ЛЕГЕНДА

І полетіли їхні душі в небо, легеньким помахом прощаючись з людьми...

Колись, у сиву давнину, коли діти поважали старших людей, поважали своїх батьків, кланялися їм і прислухалися до їх розумних порад, в передмісті Вишневого жила жінка, в якої було четверо синів. Жили вони в злагоді, любили і поважали один одного, а особливо дорожили своєю матусею, тож старалися їй у всьому догодити.
В будні допомагали по господарству, а в свята разом ходили в Господній Храм, де схилялися на колінах перед святими образами, молячись до Господа. Люди поважали матір і її синів, котрих ставили за приклад своїм дітям.
Сини підростали і стали красивими юнаками. Їм би час знайти собі наречених, але сталося лихо – на їх рідний край напав лютий ворог, тож треба було захищати рідну землю. У матері з туги і жалю розривалося серце, бо треба було виряджати синів захищати рідний край. Перехрестивши і поцілувавши кожного з синочків, матір провела їх за ворота, із молитвою повернулася до хати. Минав час. Від синів не було ніякої вістки. Мати чекала на синів, молилася за них, виглядала край воріт – а ось прийдуть її соколики… Час пролітав, а сини не поверталися… Мати старіла, але вперто чекала на своїх дітей, виглядаючи їх у віконце, бо вже не в силі була йти до воріт своїми зболілими ногами…
Коли сусіди одного дня не побачили її у віконечку, то затривожились за матір. У небі над хатою старенької вони побачили, як закружляли чотири голуби, сіли на дах, і раптом знялися в небо –поміж них була сиво-біла голубка. Люди, дивлячись на відлітаючих голубів, зрозуміли, що четверо голубів – душі її синів – прилетіли по свою матір, котра стала сиво-білою голубкою, яку діти забрали з собою в небо…

Матусю рідненька
Матусю рідненька, моя дорогенька,
В тобі моє щастя і моє життя!
Коли ти зі мною й мене ніжно голубиш,
То я відчуваю, що я ще дитя…
Любов материнська – ні з чим незрівнянна
І в цілому світі така лиш одна!
В цієї любові – немає законів
Й вона віддається до краплі, до дна!
Шануймо, кохаймо матусю рідненьку,
Робім це з любов’ю і ще за життя.
Бо наче в тумані матуся розтане,
А звідти нікому нема вороття…
Дивлюсь в твої очі і тихо шепочу –
Сіяй мені сонцем, зорею світи!
В ту дальню дорогу від свого порога,
Матусю, благаю – не йди ще, не йди!!!


Марія ІСКАНДАРОВА