжди знала, що помру від раку» та «А чому ви вирішили, що рак невиліковна хвороба?».   Різні внутрішні настанови зумовлюють різне ставлення до свого здоров’я, лікування й одужання. І чому ми всі пам’ятаємо про смертельні випадки хвороби, але мало говоримо про ІСТОРІЇ ОДУЖАННЯ?!»

Після цих її слів я остаточно визначився з назвою нотаток, а моя співрозмовниця продовжила:

  «Страх паралізує, перекриває потоки енергії, послаблює людину і дає шанс раковим клітинам розвиватися. Тому перше, з чим треба хворому боротися, - це зі страхом, панікою і розпачем. Усвідомлення того, що хвороба «вимагає» змін у житті – це перша сходинка на шляху до свого здоров’я.
  У житті не зовнішньому, а насамперед внутрішньому – у цілях та бажаннях, потребах і ціннісних орієнтирах, у самооцінці й САМОЦІННОСТІ, ставленні й стосунках.
  Тож коли я оклигала після операції, то розпочала з пошуку відповіді на запитання: «Чому в мене рак і що Бог хоче мені цим сказати?». Я міркувала, читала, писала. Висновок, як завжди, був несподіваним…
  Коли я безкінечно відкладала зустріч із неприємною мені людиною, вигадувала собі невідкладні справи, відмовки, щоб не спілкуватися, я раптом зрозуміла і, подумки промовляючи діалог, зупинилася на фразі: «Я не можу з тобою співпрацювати, бо твого підходу, твоїх поглядів на життя я не сприймаю, мене це неприємно бентежить. А дратуватися мені не можна!»   І тут мене осяяло! Так ось яка потреба так довго не була задоволена і так довго накопичувалась в моєму тілі.
  Мені особисто хвороба дала можливість (навіть змусила) відкрито й прямо заявляти про свої наміри, бажання, потреби, спонуки. Бо тепер це було життєво необхідною умовою виживання організму. Інакше хвороба повернеться. Хвороба дала мені дозвіл не терпіти того, що не подобається. Не зустрічатися з тими, з ким не хочеться. Не ковтати образ. Не носити в собі роздратування. Не накопичувати злості. Бо інакше я знову захворію.
  Символічно послання організму в формі онкологічної відповіді вкладається в таку настанову: «Змінися або помри». Зрозуміти, які саме особливості вашого життєвого шляху, життєвих настанов призвели до хвороби, яких саме життєвих обставин не змогло витримати ваше тіло – це початок СПРАВЖНЬОГО одужання.
  Відштовхуючись від уроків, які дала нам хвороба, ми можемо навчитися розпізнавати свої справжні потреби, і головне – дозволяти собі їх задовольняти. Не ховати голову в пісок, не забувати про себе й не терпіти.
  Відтак, ми доходимо парадоксального висновку, який, на перший погляд, шокує: «Хвороба поліпшує ЯКІСТЬ мого життя». Загальною тенденцією думок і настанов жінок, які побороли онкозахворювання, є: «Я жива. Я вижила. Я житиму. Я зможу все! І взагалі – життя чудове!».
  Напевно, треба трохи постояти на краю прірви, щоб зрозуміти, наскільки життя ПРЕКРАСНЕ. Щоб чітко усвідомити сенс життя. Щоб зуміти відділити головне від другорядного. Щоб зрозуміти: « Я мужня й смілива. Я маю відвагу змінювати своє життя, організувати його так, як мені буде комфортно, приємно й корисно Щоб пишатися собою і бути задоволеною своїм життям!»…

* * *

  Я вимкнув диктофон. Вона встала, потиснула мені руку й пішла. А я ще довго сидів за журнальним столиком…   Таких зустрічей в житті людини буває дві-три, не більше. Я запам’ятаю її назавжди. Як символ!..
  Неквапно ступаючи сходами Центру, я запитав себе: «Ось ти зібрався донести до людей дивовижну історію передріздвяного зцілення, а чи не вводиш ти в оману своїх читачів – можливо, зцілення цієї жінки лишень результат хірургічного втручання та курсу хіміотерапії?». Проте в моєму серці бринить її голос, я згадую її погляд – і все стає на свої місця. Це її жага до життя, її прагнення бути корисною – своїй мамі, доньці, онуку – ЗЦІЛИЛИ її. Тільки так, бо по-іншому не буває!..
  Неподалік лікарняного корпусу зауважив, як продавчиня з квіткового кіоску формувала різноманітні букети. Все ще перебуваючи під впливом побаченого і почутого, підійшов до неї і придбав букет. Я тримав в руках три дивні квітки. Навіть назва в них химерна. Пам’ятаю колір – білий, червоний, синій. «Ви знаєте, сюди ніколи не приносять квіти,» - заговорив зі мною згаданий на початку охоронець. «Тепер будуть», - впевнено відповів йому.
  На території лікарні стоїть фігура Божої Матері. Я поклав ці квіти до її підніжжя. Хто, як не Ти, захистиш їх, Богородице! Сьогодні я не зустрівся з відомим хірургом. Це життя. Відкладемо наше інтерв’ю. Пригадались його слова у відповідь львівській журналістці Христині Слюсарчук: «Різдво для мене – це не подарунки й наїдки. Народження маленького Ісуса – це народження великої Віри, Надії й Любові» (ось чому саме під такою рубрикою виходять ці нотатки, мій шановний читачу).
  На календарі – 6 січня, а це означає, що Слово готове стати тілом. І прийти в цей світ. Щоб ЗЦІЛИТИ кожного з нас. Зустрічаймо Його! Зустрічаймо Різдво! Бережімо одне одного!

З повагою до кожного
Володимир КУКУРУЗА
06.01.2020р.