З ІСТОРІЇ

Як знищували Церкву. Українську греко-католицьку

В минулому номері «Вісника Розділля» ми анонсували рубрику «Згадати всіх» з наміром повернути історію боротьби Церкви, в умовах заборони та переслідувань, в сьогодення.
Нам видається це важливим на тлі подій нашого сучасного життя.
Як багато у нас, на сьогодні, прикладів жертовної посвяти себе – Богу, Церкві, Державі?..
Таких особистостей, як митрополит Андрей Шептицький, блаженніший Любомир Гузар, провідник ОУН Степан Бандера – син священника УГКЦ…
Тих, про кого потрібно сказати виразно і чітко: «Вогонь запеклих не пече!». Бог і Україна – це гасло, цей моральний Закон слугують нам вказівником в серії наших історій з життя вірних УГКЦ.
Необхідна історична довідка про те, як знищували УГКЦ.
«Перші совіти» - так називали період радянської окупації з вересня 1939 р. до червня 1941 р. – відразу націоналізували друкарні, закрили церковні навчальні заклади, лікарні й сиротинці, розпустили монастирі.
«Цілком очевидно, що під більшовиками всі ми почувалися приреченими на смерть… Вони не приховували свого стремління знищити християнство», - писав Митрополит Шептицький до апостольського нунція Ротти наприкінці серпня 1941 р. Протистояти греко-католикам було нелегким завданням для совєтів. Унаслідок антирелігійної кампанії та репресій на початку 1939 року на території всього СРСР діяло 98 православних храмів, а церквою керували лише три єпископи.
Натомість у греко-католиків було 2387 парафій, 7 єпископів, майже 2500 священиків і понад 1000 ченців.
Тому остаточне «вирішення» питання ліквідації УГКЦ було відкладено на другий прихід совєтів, який відбувся 1944 р.
У ніч на 1 листопада 1944 р. біля митрополита Андрея Шептицького чергував отець Йосиф Кладочний. Він занотував останні слова ієрарха: «Наша Церква буде винищена, розгромлена більшовиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від святої католицької Церкви. Тяжкий досвід, який випадає на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давньої та буде обнімати цілий наш нарід».
Під час похорону Андрея Шептицького влада дозволила велику ходу вулицями Львова.
Йосиф Сліпий ішов за труною в митрополичому поліставріоні (ризах із зображенням багатьох хрестів).
Отець-канцлер Микола Галянт пізніше йому оповідав, що радянський генерал, дивлячись на це, зауважив: «Але ж наклали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе?!»
Йосиф Сліпий відбув 18 років в ув’язненні, на засланні й каторжних роботах. Після несподіваного звільнення 1963 р. і від’їзду до Ватикану він усі сили поклав на розбудову УГКЦ на Заході, не полишаючи надії на її легалізацію в Україні.
В період з 1946 по 1989 роки УГКЦ пережила епоху переслідувань та заборони. Це була епоха Честі та Гідності!
Духівництво і вірні УГКЦ були прикладом мужності в радянських таборах.
Демагогії радянської пропаганди було протиставлено реальний подвиг церкви та її вірних. Подаю суху хронологію подій.
8-10 березня 1946 р. у львівському Соборі Святого Юра відбувся «собор» УГКЦ.
210 делегатів, частина з яких навіть не знала, куди їх везуть, проголосувала за ліквідацію унії та перехід у православ’я, а саме РПЦ (Російська Православна Церква). Найбільшою проблемою «Львівського собору» стало питання його легітимності, адже скликати його могли лише єпископи, а без їхньої участі то було просто зібрання священиків, яке не мало жодної юридичної сили. Це розуміли й організатори. На той момент слідчі дії щодо ув’язнених греко-католицьких єпископів було завершено і вони очікували суду. 11 квітня 1945 року було проведено арешти єпископів та провідного духовенства на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим.
Коли митрополит Йосиф Сліпий опиниться на волі, всі члени «ініціативної групи» по організації «Львівського собору» вже загинуть за нез’ясованих обставин.
Радянська влада визнає і легалізує УГКЦ в 1989 р., після 43-х років підпілля.
І саме з цієї дати – жовтень 1989-го - розпочалась активна фаза розбудови УГКЦ в нашому місті.
Ми розпочинаємо історію УГКЦ міста Новий Розділ. Історію боротьби в підпіллі та у вільній незалежній Державі. Історію з іменами та вчинками.
А на сьогодні дякую всім за увагу та довіру.
Володимир КУКУРУЗА