До і про жінок

ВЕСНЯНА ЕЛЕГІЯ


…справжня жінка, Йде з запізненням.
Але як гонорово! Її відтінки такі витончені,
Мов мармурові. Ніжна, вишукана та принадна –
Лиш милуйся, лише споглядай.
Яка сильна, яка ж вона владна.
Де ж набрала краси? Не питай.
Досконала у формах та в обрисах,
У дрібницях, у кожній деталі.
Героїня в найкращих живописах,
У легкій ніжно-білій вуалі.
Ольга БЕРЕЗА


Правда, вражає?! Це написала жінка, котра живе поряд з нами, ходить тими самими вулицями нашого міста, живе нашими буденними проблемами. Членкиня Новороздільського літературного гуртка «Барви», що дії при бібліотеці-філії №1. «Барви» - якесь особливе світовідчуття. З чим співставити? Наприклад, у вас є почуттєва ідея, а в них це вже – матеріалізовано! Барвисто оптимістичне начало, образність, прагнення Краси – це все про них. Світовідчуття в стилі барокко. А барокковість передбачає не схематизм, а «красивість».
Всі ми знаємо, який візерунок на крилах метелика. Ось так і в них. Тільки в метелика це природній колір зовнішності, а у них – колір їхнього таланту. Таланту мати Мрію, бачити прекрасне. Колектив гуртка назагал жіночий.
А невже можна знати всі схованки загадкової, примхливої жіночої душі. Та й кому і коли це вдавалось?.. Не буду намагатись і я.
Попри всю мінливість Жінки (це як пори року), вона наче первісна матерія, що в руках Творця готова стати його творінням.
У мене нема талану, такого, як у Євгена Плужника, тому надаю йому честь завершити мою сьогоднішню весняну ЕЛЕГІЮ до і про Жінок – членкинь літературного гуртка «Барви» Ольги Берези, Світлани Войтович, Віри Врублевської, Світлани Воробйової, Марії Іскандарової, Ольги Лаби, Орести Максимович, Людмили Оприско, Ангеліни П’єх, Галини Приріз, Марії Ремез, Зоряни Харченко.

Вона зійшла до моря. Хто вона,
Навіть самій їй байдуже віднині.
...Хіба ж не всі ми - єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?
Лінивий рух - і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик - кинута намітка,
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка -
Спокійний торс, незаймано-нагий!
Спадає вал... Німують береги...
І знову плеск... І затихає знову...
То пальцями рожевої ноги
Вона вгамовує безодню бірюзову.
І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.


Шановний читачу, все мною сказане сьогодні – це не відірваність від життя. А що, коли спробувати навчитись бачити Прекрасне…
Володимир КУКУРУЗА