НАБОЛІЛЕ

Донині не минає біль, донині ятрить душу запитання: чому так повелися лікарі?...

Довго не могла зважитися написати до редакції: надто дошкуляв біль свіжої втрати. Та й спонукало мене до написання листа не стільки гнів чи байдужість деяких медиків, скільки бажання на майбутнє уникнути іншим болісних хвилювань, розпачу і почуття безпорадності. Донині сниться чоловік із сумним поглядом, у якому проглядається німе запитання: навіщо у лікарню віддала? Аякже, ми ж усі поспішаємо до лікарів, коли трапляється біда, коли не допомагають похапцем придбані в аптеках таблетки, коли сподіваємося лише на лікарську поміч – і професійність, і людяність, і просто уміння пояснити, розрадити, обнадіяти. Навіть, коли безнадійно...
Донині болить «історія хвороби» чоловіка... Звернулися ми до міської лікарні 17 грудня. Одразу направили нас до терапевтичного відділення. Лікували. Від усього. Діагнозу не називали. Наступного тижня, 24 грудня, лікуючий лікар Н.Л. Процак направила у діагностичний центр обласної лікарні: «З лікарем я домовилася», - наспіх повідомила.
Виділили нам машину «швидкої допомоги», супроводжуючий персонал, пальним заправили самі – скрута з цим, розуміємо. Приїхали в 16.00 год. Не прийняли: «Вам було назначено на 13.00», - пояснили...
Донині у гірких спогадах: чоловік на ношах у коридорі обласної лікарні. Поряд пробігають люди. А він такий зблідлий, виснажений, безпомічний. І трясеться від холоду, просить зігріти і не залишати самого. «Дайте гроші, може, приймуть», - радили перехожі. Кому? Де? Скільки? Чи ми так часто буваємо у цих коридорах? Чи ми знаємо усіх лікарів в обличчя?
Обпікає болем питання: Чому? Чому не повідомили про час прийому? Не поцікавилися? Чому така байдужість до нужденних хворих людей?
Так і поїхали ні з чим. Лікувалися і далі в Новому Роздолі.
За місяць, 28 січня, чоловіка не стало. Донині сниться із сумним поглядом….
Анна БОНДАРЕНКО