НАБОЛІЛЕ

А коли воно усе ОЦЕ закінчиться?.. або Картинки з життя в частині прибудинкової території

Давно мені хотілось «намалювати» картинки з мого життя в частині прибудинкової території, що з чотирьох сторін оточує дім №1 по проспекту Шевченка, у якому мешкаю. У розпачі хотілось назвати з десяток прізвищ сусідів (переважно молодших за мене на 10, а то і ... 60 років). Бо невдовзі з однією бабцею-сусідкою по 84-ри роки з дня народження відсвяткуємо, адже тільки нас дві тут таких довгожительки залишилось, і скільки ще нам перебувати на білім світі – то все від Бога...
Решті молодим сімейним сусідам накупили батьки квартири, дітлахів, відповідно, багацько. Їх ще для рими прийнято називати «діти-квіти». І це добре, звичайно. Проте, на жаль, деякі теперішні діти зовсім не розуміють, якщо їм хтось розповідає про квіти, що вони – краса земна, якою треба милуватися. Додам, що і деякі молоді батьки та бабусі (віком від 33 до 50 літ) теж не дуже милуються тими квітковими грядками, що посадила на своєму «уділі» прибудинкової території.
Наведу красномовний приклад: журиться одна літня жіночка (одинока), що її померлі батьки колись мали чудові оранжереї з троянд та піон на ділянці від будинку до «Рукавички», а тепер їй ніде і «ромашечку притулити», бо там зараз «картопляні лани», яким раді лиш комахи, що звуться «колорадськими жуками».
Я ж, як «добра тьотя», вирішила скопати для неї 2-метрову грядочку, бо раніше це була ділянка господині, що вже померла, і сказала: то садіть вже тут ваші квіточки. Що вдячна жінка і зробила. І раптом почалася веремія. «Ні, ні, то наші грядки», - закричали сусіди, «фермери» картопляні, вирубали насаджені квіти і натомість натицяли бурячків та кабачків (аж 2!). І були дуже раді від свого «газдівства»...
На другий рік жінка скопала «ланочок» при дорозі. А я квітів насадила поруч, співаночку «Впізнай себе» придуману наспівуючи: «Гарну грядочку скопала, насадила квіточків, а сусідонька зрубала й натикала бурячків. І тепер з того врожаю може два борщі зварить. Совість мала – розтринькала, й ніде глузду їй купить...». Стало тихо, та ненадовго. Раптом ці сусіди «відхватили» 10 см вказаної доріжки, а решту 10-ть см залишили мені (за довгий язик, мабуть). З безвиході я поклала на цій смужці цеглинки і, мов еквілібрист, ступала по них обережно, аби, боронь Боже, не наступити на комашку колорадську. І полетіли ті цеглини просто на мої квіточки, що посадила на вузенькій грядочці...
Аж тоді я поцікавилась у комунальному підприємстві, що таке прибудинкова територія. І сусідам пояснила, які у кожного з нас права. І притихли після цього «розумахи». А перед вікнами квартири, куди дочка привезла із села доглядати хвору бабусю, посадила ще одну грядочку, щоб раділа квітам людина нетутешня. І що? На лавці сидять матусі та бабці і «пасуть» своїх дорогих діточок, які бігають, мов туземне племֹ’я, видряпуються на дерева, деруть з яблуньки молодої кору. Деревце гине, а діти, не відаючи, що чинять, радіють. Зробити зауваження бешкетниками не можна, бо їхні матусі-бабусі тут же чеканять: та це ж діти, хай бавляться! А коли я довший час була відсутня, мій квітничок було вирубано, бо ж оцим мамцям-бабусям не було видно з лавки, де бігають їхні діточки!?
Отож вирішила насадити я квіти під третім вікном ( з дозволу мешканки квартири, що там проживає). Та не встигла докінчити ту цілину з кропивою, як на мою голову звалився шквал дикої нецензурщини... Далі пішли всілякі плітки, відчула незрозумілу ненависть до себе. Чого? За що? Та й покинула я садити квіткову красоньку...
Іще приклад. Посадив 2 горішки та вишеньку один недужий сусід. Та й помер гарний господар. Я ж навкруги натикала квітів. І з 8 чи 10 дітлахів, знову ж таки, не відаючи, що чинять, розшматували ті грядочки. Я, звісно, підвищеним голосом прогнала їх звідти розважатися на два майданчики, що неподалік. Діти вмить «розсипались» бавитись туди, куди порадила. Та одна любляча мамця нагримала на мене грізно з балкона: «Ви чого оце кричите на дітей!». Я із жалем пішла додому. Коли ж наступного дня на моє прохання сусід виніс з квартири килим (за що дала йому 20 грн «могорича»), щоб провітрити на сонечку, і поставив його на залізний тенісний стіл у дворі, вказана молода жіночка наблизилась до нього і стала вигукувати: «Забирайтеся туди, де живете, і там тріпайте килим...». Боляче було, проте я їй таки вирішила пояснити, що колись цей стіл встановив із ще одним сусідом мій чоловік (обидва нині покійні). І щиро побажала їй із синочком, до речі, добре вихованим та охайним, бути щасливими у цьому сварливому світі. На цьому конфлікт й вичерпався. Увечері ще одна добра людина (за що дала їй 10 грн «могорича») занесла мені мій дорогий серцю килим додому...
І коли воно усе ОЦЕ закінчиться?...
* * *
«А треба жити, якось треба жити, і все на світі треба пережити», - каже мудра і геніальна Ліна Костенко. Господи, за які гріхи така старість? А щодо прибудинкової території, то кажуть, що вже знято мораторій на її продаж, от її потрохи і продають. По 30–35 метрів вздовж проспекту мої квітники «пішли» під кафе, перукарні, магазини. А хіба комусь до цього є діло? Квіти і люди – це ніщо, головне – бізнес. Красу квіткову можна порозглядати і по телевізору, чи не так?
P.S. Вже не одна прибиральниця покинула наш брудний, занедбаний будинок. Хоча б хтось поцікавився, чому? А дім стоїть на видноколі. Йдуть люди. В ліцей, на гаражі, на цвинтар, в гімназію, в школу мистецтв, в спортшколу... І всюди поруч сміття, хащі, бруд. ГАНЬБА! Схоже, ніхто ні з ким не радиться, як це виправити. І в мешканців, мабуть, не питають дозволу на «прибудови». Продають, скажімо, приміщення (від гімназії по вул. Чорновола). То при чому тут квітник прибудинковий? І як розуміти «торгівлю» підвалами. Мовляв, там люди жили. Так це ж підвальні приміщення і люди там тимчасово жили (у радянський період). Бо потім їм давали квартири. А тепер що це за торги нескінченні? Хто що хоче, той і будує, чи руйнує? Хто пояснить, чи це по закону діється. Може, керівництво міста, може, депутати, юристи? Хто за що відповідає?
Очікую на відповідь і поки що відмовляюся платити за прибудинкову територію, бо у мене її немає ні метра. Вище описано, чому.
Наступний мій допис буде про «закинутих» дітей, які витворяють таке (їм же по 10 рочків, а вони вже потенційні...)!
Валентина КОСІВ, вчителька, пенсіонерка